«Ти не маєш права на високі слова про свою країну, адже ти покинула дітей» —пострілами гупало у мене в голові

Медикиня групи інженерного забезпечення 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ Анна «Рута» Решетняк — одна з матерів-військових, які за свій вибір стати на захист країни стали мішенню осуду та болісних докорів із боку суспільства. Вона вступила до війська і пішла боронити державу заради того, щоб уберегти своїх дітей. 

Мама, військова, художниця

Сьогодні українська захисниця — мама двох синів і доньки. Несла службу на Авдіївському та Борівському напрямках, зараз тимчасово виведена в запас. Жінка родом із Павлограда на Дніпропетровщині. У цивільному житті викладачка, художниця. У своєму рідному місті створила художню школу-студію «MRII» для дітей і дорослих, яка досі працює. Там залишилася частина її  полотен і особистих речей.

Остання цивільна картина

До війська Анна приєдналася восени 2023 року. Розповідає, що цьому передував майже рік підготовки. До підписання контракту на військову службу з’явилася її картина «Сни під час війни» — остання робота на цивілці.

«Це я і мої хлопці в тривожних нічних сновидіннях. Це жінки і діти Бучі, Гостомеля, Ірпеня та багатьох інших міст, що поснули навіки. Це всі ми — цивільні в своїх будинках, де в нас незворотно забрали відчуття безпеки. Картину писала рік. З перервами, зі сльозами, з повним емоційним виснаженням за декілька годин роботи. Вона лишилася в моїй студії», — розповідає жінка.

Героїня на фронті, і водночас — мішень для булінгу

 Анна Решетняк доброволиця. На фронт пішла, бо розуміла, скільки знайомих і друзів воюють, але війна не закінчується. Отже — їх мало. Треба йти і їй. Так і вирішила. Та замість підтримки зіштовхнулася з нерозумінням і осудливими закидами оточуючих.

«Я вислухала від усіх довкола: “А як же діти”, “Ти їх кидаєш”, “А якщо ти загинеш”... 

Вихователька в садку сказала мені, що я “Роблю страшну помилку”. 

Сусідки писали мені в соцмережі: “Ти не мати, а х’йня”, Не випендрюйся, а займись вихованням, не біси”. Одна погрожувала піти в поліцію та військкомат і повідомити, що я кинула дітей.

‎Плакала. Злилась. Між роботою переглядала фотографії із дому.

Були і інші слова — поодинокі, але такі світлі: “Ти там, щоб мій син не воював”, “Ти молодець, така смілива”... Хапаєшся за них, як за промінчики, і стає трохи легше йти».

На жаль, такі ситуації у матері-військової повторювалися неодноразово.

«Із моїх знайомих лиш лінивий не спитав мене: “А как же дєті?”…

‎Я хочу, щоб мої хлопці не мали від кого захищатись по окопах, але щоб вміли це робити і були готові. Щоб мали приклад в мені.

Скільки обов’язків —  стільки й прав

«‎Мої діти змалку привчаються до обов’язків. Бо саме з кількості взятих на себе обов’язків витікає кількість твоїх прав. І право писати закон твоєї країни та впливати на її устрій має лиш той, хто бере відповідальність за неї, хто розділяє її біль та боротьбу. ‎І якщо хтось вважає себе найкращою громадянкою та вкладницею в творення України тільки за фактом народження дитини,  у мене погані новини. Принаймні, так в моїй картині реальності. Бо клята орда вже прийшла вбити вас і ваших малих. І сподіватись, що з нею боротиметься хтось, а не ви — марно. Відсидітися не вийде».

Слова, болючіші за кулі

«Була Великодня неділя, святковий день. Ранком прийшла звістка, що загинув мій побратим. І після мені прийшло ще повідомлення. Брат колишнього чоловіка вирішив нагадати мені, яка негідна я матір.

 “Твої діти вже забули, як ти виглядаєш, — писав він. — Ти не маєш права на високі слова про свою країну, адже ти покинула дітей, ти не вдома…”  Ці слова пострілами гупали у мене в голові. Раптом вся колосальна втома тих останніх днів впала на мене, притиснула до різкого болю — фізичного, пекучого. Я ридала. Ніколи не забуду цього».

Важлива не стать, а готовність служити

Анна певна, у війську неважливо, хто ти за статтю. Важливо — наскільки ти готовий/готова служити і захищати.

‎«Я вважаю, що недоцільно в контексті служби в армії розглядати чоловіка і жінку як щось кардинально різне і відповідно — менш чи більш придатне. На війні, як і всюди зрештою, є люди.  Різні. Хтось панікує, а хтось має холодну голову. Когось нудить від вигляду крові, інший байдужий до неї. Один терплячий, інший рвучкий. І всі вони — нормальні. Не нормально  приписувати одній статі здатність нон-стоп бігати в бруді й крові з автоматом, а іншій — труситись і ховатися з дітьми в підвалі».