Гайд із повернення до цивільного життя Юлії Білоусової

З чого почати повернення до цивільного життя? 

Кожен досвід – унікальний. Та значно легше проживати його, знаючи, що ти в ньому не сам і що поруч є ті, хто цей шлях вже здолав. 

Разом із посестрами Руху, ветеранками, ми створили серію матеріалів про особистий досвід повернення до цивільного життя, де фокусуємо увагу на практичних, зрозумілих кроках, які проходила кожна героїня, а також рефлексії, як саме той чи інший крок вплинув на результат. 

Сподіваємось, наш гайд допоможе, надихне та підтримає тих, хто вже повертається чи тільки планує пройти цей шлях.

Юлія Білоусова – ветеранка АТО, мама чотирьох дітей, майстриня. Народилась у Луганській області, звідки у 2014 році евакуювалась з мамою і трьома дітьми – перший чоловік лишився воювати проти України.

Допомогла мамі облаштуватись із онуками в Києві й мобілізувалась до добровольчого батальйону «Айдар». 

Юлія, яка з початку російського вторгнення допомагала добробату як волонтерка, після мобілізації  продовжила займатись тиловим забезпеченням. У батальйоні познайомилась зі своїм теперішнім чоловіком. Разом демобілізувались через рік, а в лютому 2022-го чоловік знов вступив до війська. Юлія лишилась – на той час мала вже чотирьох дітей.  

Юлія створює іграшки в техніці амігурумі, які віддає на аукціони на користь фронту, а також робить  на замовлення як обереги для військових. Отримала премію «Жінка третього тисячоліття»: її іграшки розійшлися по всьому світу, їх продавали на ярмарках та збирали гроші на армію, Мінсоцполітики дарує ці іграшки послам, які приїжджають в Україну. 

Створення іграшок Юлія прагне залишати своїм хобі, тим, що рятує в складні психологічно й емоційно періоди. Працює  менеджеркою спільнот у русі VETERANKA.

Про кроки, які допомогли на шляху від ПТСР прийти  до активної плідної діяльності – читайте в матеріалі.

Воєнний досвід, який змінив: цінувати життя, брати відповідальність на себе і не панікувати

 На фронті я навчилась приймати рішення і брати на себе відповідальності за них.

Ще зникло відчуття розгубленості. Коли трапляється складна ситуація – я не панікую, я знаю, що можна знайти вихід, треба просто сісти і подумати. Бо в армії найстрашніше — це паніка. У цьому стані люди роблять більше помилок,  іноді – непоправних. Тому якщо ти спокійний, можеш зважено подумати – це дуже важливо і дуже багато чого в житті змінює.

Для мене найбільшою цінністю стало життя. Втрата дому, будь-чого матеріального –  це все наживне. А от життя – це те, що я ніколи не зможу повернути. Є цінність життя саме в тому, що ми живемо, особливо зараз, в такий час, коли не знаємо, що буде через годину. Тому немає сенсу витрачати його на якісь пусті вчинки, переживання. 

Дітям після повернення з війни я ніколи не дарую іграшки на день народження. Я дарую емоції. Ми їздимо в різні міста, заклади. І це саме цінне, що вони з собою понесуть далі. Бо це не відбереш, не зруйнуєш.

Звертатись по допомогу, не заганяти проблему всередину

Коли я влітку 2015 року повернулась із фронту – не звертала увагу на себе, свої якісь потреби:  у мене був поранений чоловік, мама в тяжкому стані, і троє дітей.

Тоді у мене не було навіть часу шукати психологічної допомоги, і це стало потім великою проблемою, бо весь свій посттравматичний синдром я заховала десь глибоко, а в 2022 році він вийшов назовні. І це було дуже болісно і потребувало серйозного професійного лікування.

Я закапсулювала свої переживання навантаженнями, не дала організму відпочити. Виснажувала себе, щоб просто відрубитись – не лягти поспати, не сісти відпочити, а просто заплющити очі і все. Бо вже є план на наступний день, який люди можуть робити місяць, а ти його хочеш все в одну годину вмістити. 

