Сила сестринства – рятівна для своїх, вбивча для ворога

Репортаж про ХІІ злет руху VETERANKA від Олени Максименко.

Фото авторки

«Бійся Бога та дівчат з України» – значення цього слогану особливо відчутне на ХІІ злеті руху VETERANKA, що пройшов під гаслом «6 років сили сестринства». Захід зібрав військових, ветеранок, активісток, волонтерок та політикинь, що відстоюють інтереси армії у Раді. 

«Потреби фронту вирішити неможливо»

Тон задав містичний перформанс поетки та ветеранки Олени Герасим’юк за участі Вікторії Родько. Потужний відеоряд, поезія і музика ввели глядачів у стан трансу. Голова ГО Андріана Арехта включилася з фронту. Бійчиня посміхалася посестрам на тлі буса та заростей винограду. Шкодувала, що не може бути присутньою: 

«Хочу привітати «Жіночий ветеранський рух» з 6-ю річницею створення. Започатковані в часи ковіду, переживаємо війну і наша громадська організація виборює права жінок, ветеранок в буремні часи повномасштабного вторгнення. Я хотіла бути зараз з вами. Для мене в цій війні найважливішою цінністю є час. Час, який я не проводжу зі своїм сином, не проводжу з дівчатами, змінюючи країну і роблячи нововведення у Міністерстві оборони, у Збройних Силах України по відношенню до жінок. Час, якого інколи не вистачає, і ти потім все життя жалієш, що не встиг подзвонити, не встиг зустрітися, тому що потім пізно. Бажаю не витрачати його даремно, на соціальні мережі, на те, що є мішурою. А витрачати на дійсно цінних людей, на себе, на близьких і рідних. Я вітаю рух VETERANKA, кожну з вас. Кожна з вас є важливою для руху, а рух є важливим для кожної з вас. Обіцяю не зрадити. Бажаю процвітання, розвитку, допомоги зовні і бізнесу, і офіційних організацій, і міністерств у тих змінах, які започатковує Рух».

Заступниця Андріани, ветеранка батальйону «Госпітальєри» Катерина Приймак організувала і вела захід. Говорили про здобутки, плани, намацували больові точки. Виходили на каву і перекур. Багато сперечалися. Ще більше – обіймалися і сміялися.

«Якщо ми говоримо про діяльність нашої організації, ми почнемо з основного і головнішого – це підтримка фронту. Напрямок виник із початком повномасштабки, це було дуже хаотично, але ми сіли на цього «коня» волонтерства і продовжуємо їм нестися, – повідомила Катерина. – Ми – рух VETERANKA, ГО «Жіночий ветеранський рух» плюс «Фонд жіночого ветеранського руху VETERANKA». У нас є соціальне підприємництво – цех. Ми відшиваємо жіночу форму. РЕБи, дрони, машини. І до нас можна з такмедом. Ми ніколи не будемо задоволені цифрами, потреби фронту вирішити неможливо. Коли дівчата не отримують броню і шоломи, ми стараємося сваритися на рівні бригад».

Крім цього, VETERANKA сприяє потраплянню до війська мотивованих жінок. Для цього запустили «Рекрутинг-Бот» у телеграмі. Приймак вважає, що жінки – єдиний кадровий потенціал, який лишився в армії:

«Будемо консультувати, пілотувати супровід у мобілізаційний процес , – говорить Катя. – Мобілізація має бути точкою входу, а рекрутинг – це наступний етап, де з тобою працюють ейчари і шукають, що ти можеш робити. Якщо буде більше жінок, які такі цінності мають, як ми з вами, швидше переможемо систему».

Ще один напрямок діяльності Руху – адвокація. Приймак переконана – якщо командир не сприймає жінок, то й до чоловіків адекватного ставлення годі чекати: 

«Працюємо над тим, щоби на рівні документів, інституції, кадрових політик неприйняття дискримінації було вимогою для командира. І інформація про проблеми в армії нам від вас потрібна, тому що ми ваші голоси. Змінювати армію можна тільки ззовні».

Окрема грань адвокаційної діяльності особливо тяжка – це насильство. Рух давно працює з цією темою. Писали інструкції, запускали петиції. Але жодна інстуркція не запрацює у вакуумі, адже наразі армійська система не приводить до відповідальності винних. Наразі ж більше шансів, що спрацює людський фактор, а не система. Приміром, коли звернулася військова, що опинилася в скруті – до неї чіплялися п’яні офіцери – одна з дівчат спільноти швидко приїхала, щоб просто побути поруч. Цього вистачило, аби розрядити ситуацію.

