«Головне — щоб ветерани не почувались покинутими», — Лілія Матвійчук

Лілія Матвійчук планувала, що у разі повномасштабної війни неодмінно воюватиме. Про це говорили і з чоловіком, Юліаном Матвійчуком – нині Герой України, посмертно. «Коли ми раніше говорили з чоловіком про війну, про повномасштабне вторгнення, то я завжди казала, що піду разом із ним. Але на момент початку повномасштабної війни нашій доньці було 4 місяці. Мені хотілося якось бути залученою до допомоги, тому розпочала свій шлях волонтерства», — розповідає Лілія.

Чоловік тоді вдруге долучився до війська, (служив ще за часів АТО в Азові). Із початком повномасштабного вторгнення був у складі 116-ї бригади ТРО гранатометником. У травні 2023-го він загинув при виконанні бойового завдання.

Лілія за освітою журналістка, працювала на Полтавських телеканалах, але із часом повністю переключилась на підтримку військових і ветеранів —  керувала проєктом «Реінтеграція ветеранів та ветеранок війни через створення освітніх можливостей», працює в «Ветеранському центрі Полтава». Підтримує сторінки у соцмережах групи безпілотних систем «SOLOVEY», де служив чоловік, організовує збори для забезпечення потреб цього та інших підрозділів. 

Багато зусиль і часу Лілія приділяє збереженню пам’яті про чоловіка-героя: ініціювала перейменування вулиці пушкіна в Полтаві на честь Юліана Матвійчука, встановлення горельєфа, присвяченого йому, серед меморіалу загиблим козакам-добровольцям у Холодному Яру, мініскульптури «Бобер» у Полтаві (такий був позивний чоловіка). 

Активно підтримала створення Полтавського осередку руху VETERANKA — бо знає, що спільнота своїх завжди підтримає у складній ситуації.

Сформувалась у спільноті військових і ветеранів

Спільнота військових і ветеранів формувала мене з юних років. Адже на початок Революції Гідності я була першокурсницею, яка приїхала навчатися із села до Полтави і моя свідомість уже формувалася тут. Завдяки людям, яких зустрічала на шляху, прониклася темою АТО. Я працювала журналісткою на телебаченні, і зокрема моїми темами були військові, прощання із загиблими.

А відколи у 2018 році я познайомилася з чоловіком, моє оточення складалось переважно із ветеранів, волонтерів. Я не уявляла себе поза цим колом задовго до повномасштабної війни.

Всі друзі пішли на війну

Коли почалося повномасштабне вторгнення, то все моє оточення — друзі, знайомі — пішли на війну, як і чоловік. І я пам’ятаю ті моменти, коли не знаєш, як дати раду з немовлям на руках.

Наприклад, елементарно не можеш навіть придбати води для себе і дитини, коли вона ніяк не хоче ані у візочку їхати, ні в слінгу. А ти не маєш кого попросити, бо всі навколо твої — воюють, і чоловік в тому числі. 

Робота з ветеранами дає відчуття бути корисною

Після втрати чоловіка мене витягла зокрема робота з ветеранами. Вона дала дуже важливе відчуття бути корисною і робити те, що ти можеш робити на своєму місці. Я спочатку  очолювала проєкт, який стосувався реінтеграції ветеранів та ветеранок через створення освітніх можливостей. 

Вагалась, чи потягну, бо дитина була ще зовсім малою, і траплялось чимало тригерних моментів у спілкуванні з родинами,  які втратили своїх близьких — я сама ще була в процесі проживання свого горя. Але я впоралась, і пізніше пішла працювати ще й у Ветеранському центрі Полтави.

Це мене і тримає, і мотивує, і дає сили рухатися далі. І дуже мене тримає мій підрозділ, тому що не будучи, по суті, військовою, відчуваю себе дотичною. Бо не було, мабуть, і дня, щоб я не думала про те, щоб піти в військо. Але я не можу цього зробити, тому що в нас є маленька дитина і це найголовніше, що маю в житті.

Головне — щоб людина не почувалася покинутою

Запити ветеранів після демобілізації на допомогу бувають дуже різні. Хтось звертається: «Я хочу знайти роботу, допоможіть». Комусь цікаво ходити на заходи, хтось по поверненні шукає психолога

Але головне, як я бачу з досвіду, це створити таке середовище, щоб людина, яка повернулася, відчувала себе не покинутою. Незалежно від того, який буде запит  — важливо огорнути людину своїм розумінням. Навіть, коли ти, можливо, не вирішиш до кінця її проблему, необхідно дати відчути, що людина для тебе не є байдужою.

Перехідний місток між військовим і цивільним світом 

Зараз активно впроваджується принцип роботи «рівний-рівному», зокрема в проекті, в якому я працювала,  і у Ветеранському центрі. Колективи складаються з людей, безпосередньо дотичних до війська: ветерани, члени родин діючих військових, безвісти зниклих і загиблих.

Це викликає більшу довіру, людина може більше відкритися.  Такий собі перехідний місток у спілкуванні між військовим і цивільним світом — люди, які хоч трохи подібний досвід пережили. 

Зробити комфортним повернення військових до цивільного життя

Багато думаю над тим, як донести всім людям навколо, що не ветерани і ветеранки повинні вливатися в це життя, а ми повинні зробити всі умови для того, щоб вони прийшли і не відчули різниці.

У мене поки що немає відповіді: де ми звертаємо не туди, що нам досі, переживши стільки втрат, стільки смертей, доводиться ще щось комусь доводити і боротися за це.

Давайте підтримувати своїх

Коли ветерани повертаються до цивільного життя, вони шукають таких самих, але не знають багатьох. Має бути місце, де б вони познайомилися між собою. 

Під час освітнього ветеранського проєкту ми з колегами приділяли багато уваги заходам, де люди могли поспілкуватись у неформальній обстановці. І для мене було цінно, що по завершенню проекту всі учасники наших курсів, консультацій, ті, хто отримали гранти на підтримку своїх бізнесів, вже всі між собою перезнайомилися і сформували спільноту.

Наприклад,  відкрила донька військовослужбовиці фітнес-студію – «о, а ми тепер будемо займатись у тебе». Інший ветеран відкрив кав’ярню  — «давайте ж всі будемо до нього ходити за кавою». Домовились: давайте підтримувати своїх.

І такого багато: водять дітей у садочок до ветерана, в дружини військового торти замовляють, керівник узяв на роботу мого побратима з ампутацією…

Мрію, що з осередком руху VETERANKA  було так само: щоб перш за все люди знайшли одне одного, перезнайомилися, здружилися і могли разом робити якісь реально круті дієві штуки на зміну нашого міста, громади, підтримуючи одне одного.

Коли спілкуєшся зі своїми — розумієш, що не сама

На відкритті Полтавського осередку руху VETERANKA дуже цінно було послухати історію кожної. Бо коли мені важко, я завжди стараюся пережити, пропустити через себе досвід інших, щоб ніколи не жаліти себе — бо всім зараз важко, і в кожного є своя межа  витримки болю.

І коли ти спілкуєшся з дівчатами, то розумієш, що ти не сама в цьому всьому, в тебе є підтримка, є люди, з якими можна дійсно якісь класні ініціативи робити і змінювати щось на краще.

Тому я дуже хочу, щоб осередок розвивався, щоб ще більше дівчат долучалися, бо як таких ветеранських спільнот саме  для жінок в нашому місті немає.