«Якщо ви витримали на війні — то й тут впораєтеся»

Історія Юлії Загурської, яка продовжує пошук себе у цивільному житті

Юлія Загурська — бойова психологиня, офіцерка ЗСУ, ветеранка, до цього — капітан служби цивільного захисту з багаторічним досвідом роботи в  ДСНС.

Її  історія — про стійкість і роботу на фронті без відпочинку: «Аби встигнути допомогти кожному». Про щоденну підтримку тих, кому важко.

Юлія пройшла шлях від солдатки до начальниці групи контролю бойового стресу. Щодня допомагала військовим відновлюватися після виходу з нуля, пережитих на війні втрат, страху, травмуючого досвіду.

Постійне фізичне навантаження й емоційна втома призвели до проблем зі здоров’ям. Перенесла дві операції — їй довелося демобілізуватися.

Нині Юлія — фахівчиня із супроводу ветеранів і демобілізованих у Кропивницькому.  

Для проєкту «Трайб» від Amnesty International Ukraine вона розповідає про шлях у війську, повернення до цивільного життя та пошук себе після демобілізації.

Волонтерство і поїздки в зону АТО

«У 2014-му я працювала в ДСНС. До нас почали привозити у шпиталь поранених із фронту. І десь восени зібралася група психологів з міста, і ми почали думати, як можемо допомогти. Відтоді я волонтерила. Під час обідньої перерви їздила працювати з військовими, після — поверталася на службу. Свої відпустки проводила у зоні АТО та на полігонах, де також надавала психологічну допомогу.

Вже тоді я розуміла: хлопців треба фізично і морально готувати до війни, щоб потім з ними було легше працювати.  Є “добровольці”, а є “мобілізовані”». 

Про оберіг

Під час однієї з таких поїздок підбіг до мене хлопець, зняв з шиї біленький хрестик, які тоді на Майдані роздавали, поклав мені в руку і каже:  «Ви гарну справу робите, хай вас Бог береже».  Згодом дізналася, що його звуть Михаїл. Для мене це був ніби архангел Михаїл — покровитель воїнів. Відтоді цей хрестик завжди зі мною і став оберегом. 

Початок служби і досвід психолога на фронті

На військову службу намагалася перевестися ще з 2018-го. Мені видавали відношення з Генштабу, але не вдавалося. 

З початку повномасштабного вторгнення я шукала місце в армії. Спочатку мені відповідали, що для психологів немає посад у штаті, але у червні 2022-го зателефонували знайомі хлопці й сказали, що я їм потрібна. Вже з 4 липня була у війську.

Службу я почала у 67-й ОМБр на Донецькому напрямку. Проводили групову роботу й індивідуальні консультації: визначали  стан військових, відновлювали, емоційно збирали, мотивували. За деякий час, коли про мене дізналися в підрозділі, на консультації була черга на 2-3 тижні вперед.  Нас — двоє психологів на всю бригаду. Втома відчувалася неймовірна. 

 Як стала офіцеркою 

Згодом, після закінчення військової кафедри, я отримала офіцерське звання і перевелася в іншу бригаду. Служила на посаді начальника групи контролю бойового стресу. Там робота психолога була зовсім іншою. Підрозділи дуже розкидані територіально, тому часто їздили у відрядження. Якщо нам не могли зібрати особовий склад — виходили на позиції.

Постійне  фізичне й емоційне навантаження призвели до проблем зі здоров’ям. Поступово почала «сипатися» — перенесла дві операції.

Повернення до цивільного життя

У мене адаптація до цивільного життя почалася ще до звільнення, коли я перебувала в лікарні після операцій. Постійно лежала, нічого не могла  зробити — було  складно. 

Під час лікування мені стали погрожувати: знімуть з посади, бо вже не боєць.  Відчувала свою «непотрібність», тому що я не збиралася звільнятися.