«Результати завжди є, – запевняє Катя. – Шукайте своїх, захищайте своїх, не мовчіть. Можливо, не підставляйте себе, але говоріть нам. Ми ваші голоси, ваші руки. Ми будемо шукати можливостей допомогти. Ми завжди говоримо про те, що немає жіночих проблем, жіночих потреб. Це потреби військовослужбовців, просто для жінок це завжди ще гірше».

Окремий напрямок – курс з недискримінаційного спілкування, що в розробці. Катерина закликала дівчат скидати кейси, де їхні кордони були грубо порушені:

«Ми розробляємо  цей курс і хочемо добитися, щоб він був обов’язковий: всі командири всіх рівнів мають проходити цей курс. Ми хочемо внести зміни в дисциплінарний статут, де будуть за дискримінаційне спілкування і приниження карати. Через «Армію+» будемо запускати другу складову курсу, яка має бути доступною кожному військовому з дисклеймером: «Якщо це сталося з тобою, звернися туди, напиши такий-то рапорт».

«Коли повернулася в тил, було страшно на цьому «святі життя»

До повномасштабного вторгнення Ганну жартома називали «легендою нічного життя».
Кандидатка філософських наук, магістерка з політології, молодша сержантка ЗСУ, представниця Центру масштабування технологічних рішень та бойова медикиня Ганна Васик до участі у війні працювала в креативних індустріях, була заступницею директора «PinchukArtCentre». Ще раніше була редакторкою розділу «культура» в «Українській правді». 

«Останні років 5-6 я займалася великими вечірками – рейвами на 5-6 тисяч людей, і заснувала найбільшу, думаю, не тільки українську, а східноєвропейську, а може європейську інституцію з електронної музики».

Ідеться про знаменитий «Клуб на Кирилівській». Ганна їздила світом по фестивалях і вечірках – аби бачити, як це роблять інші і переймати досвід. Повномасштабне вторгнення застало її в Уганді.

«Я планувала йти дивитись горил, горили відійшли на другий план, поїхала в Берлін, планувала поїхати одразу в Україну, автобус скасували… – згадує вона. – Заснували з колегами благодійний  фонд – гуманітарка, такмед. Повернулась сюди. Купила гвинтівку, травмат, пройшла всі курси, які знайшла для цивільних – тактична, вогнева, такмкед. Рішення мобілізуватися – це було найскладніше рішення в моєму житті. Страшно втратити свободу. В клубі я командувала кількістю 150 людей, а приєдналась до війська в званні солдатки, і жінкою». 

Ганна хотіла реформувати систему. Однак її ідея про те, що це можна зробити зсередини, виявилася хибною. Проте вона не шкодує: 

«Все ж потрібно було здобути цей досвід. Я дуже рвалася на бойові. У мене не такий багатий бойовий досвід, всього дві БР-ки медиком евакуації. Але я вважаю, що будь-хто, хто працює з сектором системи оборони, було би супер-великою перевагою мати бойовий досвід, щоб розуміти, як все відбувається, розуміти основну матерію, тіло, душу війни». 

Згодом вона перевелась у Центр масштабування технологічних рішень. Окрім всього, там проводять вебінари, де в деталях розповідають жінкам, які хочуть мобілізуватися або підписати контракт, механізм і «підводні камені». Крім цього, вони розбирають кейси з порушення прав військових: 

«Я в пошуці жінок у війську, які могли би бути нашими «очами» на місцях, щоб могли звітувати про проблеми – говорить Васик. – Наприклад, крадуть людей з учебок ДШВ. Я це знаю. Коли, хто, куди вкрав? Тоді я можу цей кейс подати на ГШ чи на МОУ, і вони можуть з цим розбиратись. Спікерки постійно потрібні – раз на місяць проводимо вебінари про жінок у війську».

Військова признається – коли повернулася з фронту на тилову службу, було страшно:  

«Я дуже боялась, що мені кришка буде в Києві, на цьому «святі життя». Я досі не можу ходити в качалку, бо там ці всі пацани і таке інше…»

«Робим качалку для жінок!» – з ентузіазмом пропонує Катерина.

