Три різдвяні історії про війну

«Головна ялинка України – не в Києві, вона отут, за пару кілометрів від Бахмута» – цей мем на порозі нового 2024 року мене дещо дратував, тому що наші хлопці якраз воювали максимально близько до Бахмута, і це було точно не «пару кілометрів». Черкаські волонтери встановили її неподалік від перехрестя, на якому дуже часто полювали ворожі дрони й ФПВ. Насправді, карта казала, що до межі  вже захопленого Бахмута 7 км.

Я не любителька безглуздого ризику, але ми викроїли час удень, коли нема еваку, і потай від начмеда поїхали сфоткатись до «головної ялинки». Ослизаючи на замерзлому грунті, влаштували фотосесію і благополучно повернулись додому. Дурням щастить.

А наступного дня мороз луснув, дорога полями стала непроїжджа для колісного транспорту і ми, вже вночі, вимушено пролітали «улюблене» перехрестя, хоч над ним якраз позмінно чергували ворожі дрони.

Повернули на канал – шлях, що був умовним вододілом перед лінією бойового зіткнення. Але більше за близькі спалахи прильотів напружувала всуціль роздовбана дорога з кількома підйомами-спусками під 45 градусів. Перед одним із таких я як кролик на удава дивилась на фари, що насувались на нас згори і належали вочевидь чомусь важкому і броньованому. Ми чомусь теж не поспішали поступитися їм дорогою. І вже в останню мить, коли вони геть засліпили мене, ми плавно з’їхали в кювет. М113, якому належали фари, теж зупинився. Водій «броні» сварився, що ми поводились на дорозі неадекватно, а він нас побачив запізно, і взагалі – ще мить, і від нашої «швидкої» мало що б залишилось. А мій водій пояснював, що прекрасно це розуміє, але машина втратила керування на роз’їждженій траками багнюці.

Уже на стабпункті, коли ми повернулись із пораненим, до якого таки доїхали і довезли назад, водій Микола збуджено казав:

• Я вже не сподівався, що ми зможемо вивернутись. Ми їхали просто під нього!

Я розуміла його емоції: ми бачили не одну подібну аварію з немалою кількістю жертв.

 – Це різдвяне диво, – відповіла напівжартома, адже якраз було Надвечір’я, ніч із 24 на 25 грудня. 

Водій подивився на мене не розуміючи:

• Різдво ж 7 січня. Для мене, в усякому разі.

Я зробили великі обурені очі, але сперечатись із людиною, що годину тому зберегла мені життя, не наважилась.

Історія Марії «Вети», бойового медика

Я маю дві освіти, медичної сестри та ветеринарного лікаря. На цивілці працювала у Київському зоопарку. В ЗСУ я бойовий медик. 

В 2019 році, напередодні Різдва, коли я проходила службу в 65 ВМГ в Часовому Ярі, мені подзвонили і повідомили про те, що собака у Торецьку підірвався на розтяжці і в нього великі травми. Командир частини дав машину, я поїхала в Торецьк і побачила собаку в досить важкому стані. В нього був відкритий пневмоторакс, проникаючі поранення черевної порожнини і множинні рани передніх кінцівок. Разом із бригадою, до складу якої входили я, анестезіолог, анестезистка і ще одна дівчина-бойовий медик, ми почали рятувати собаку. Нам знадобилося годин 4-5, щоб витягнути його. було дуже багато уламків деревини, певно, розтяжка була біля дерева. Ці уламки були в грудній порожнині біля легень та серця. Я евакуювала інородні предмети, поставила плевральні дренажі і герметично закрила грудну порожнину. Дуже вдячна анестезіологу, який вів тварині наркоз під моїм керівництвом, коли я оперувала.

Чорний пітбуль із білими плямами Капрал вижив. Хлопці, які його привезли, були дуже вдячні та сказали, що якщо ми так рятуємо тварин, то вони за себе можуть бути спокійні. Вони казали, що пес, зірвавши собою ворожу розтяжку, врятував життя комусь із побратимів. 

Цю історію я вважаю різдвяним дивом.

Історія Дарʼї «Цвітної», старшого бойового медика

Мій день народження припадає на Новий рік. У 2022 році наш підрозділ стояв у Харкові. 

31 грудня о 2 ночі нас зібрали по бойовій тривозі. Ми дісталися до наших позицій і комбат урочисто нагородив медалями нашу бойову групу за працю, а мене одну відправив назад у розташування, бо я була щойно після операції. Всі інші мої побратими та посестри залишились на позиціях.

Було неймовірно прикро, що я одна лежу, реабілітуюсь, а всі «там».

 Але, вже вдень, побратими почали передавати мені через інші підрозділи подарунки, як могли, та що могли. Передавали квіти, дзвонили по відеозвʼязку, передавали якісь трофеї, по типу шевронів, тактичних окулярів та ріжка на автомат. А ще передали мені золотий браслет. Де вони купили його 31 грудня – не уявляю! Я ніколи не носила золото, та і було воно «не на часі», але одягнула в той день браслет. Побратимів цих вже немає з нами, а браслет я ні на день не знімала. 

Ось так я зустріла свої 29 років, сама у пустій росполазі, у повній кімнаті квітів, зовсім не одинока, знаючи, що в мене найкращі люди поруч.