Ця захована проблема вилізла в мене з першими вибухами у 2022 році. Коли я їх почула, в мене почалась панічна атака. Тоді я навіть  цього не розуміла, бо це трапилось уперше. Довелось звернутись до психолога. Вона показала практики, як із цим справлятись, але це діяло тимчасово: організм звикає до певної практики, і вона далі не працює. Чоловік пішов служити, а в тебе діти, й ти не знаєш, як їх захистити. Погіршилось здоров’я, посипались сповіщення про загибель друзів – повідомлення приходили майже кожного дня, іноді не один раз на день. Напруження росло-росло – аж до повного нервового зриву, появи вузлів на щитовидці і згодом її відмови. І тоді я пішла і в лікарню, і на психотерапію.

Психотерапія вертає до життя

Мене почали повертати очільниці Руху, Катя Приймак і Андріана Арехта. Бо всі думали, що я прекрасно справляюсь  –  красиві фотографії в соцмережах, жарти та посмішки. Але це була маска, яку я навчилась носити! Бо не звикла показувати свої проблеми та не хотіла щоб мене жаліли, на той час мій внутрішній світ був дуже вразливий. Потім була зустріч, дівчата зрозуміли, що насправді мені важко. І вони запропонували мені допомогу, психологи постійно були зі мною на зв’язку. 

Я тоді,  щоб відволіктись, створювала свої іграшки шаленими темпами. А коли це перестало діяти – мені знайшли психотерапевта на цей раз, психолог був, і вже не допомагав.

Після курсу психотерапії я нарешті змогла бачити людей і спілкуватись. Я хотіла цього і раніше, але мені це було надто складно: вийти із тієї уявної бульбашки безпеки, яку я собі створювала стільки років. Одного разу я прийшла просто провідати дівчат в офіс Руху, і Катя запропонувала: “А ти не хочеш працювати з нами?” І я погодилась, і це було саме те, що мені було потрібно тут і зараз! Але скажу ще раз, що це стало можливо тільки після проходження терапії, яка була  навесні. Якби не це – я, мабуть, і далі б сиділа вдома.

Найкраща фінансова підтримка – дати можливість заробити

Після повернення я завантажувала себе фізичною роботою. Ми з чоловіком вирощували тварин, будували теплиці, вирощували розсаду, засаджували огороди. Потім після 2022-го, коли чоловік пішов служити, сама я вже зрозуміла, що не справляюсь з цим ані фізично, ані емоційно!  Тому, щоб заглушити переживання, я почала створювати масово іграшки. 

Гроші були потрібні, а брати просто так я не вмію, просити про допомогу навіть коли важко – теж не вмію. І тоді дівчата, щоб фінансово мене підтримати, викуповували в мене іграшки. Я вирощувала квіти, і Юлія Кирилова купувала ці квіти для своєї мами. Це була значна підтримка: що я сама заробила, не попросила, для мене це дуже важливо. 

Щира зацікавленість друзів/подруг

Важлива була підтримка дівчат із Руху. Вони мені писали, запитували: що там, як я, як терапія – коли я вже пішла до фахівця. Бо я сиділа вдома і не хотіла виходити. Я хотіла спілкування і не наважувалась на нього. Було важко виходити з дому: це моя фортеця і за стіни я не ходжу.

Коли ти служиш в армії – хоч на передовій, хоч де завгодно – ти постійно перебуваєш у колі людей. Довкола тебе хтось ходить, розмовляє, ти постійно спілкуєшся. І тут раз – і ти опинилась у вакуумі, наодинці із своїми думками, страхами, переживаннями. І поруч немає тих, хто може тебе не тільки вислухати, а й почути.

А в мене ще й вийшло так, що колишніх друзів, подруг в мене більше ніби й нема. Я з Луганська, й все моє попереднє життя лишилось там. У чоловіка батьки з Вінницької області, друзі теж. Вони згадують минуле, про когось розмовляють, а ти розумієш, що в тебе цього немає. Ти не маєш людини, з якою можеш поговорити про те, що було колись.  І коли я доєдналась до спільноти ветеранок – ось тоді я і відчула справжню силу сестринства і підтримку, якої мені не вистачало всі ці роки.