«Я постійно хотіла втікати назад, – продовжує Ганна. – Працювати з системою дуже страшно. У мене постійно відчуття, що я муха в павутинні, яка з усіх сил щось пробує робити, зусилля розпорошуються, і змін немає. Мене врятувало якраз те, що я почала більше спілкуватись з жінками у війську, і зрозуміла, що означає сестринство і підтримка. Багато жінок пройшли через дуже складні історії і залишилися людяними. І ця мережа, коло підтримки, те, що я відчуваю сьогодні – думаю, що це основна сила, яка тримає, дає не загриміти в психушку і не махнути рукою на все».

Шлях до перемоги – технологічна мілітаризація суспільства

Марія Берлінська, очільниця проєкту «Victory drones», співзасновниця фонду «Dignitas» та ГО «Жіночий ветеранський рух», ініціаторка адвокаційної кампанії «Невидимий батальйон», почала з того, що зачитала кілька своїх віршів. Каже, раніше цього не робила, однак тут виникло бажання поділитися.

Марія свого роду «хрещена мама» руху. Все почалося з дослідження «Невидимий батальйон», коли штурмовичкам та снайперкам давали поблажливі посади кухарок чи швачок. В рамках адвокаційної кампанії, аби змінити це ганебне положення, Марія ініціювала зйомки документального фільму «Невидимий батальйон», де показали історію 6-х жінок, задіяних в обороні. 

Кампанія принесла бажані плоди: у війську офіційно відкрили бойові посади для жінок. Наступним логічним етапом стало створення Жіночого ветеранського руху. Почалися злети, і, за словами Берлінської, почалася магія: 

«Магія сестринства, взаємопідтримки, турботи, любові. І біль перетворився на супер-силу. Я дуже вдячна, що повірили, що зробили. Зараз «Жіночий ветеранський рух» – одна з найпотужніших ветеранських волонтерських організацій. І ми з вами великою мірою тим, що створили Рух, підготувались до повномасштабного вторгнення».

Теперішнє «дітище» Берлінської – проєкт Victory Drones, виник уже після 24 лютого:

«Треба воювати технологіями, а не людьми. Ми готуємо людей. Теорія – це 4 курси на «Прометеусі», 4-й курс – по OSINT. Це золотий стандарт для того, щоб заходити в професію оператора дронів, і це не тільки про дрони, це загалом про екосистему, про програму забезпечення і багато іншого. Практика – це сотні інструкторів, які працюють практично на всіх полігонах, в навчальних центрах. Ми зараз зайшли в БЗВП. Доходимо до позначки 100 тисяч підготовлених людей».

Крім цього, Марія з однодумцями займається забезпеченням через благодійний фонд Dignitas. Назва похідна від Революції Гідності, з якої все почалось. 

«Ми займаємося дерегуляцією, – розповіла Берлінська. – Робимо все можливе, щоби були спрощені правила гри для тих, хто вирішує хід війни. І, на жаль, це не піхотинець, хоча це найважча професія. Вирішують хід війни інженери, виробники. Саме вони визначають технологічну перевагу».

В рамках спільноти діє курс «Bootcamp» – для тих, хто хоче перетворити виробництво на бізнес або стартап. Це можуть бути FPV-дрони, оптика, наземні роботизовані комплекси тощо – на курсі можна пройти підготовку, отримати матеріали від тих, хто вже пройшов цей шлях, зрозуміти логістичні та юридичні тонкощі. Марія вірить – концепція перемоги полягає в трьох словах:

«Технологічна мілітаризація суспільства. Кожен має вміти виготовляти та\або застосовувати технології для захисту себе і свого племені. Ворог дуже сильний, ми воюємо проти об’єднаного ВПК Китаю, Росії, Північної Кореї, Ірану, Білорусі й інших проксі-країн. Ворог вчиться, масштабується дуже швидко. В умовах, де допомога Заходу непередбачувана, недостатня, непрогнозована, залежить від бюрократичних, політичних процесів; де ми не можемо зараз виготовити швидко свої «Петріоти», F-16, швидко запустити ракетну програму. Наш вихід – це технологічна мілітаризація суспільства. Коли навіть простими, як казав один екс-міністр, «весільними» дронами ми можемо знищувати ворога на дистанції. Ми ж всі любимо дивитися, як воно горить – НПЗ, аеродроми. От це і значить технологічна мілітаризація суспільства. І це абсолютно реалістично».

Цей процес слід закладати зі школи. Про це Марія говорила з депутаткою Інною Совсун та міністром освіти Оксеном Лісовим. Вона запевняє – в росіян шкільна програма змінилася ще рік тому:

«І я запропонувала наших дітей навчати. Пам’ятаємо давньоримський принцип: хочеш миру, готуйся до війни. Зараз воюють ті, кому було по 12-14 років, коли починалася моя війна. Ми з Інною включились. У програму «Захист України» додались технології, медицина тощо».

