Повернення з війська — це не фініш, а новий непростий етап
Юлія Скрипюк — ветеранка, бойова психологиня, яка понад два роки служила на Донеччині. Спершу в 109-й окремій бригаді Сил ТрО, згодом — у Маріупольському батальйоні в складі тієї ж бригади. Пройшла шлях від солдатки до старшої офіцерки. А після демобілізації — нове місто, нова реальність і багато внутрішніх викликів.
«Я не повернулася після демобілізації додому, а переїхала в інше місто, де все для мене нове, нікого нема поряд. Діти закінчували навчальний рік на Полтавщині і приїхали до мене вже пізніше. Розлука з родиною також нанесла свій відбиток».
Першою реакцією стала агресія до цивільного середовища, до людей у повсякденному спокійному ритмі, до шуму й натовпу:
«Перше, з чим я стикнулася після демобілізації, це внутрішня агресія. Вона проявлялася до цивільних: коли заходила в кафе і не могла перебувати серед натовпу людей.
Внутрішня агресія — це реакція психіки людини, яка постійно знаходиться в гіперконтролі, звикла до стресових ситуацій і перебуває в фізично й емоційно скутому стані. Вона відвикає від всього навколишнього. Їй здається, що воно може загресувати на неї та може бути небезпечним».
У цей період Юлія продовжила працювати з психологом — так само, як і під час служби. Проте після демобілізації — інший рівень запиту, інший стан, інша вразливість:
«Демобілізувавшись, я звернулася до фахівця, якого пізніше змінила. Бо рівень розуміння меж, які переживає травмована людина, зовсім інший».
Сьогодні Юлія підтримує інших ветеранів і ветеранок. І точно знає — щоби йти далі, потрібно мати ресурс. І мати з ким говорити:
«Травмованість ветеранок та ветеранів — це як поверхня землі: спочатку ґрунт, потім глина, вода і далі ще багато шарів. Ми можемо зчесати якийсь шар, але щоб торкнутися наступного, треба мати для цього ресурс.
Із психологом я пропрацьовувала те, де саме я зараз знаходжуся. Бо закінчивши службу, я не завершила її в своїй голові. Мене досі тягне до «своїх».
Але я хочу так змінити свої думки і спосіб життя, щоб залишитися серед цивільних — допомагати нашим ветеранам і ветеранкам, розвивати ветеранський напрямок».
Процес повернення не лінійний. Але психотерапія дає основу:
«Психологічна терапія, безумовно, потрібна. Вона не є швидкою, і очікувати результат від однієї-двох сесій немає ніякого сенсу. Це — внутрішня робота над собою: знаходження ресурсу для переосмислення свого досвіду та зміни своїх думок».
А ще — дуже важлива спільнота, поручність, взаємопідтримка. Тому Юлія закликає:
«Хочу побажати, щоб наші дівчата не боялися об’єднуватися, шукали однодумців.
Рух VETERANKA — класна і потужна спільнота, яка об’єднує і допомагає дівчатам демобілізуватися, а це дуже складний і важкий процес. Ми проходимо через “терни до зірок”».
Публікація — частина проєкту про ментальне здоров’я після служби.
Поділіться з тими, кому може бути близько.
Підтримка — важлива.
Проєкт «Інсайт та Єдність» реалізується ГО «Жіночий Ветеранський Рух» в рамках проєкту GIZ «Ґендерно-чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні», що фінансується урядом Німеччини.


«Culture Helps Solidarity / Культура допомагає: Солідарність»: індивідуальні гранти — другий конкурс
Рух VETERANKA запустив масштабну кампанію «Жінки можуть все!»
Жінки, які з першого дня повномасштабного вторгнення вирішили воювати
Як організувати допомогу ветеранам і ветеранкам на рівні первинної медичної допомоги: опублікували методичні рекомендації
«Culture Helps Solidarity / Культура допомагає: Солідарність»: гранти на проєкти — перший конкурс