Спілкування в колі своїх

Найбільше допомагає спілкування зі своїми – ветеранами, військовими. Ти повертаєшся, в тебе є, що сказати, ти знаєш, що тобі болить, але  ти не можеш розмовляти про це з цивільними. Потрібна саме спільнота людей, які це пережили, мають такий же досвід, як ти. Ми так з побратимами раз на рік робили Айдарівські зустрічі в Куп’янську, де ми два дні спілкувалися, згадували, ділились, в кого що нове, хто що зараз робить.

Особливо круто, якщо це  спільнота дівчат-військових. Все одно чоловіки трохи по-іншому до цього всього ставляться, не кожен чоловік сприймає тебе як рівну, на жаль. У мене  навіть ось недавно був такий випадок.  Військовий каже: я не можу назвати тебе посестрою, ти мій побратим. Я в шоці: а ти сестру братом називаєш?! Ні, відповідає, але назвати тебе посестрою все одно не можу.  Я тебе поважаю, але ти мій побратим. Це для мене було щось нове: невже брат – це більше, ніж сестра?

У цьому році ми знову провели Злет ветеранок, і атмосфера там була от саме та, що потрібно: коли ти в колі своїх, і ти знаєш, що тебе розуміють. Ніхто не задасть дурнуватих запитань: а що ти на фронті робила? а хто тебе туди відправив? Це дуже важливо – приймати себе потрібною такою, як ти є. 

І всі хочуть живого спілкування, бо онлайн – це онлайн, а коли ти можеш обійняти, побачити очі тих, кого ти  любиш та поважаєш – це вже зовсім інший рівень емоцій. Зокрема тому ми розпочинаємо створення осередків Руху в регіонах. Перший буде в Полтаві.

Можливість допомагати іншим

Я зараз працюю менеджером спільноти у Русі VETERANKA.  Мої задачі – це знайти людину, запросити її в Рух. Або якщо вона вже у Русі – оновити дані. Багато хто з ветеранок стали дуже активними у своїх містах, а після початку повномасштабного вторгнення – ще активнішими. Чимало дівчат повернулись на службу, ще більше з’явилось нових військових. 

Новим дівчатам я розповідаю про Рух: як він розпочався, для чого існує, які можливості надає. І дівчата доєднуються. Тобто розбудовую оцю саму спільноту своїх, яка допомогла колись і мені.

Жінкам, які в Русі давно, я розповідаю про наші нові можливості, бо Рух розвивається, можливості стають більшими. Тепер це і навчання, й отримання реабілітації, і психологічна допомога, громадська діяльність, адвокація. Якщо знаю, що людина хоче пройти перекваліфікацію – надаю інформацію про гранти, навчальні центри, курси тощо. Зараз багато таких можливостей для ветеранів, але в Центрах зайнятості про це не розповідають.

Для мене важливо працювати зі спільнотою, бо сама я відчувала нестачу спілкування та брак інформації про можливості та програми, які були б корисними при повернені та реабілітації після повернення. Ти в цей момент залишаєшся сам на сам зі своїми травмами, станом здоров’я. І ти сам собі щось шукаєш, бо просити більшість не звикли. А коли тобі пропонують допомогу, то набагато простіше її прийняти, ніж просити про неї. Дівчата мені пишуть, ми спілкуємось, я переважно знаю, в кого які проблеми  – тому я їм даю пропозиції щодо того, що вони реально потребують.

Публікацію створено за фінансової підтримки Німецького фонду Маршалла Сполучених Штатів Америки. Її зміст є виключною відповідальністю руху Veteranka і не обов’язково відображає позицію Німецького фонду Маршалла.

Публікацію створено за фінансової підтримки Німецького фонду Маршалла Сполучених Штатів Америки. Її зміст є виключною відповідальністю руху Veteranka і не обов’язково відображає позицію Німецького фонду Маршалла.