Інна додає, що програма спільна для хлопців і дівчат. Та цієї спільності досягли неабиякими зусиллями: 

«Були «прекрасні» наради з учителями, які розповідали, що для дівчаток треба окрему програму, вони не потягнуть, тому що у них «замало сили в пальцях, вони не зможуть курок натискати». 

На цих словах зала вибухає реготом.

«Ветеран – важлива частина життя, але не єдина»

Новопризначена міністерка у справах ветеранів Наталія Калмикова окреслила свої пріоритети на посаді. Перший і основний – здоров’я: 

«Середній вік людини, що служить, 45 років, тобто людина вже приходить з болячками. Поки служба йде, не можуть нормально приймати ліки, не їдять нормально, не сплять, бронежилети тяжкі, і потім ще поранення і звільнення».

Уже триває робота з Міністерствами оборони та здоров’я. Ідеться про регулювання дій медичної системи для допомоги і під час служби, адже це напряму впливає на стан здоров’я після служби. Розпочато проєкт підвищення коефіцієнту оплати сімейного лікаря для ветерана та ветеранки. А також зміну підходу до реабілітації. Калмикова наводить приклад військового, який за 14 місяців лікування змінив 14 закладів:

«Це точно не про повагу, не про нормальне лікування! Тому ми зашиваємо це в єдину систему, і підвищений коефіцієнт у сімейного лікаря, щоб вигідно було підписувати декларації з ветеранами та ветеранками. Насправді, ринок так і працює. Щоб приватні лікарні брали ветеранів-ветеранок на контрактування саме по первинній ланці. Ми найняли вже консалтингову компанію, щоб це стало в програму медичних гарантій». 

За задумом, міждисциплінарна команда визначає людині реабілітаційний маршрут. Її не повинні виписувати «в нікуди» або в наступний заклад. 

«По ментальному здоров’ю теж, – веде Калмикова. – У Постанові 1338, згідно з якою ветерани, військовослужбовці можуть отримати психологічні послуги, зараз смішна вартість консультації – 260 гривень. Це навіть не по ринку в регіонах! Наша задача – підвищити оплачувану вартість цієї послуги. Плюс визначити стандарти, хто має право стати психологом для ветерана-ветеранки».

Наступний пріоритет – родина. Власне, освіта для дітей ветеранів-ветеранок. Наразі понад 5000 таких дітей не потрапили на бюджетні місця і грантові програми, і навчаються власним коштом. Хоча за законом це частково чи повністю покриває держава. Тож у планах – у цьому році компенсувати цим дітям вартість навчання.

Ще один фокус – економічна спроможність. Країна на порозі демографічної кризи. Наталія запевняє: наше покоління людей віком 32-45 – це останнє велике покоління в цій країні: 

«Три інші покоління вже за чисельністю мінімум вдвічі менші. Люди, які зараз і захищають і виробляють, це і ті люди, які будуть відновлювати. Навіть якщо війна закінчиться в горизонті 10 років, це все ще буде наше покоління. Покоління, яке приходить, значо менш чисельне. Економічна спроможність – це можливість ветерану та ветеранці повернутись на роботу, знайти її, розпочати або продовжити бізнес. Ми зробимо додаткове фінансування українських ветеранських фондів. Мали зустріч з Міністерством економіки, щоб долучити бізнеси ветеранів до програми «Зроблено в Україні». В тому, що стосується працевлаштування, дуже багато компаній вже працюють і мають свої ветеранські відділи, наймають фахівців в роботі з ветеранами . Ми плануємо протягом місяця розробити стандарт для компаній з реінтеграції ветерана, щоб вони мали на що орієнтуватися.

Люди, які молодими прийшли служити, захочуть отримати освіту. І ми працюємо, щоб зробити програму по отриманню першої освіти в будь-якому ВУЗі».

Наступна категорія – державні гарантії. Наявні пільги для ветеранів потребують перегляду.

«Я завжди питаю, чи провели ви телефон додому, це ж пріоритет! – іронізує Наталія, адже це одна з дійсних наразі пільг для учасників бойових дій. – Будемо працювати з юристами, з Верховною Радою».

Одне з найболючіших питань – житло. В розробці – модель іпотечного кредитування для ветеранів. Коли проєкт буде готовий, піде на реєстрацію до парламенту.

Наступний пріоритет – це комунікація щодо вшанування.

