“У цивільне життя увійшла досить різко”. 

Історія Оксани Іванець, яка пройшла 26 років служби, фронт і дискримінацію — і знайшла своє місце у цивільному житті.

Підполковниця запасу, багатодітна мама, ветеранка Прикордонної служби й ЗСУ, військова журналістка, нині — комунікаційниця в НАЗК.

Її досвід — це про витривалість, втому, право відпочити й чесно визнати: «Зараз я просто виконую завдання. Можливо, пізніше знову стану лідеркою».

Для проєкту «Трайб» від Amnesty International Ukraine Оксана розповідає, як різко увійшла в цивільне життя, чому терапія тримає її на плаву, і що значить бути жінкою-офіцеркою:

«В армії я прослужила майже 26 років. Почала курсантом у 17, закінчила службу підполковником у листопаді минулого року. 21 рік віддала прикордонній службі, але звільнилася через дискримінацію з боку керівництва. Це сталося взимку 2020. Вже влітку я призвалася до ЗСУ — стала спецкореспонденткою ІА «Армія-Інформ». На цій посаді зустріла Велику війну і два роки працювала на лінії фронту,  описуючи звитягу українського війська, висвітлювала наслідки російської агресії на деокупованих територіях Харківщини.

Через реорганізацію агентства переїхала до Києва, після чого мене прикомандирували до Міноборони, у пресслужбу. Але там мені було нецікаво. І ще я зрозуміла, що дуже втомилася від армії. Мала вислугу і вирішила, що час йти. 

14 липня мене виключили зі списків частини, а вже 18 липня я вийшла на нову роботу. Тому осмислити все не було часу. Було більше суму, ніж труднощів. Найбільше не вистачає атмосфери фронту — там все “по-справжньому”. І відчуття,  що саме там, на фронті, могла розповісти світові більше про цю війну. Але, на жаль, світ вже втомився…

Зараз я працюю в пресслужбі НАЗК. І зараз мене влаштовує, що я підлегла — виконую задачі, не ухвалюю рішень. Можна сказати, я відпочиваю. Можливо, згодом повернуся до лідерських ролей. Але не зараз.

Я багатодітна мама. Лідерство в мені з дому. Як офіцер я звикла ставити задачі — реальні — і вимагати їх виконання. В армії, зрештою, немає статі. Є лише керівництво і підлеглі. Але це важко довести чоловікам. Я все життя доводила, що не гірша.

Я живу моментом. Вірю в долю. Якби залишилася на передовій — не факт, що була б жива. А чи потрібні мої діти комусь без мене? Не думаю. Не готова залишити чотирьох неповнолітніх без мами. Тим паче, двоє з них — усиновлені, вони вже втрачали батьків. І я несу за них ще більшу відповідальність.

Я бажаю всім жінкам, які повертаються у цивільне життя, знайти себе. Прислухатися до себе. Якщо вам потрібна допомога фахівців — не стидайтеся цього. Я вже понад рік у терапії. Саме це тримає мою кукуху. І я не соромлюся сказати: без ліків я поки не справляюся».