Три історії про війну. Медикиня Настя

Три історії про війну Насті, медикині 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади ЗСУ 

Про що мріють військові у вільну хвилинку між порятунком поранених? Як відчувають власне дорослішання? Та чого хочуть найбільше?

Продовжуємо розповідати історії про війну від захисниць, які щодня дивляться в її очі.

Медикиня 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади ЗСУ, Настя, розповідає три історії про море на війні, дорослішання та мрії.

Історія про море

Літо вперто готується до ротації і повільно лишає позиції, аби його поміняла осінь – особливо це відчувається вечорами, коли втомлене сонце мляво ховається за пологими верхівками териконів, які сумлінно несуть свою варту та ніколи не сплять.

Жадані хвилини солодкої тиші і водночас нестерпно гіркого очікування – поранених нема, втім попереду ще одна довга ніч, яких так багато позаду і хтозна-скільки ще попереду.

Ти жадібно вгризаєшся у кожну таку хвилину, адже на мить здається, що нема нічого, окрім цих дорогих тобі територій, цього заходу сонця і тебе. Ніби нема цієї війни і втрат, за які ти її так ненавидиш.

Ви вмощуєтесь коло вашої точки під сонними гілками фруктових дерев, крізь які щосили ще пробивається світло цього дня, відкидаєтесь на спинки стільців і чомусь згадуєте море.

– Знаєш, що я хочу зробити?

– Увімкнути шум моря на телефоні?

– Як ти здогадалася? – дивується посестра і так щиро посміхається, що ти аж раптом на мить замислюєшся, коли ж так швидко ця посмішка стала тобі такою цінною і дорогою. Втім, чому дивуватись? Війна геть швидко робить нас сестрами і братами.

І ви слухаєте шум моря. Заплющуєте очі й щосили намагаєтесь його уявити.

Здається, майже виходить. Всупереч відлунням канонад і гучному гулу техніки, який безжально повертає тебе до дійсності.

– Оце люди разом беруть відпустки, а ми з тобою разом не взяли, – говорить вона і ви обидві смієтеся.

І хай навіть ви сидите зараз не на білому піску, і хай навіть про море нагадує лише ця аудіодоріжка, і хай навіть когось із вас колись не стане, а дійсність більше лякає, аніж тішить – я б не віддала жодної з її хвилин. Я б нічого не змінила і не воліла б жити інакше.

Адже якщо це не життя, то що тоді життя?

Історія про ларьок

Їдеш собі одним із прифронтових міст і, здавалося б, давно вже звик до його сталої картини, на недбалих мазках якої зупинився час, ніби на календарі зараз 2004-й, а потім натрапляєш поглядом на ларьочек – отой, що з твого дитинства, де жуйки з татухами по 10 коп., де на решту давали льодяника, де желейних хробачків продавали поштучно і де на гривню, яку ти зекономила зі шкільних обідів, можна було зробити нормальний такий закуп.

Ти жадібно вгризаєшся поглядом у той ларьок, аж допоки він не зникне спочатку у вікні авто, а потім уже і в дзеркалі бічного бачення, та чомусь відчуваєш, як важко тобі зараз дихати.

Згадуєш фіолетовий іграшковий чемоданчик, у який збирала монетки, щоб потім прибігти в такий ларьок і купити сухариків із соусом у пачці, після яких обовʼязково треба витирати руки листям, аби мама не спалила.

І хубу-бубу – скромний варіант із пʼяти жуйок з наліпкою і ту, що йде стрічкою – мажорну. Така була в однієї однокласниці. Рожева.

І морозиво «Турбо» у білому шоколаді з ананасовою начинкою, яке потай від батьків купляла тобі баба або дід.

І ще багато-багато чого, що врешті стало не більше, аніж болючим спогадом, бо насправді щасливою тебе робили не ті кукурудзяні палички зі смаком пряженого молока, а та найбільш глазурована, яку ти так вперто шукав у пачці і чомусь завжди знаходив.

Баби і діда більше нема. Батьки старіють і уже давно тобі нічого не забороняють. Грошей тобі стане скупити як не весь вміст цього ларьочку, то принаймні все, що хочеться.

Втім, тобі вже не хочеться. Нічого.

Мама казала, що дорослішати важко.

Мама помилялась – важко бути дорослим. І чомусь місцями нестерпно боляче.

Історія про капібару і Перемогу

– І наостанок, Анастасіє, таке запитання: чого б Ви хотіли найбільше?

– Капібару.

– Прошу?

– А чого Ви так дивуєтесь? Певно, дивлячись на мій «бувалий» наплічник та трохи потерту робочу форму, на якій крові та бруду більше, аніж плям камуфляжу, Ви очікували почути дещо інше, очевидне? Наприклад, що понад усе я хочу Перемоги. Так от, друже мій, що я Вам скажу: Перемоги не достатньо просто хотіти чи бажати – заради неї треба боротися.

Щодня, вперто та нарвано, віддано і до останнього поту та першої крові, чуєте? Так, як робить це кожен з нас, тримаючи в руках зброю, знаходячи, збираючи, передаючи на фронт все необхідне і роблячи все можливе та навіть те, що здається геть не таким.

– Що ж, –  зніяковіло він зітхає, – вірю, що капібара у Вас обов’язково буде.

– Так багато хто каже, втім, як бачите, у мене її досі нема, а отже віри без дій недостатньо.

Підводячись після незручної та дещо трохи задовгої паузи, роблю крок назустріч, аби потиснути руку та піти відтирати кров з нош у нашому хаммері, готуючись до чергової довгої ночі.

Мимоволі помічаю на його телефоні у Гуглі запит: «капібара фото».

Стає чомусь смішно.

Так само смішно, як і від цієї історії про капібару.

І не тільки про неї насправді, якщо розумієте, про що я кажу.