«Ми будемо країною ветеранів, ми вже є країною військових і ветеранів, – зазначила міністерка. – Мільйон людей, що є ветеранами, рано чи пізно помруть. Всіх треба буде з почестями поховати. Меморіального кладовища не вистачить. 

Можливо, йтиметься про створення кладовищ, виділення окремих земель на рівні ОВА. Ми ховали наших захисників, захисниць ще з 2014 року, і не зможемо уніфікувати вже те, як оформили могили, але входи, прапори, інші елементи мають бути такими, щоб було зрозуміло, що це місце пам’яті. Ми це робимо не для себе, а для майбутніх поколінь».

На цих словах малюк однієї з військових, що прийшов на захід із мамою, подає голос.

Ішлося і про органи місцевого самоврядування. Ветерани є у всіх куточках країни. А процес переходу до цивільного життя має бути стандартним для всіх, як і набір та рівень доступних для них послуг. 

«З нашої точки зору, місце і роль фахівця супроводу ветерана – це зв’язок ветерана з надавачами соціальних послуг, який мільйон, і складно розібратись. Це консультування або представництво інтересів ветерана, який нотаріально доручив це зробити помічнику або фахівцю супроводу. 

Наприкінкці перерахування пріоритетів міністерка згадала цифровізацію та закон про ветеранський спорт. Наразі він існує в одній площині зі спортом для людей з інвалідністю. Однак не всі ветерани мають інвалідність, і не всі люди з інвалідністю є ветеранами. Ветеранські спортивні тусівки є в усіх країнах.

«Будь-яка жінка може ефективно воювати на будь-якій лінії»

Дискусійна панель «Консолідація жінок у протидії війні, жіноче лідерство під час війни» збурила ще одну хвилю дискусій. Дискутували Юлія Паєвська «Тайра», засновниця та командир підрозділу «Янголи Тайри», офіцерка Нацгвадрії Христина «Кудрява» та народна депутатка Інна Совсун.

Тайра переконана – будь-яка жінка може піти в армію і ефективно воювати на будь-якій лінії:

«На першій, другій, третій, в глибокому тилу. Але перед тим вона мусить чітко усвідомлювати, куди вона йде, що її очікує. Я впевнена, що мінімум 50% тих, хто тут, екс-військових або військових, якби знали, що їх очікує, сто разів би подумали і, можливо, хтось би відмовився. Я не вважаю, що чоловіки і жінки відрізняються як солдати. Ми абсолютно рівні, хоч і різні. І прав у вас буде рівно стільки, скільки ви візьмете. Досі існують проблеми, коли дівчатка йдуть і чекають, що їх будуть на ручках носити. Загалом, це проблема недостатньої психологічної підготовки рекрутів. 10 років, як я спостерігаю за дівчатами на війні, мене впевнили, що жінки там потрібні, ефективні і дуже круті».

В свою чергу, Інна Совсун вказала на певну подібність парламенту й війська щодо сприйняття жінок. І там, і там вони в меншості, і стикаються зі стереотипами.  

«Але жінок зараз більше, ніж 10 років тому, – зазначила вона. – Було 10% в попередньому скликанні, зараз 21%. І проблеми залишаються. Я вважаю, що поки це не 51%, то це не репрезентативне представлення. Вочевидь, залишається проблема, яким чином жінкам потрапляти в політику. Окрім суспільства, яке часто не сприймає, булить, часто жінки самі бояться. І мені б хотілося, щоб цього страху було менше. Вони точно не менш кваліфіковані. Просто цей дурний комплекс відмінниці, який нам зі школи нав’язують, часто їх зупиняє».

Один зі способів змінити це ставлення – через власний приклад лідерок із найрізноманітніших сфер, які стають медійними. 

«Це як «ефект Скаллі», коли ти бачиш якусь героїню, як в X-Files нарешті в 90-х, початок 2000-х, – зауважила «Кудрява». – Моє покоління побачило жінку – не пінап-красотку або подругу Джеймса Бонда, а науковицю, детективку. І потім ми помічаємо реальні дослідження того, що кількість дівчат, які пішли в правоохоронну діяльність, в науку, зросла, тому що вони побачили цю рольову модель».

Христя переконана, що чоловіки і жінки від початку в різних умовах. Адже хлопці мали можливість пройти строкову службу чи військову кафедру – тобто мати яку-не-яку підготовку. Тим часом, як більшість жінок в цю історію включилися «з нуля». Тож в майбутньому є сенс подумати про рівні умови і вимоги для всіх. Адже загроза в особі Росії не зникне:

«Коли жінки не будуть шукати медичні курси за гроші, а це буде загальновійськова підготовка для жінок і чоловіків, яка триватиме три місяці, а потім там по місяцю умовно, кожен рік-півтора, і це буде адекватно сприйматися, то тоді ми зможемо говорити про загальну військову підготовку, про призов і жінок, і чоловіків».

«Крайні 10 років я займаюся тим, що або евакуйовую поранених, або командую підрозділом, або я вибиваю гроші на війну, або вибиваю зброю, – апелює Тайра. – І якби я думала про те, що мені заважає як жінці цим займатися, я б ніфіга не зробила. Ця війна триватиме вічно. Допоки існує наш сусід. І наше завдання дивитись стратегічно, розробляти плани виховання бійців і бійчинь. Це мусить бути на державній основі. І наше перше завдання на тепер – зберегти державність!»

Бути тилом, яким має бути країна

Після злету відчувалось піднесення. Ветеранка Аня Косінова, членкиня Жіночого ветеранського руху, дружина військовослужбовця, призналася, що дуже боялася їхати: 

«Я їхала до своїх, до організації, яка мене тримала і тримає, і в яку я теж вкладаюсь по мірі сил. Але страшно було когось не побачити. Дуже радію, коли я можу кожну обіняти, бо нам не вистачає зараз обіймів, живого спілкування. Ми можемо посратися в Фейсбуці чи в Сігналі, але по факту ми одна одну дуже щиро любимо і підтримуємо».

Признається – найважче у цивільному житті не бити людей. Бо небажання розуміти викликає відчай:

«Коли заходжу в маршрутку і маршрутчик починає розказувати, та що ти там бачила, та де ти там воювала… у мене був великий комплекс до повномасштабки, тому що я служила діловодом. Діловоди – це знецінення, тому що блін, в танку не горів, ворогів не душив. Завдяки «Ветеранці» я маю тепер розуміння, що я такий самий гідний учасник руху. І це не про те, на яку ти посаду вступаєш, це про цінності і про те, хто ти і що ти. І дуже важко бачити, наскільки багато людей цих цінностей не мають, не усвідомлюють, ніхто не знає про те, що цій війні вже 11-й рік».

Однак із початком повномасштабного вторгнення до тилу почало доходити. Багато тих, хто крутив пальцем біля скроні, зараз воює або ж підтримує на фронті своїх. 

Юля Микитенко приїхала на злет із бойових.

«Отримала те, за чим приїхала, – говорить вона. – А приїхала я сюди за ресурсом. І щоб мені вкотре нагадали, що я не одна. Що поруч є ще купа людей, які знають, підтримують, так само продовжують працювати на перемогу. Тому я повністю отримала такий спектр емоцій, підтримки, трошки суму, але все ж таки надії».

На відміну від посестер, Юлю не тригерять мирні міста. Навпаки – допомагають перезавантажитись. 

Олена Шарговська з позивним «Джейн», бойова медикиня, що нещодавно змінила статус військової на статус ветеранки, призналася, що приємно вражена злетом. Джейн співпрацює з Рухом, то ж прийшла в першу чергу по роботі:  

«Я в принципі не дуже люблю подібні речі. Але, на дивно, мене зацікавили розмови. Вони були по суті, без «води», не «за все хороше проти всього погано», абсолютно конкретні речі. Дуже обнадіяла наша нова міністерка, вона реально казала про речі, які треба змінити, які вони вже змінюють в нормативці. Дівчата задавали питання, все було гармонійно. І окремо про мистецьку частину – всі мисткині мене вразили». 

Катерина Приймак переконана – рух дорослішає: «Ми стали професійніші, спроможніші, ми стаємо ком’юніті, ладним до саморегуляції. Наші задачі – це працювати для посестер, які на війні або повернулися з війни, і ми вчимося на ходу, набираємо обертів, підвищуємо свою кваліфікацію і готові шерити свою експертизу з іншими і давати дівчатам ті трампліни, яких у нас не було. Бути їм тим тилом, яким дійсно має бути країна».

Захід завершився вшануванням полеглих жінок. Чуттєва піщана анімація у виконанні компанії «Оскар» авторства Валерії Радченко та Олени Бруцької; запалені вогники біля портретів героїнь. Малюк військової, попри урочистий момент, бігав з лампадками, то забирав їх від портретів, то ставив назад. І його сміх став символом життя, що триває попри все, а також відповіддю, заради чого це все.