Мій стан тоді складно описати. Відчувала, ніби перебуваю між двома світами — не розуміла, куди йти і що робити далі. Шукала в собі ПТСР, розлад адаптації, депресію. Можливо, все це і було у мене.  Спілкуватися з цивільними взагалі не було бажання. Зв’язок з дітьми я вже втратила: менша донька вже три роки жила за кордоном, у старшої — своя родина.

Моїм порятунком став будинок, де потрібно було робити ремонт. І якби не він, не знаю, як би перемикала увагу. Тоді я була тут  — в ремонті — і більше ні про що я не думала.

Самоідентифікація після звільнення

У квітні 2025 року за станом здоров’я я звільнилася. Відразу постало питання: хто я зараз?  Тут відразу: вже не військова,  не психологиня в армії. Мама для  своїх дітей, але  вони вже виросли і вже самостійні.  Я — донька,  бабуся.

Багато питань було в голові.  Тоді я не знала, ким я є. Чесно кажучи, мабуть, і досі не до кінця розумію. 

Сьогодні я фахівчиня із супроводу, відчуваю свою дотичність до військових і маю можливість бути корисною. Але це не те, чим би я хотіла займатися завжди. Мені здається, я досі уникаю того, що мені подобається — психології. До служби я постійно навчалася нових методик і технік. Зараз у мене недостатньо внутрішнього ресурсу.

Так, у мене є  робота, на яку прокидаюся зранку, а також є ті, кому допомагаю. Але розумію, що після звільнення повністю ще не відновилася. Тому зараз я в режимі: зробила — галочка, зробила — галочка.  Але всередині виникає конфлікт: між завданням на службі й після демобілізації.

«Здатися в тилу — це показати, що ворог нас зламав»

Кожен і кожна, хто повернувся в цивільне життя, мають знати: якщо ви витримали на війні, то й тут впораєтеся. Чудово, якщо є підтримка когось із рідних, хоча б однієї людини, та є з ким поговорити із побратимів чи посестер. Іноді просто помовчати, але розуміти, що хтось є поруч. 

Кожен проходить свій шлях адаптації до цивільного життя — зі своїми переживанням, темпом відновлення та потребою в підтримці. Якщо людина після поранень залишилася живою — все можливо. 

Ми маємо йти вперед, щоб показати іншим, що з цим можна впоратися. Здатися в тилу — це показати, що ворог нас зламав, тому треба боротися.

Готовність стати на захист країни

Мене щиро обурює, коли кажуть, що ТЦК кидає в бій непідготовлених або хворих людей. Війна триває майже чотири роки. Хто винен у тому, що люди не подбали про власну підготовку? Не займалися фізично, не відвідували безкоштовні навчання, де вчать основам поводження зі зброєю? Зараз таких можливостей безліч. Хто винен у тому, що людина не зібрала необхідні документи, якщо справді має проблеми зі здоров’ям або доглядає за батьками? Часто проблема в тому, що ніхто не хоче брати на себе відповідальність.

На мою думку, кожен має чесно поглянути на себе і запитати: чи готовий я захищати свою країну і що для цього вже зробив? Мати турнікет, тримати себе у формі, бути підготовленим — це  необхідність. Війна почалася не сьогодні. У 2022 році хлопці й дівчата також не були готові, але вони стали на захист.

Нещодавно моя донька сказала, що прийняла рішення піти служити. Їй 21 рік і, звісно, я як матір, напевно, не була готова це почути. Але завжди її підтримуватиму.

Допомагає спілкування зі «своїми»

До мене якось зайшов чоловік, звільнений зі служби, тепер уже ветеран. У нього на війні загинув брат. Він майже ні з ким не спілкується, тримається осторонь. Але того дня ми несподівано заговорили. Почали згадувати службу: «Ось там — поворот на Лиман, там — на Ямпіль». Навіть посміялися. Нам справді є про що поговорити — ми розуміємо одне одного без зайвих слів.

Зараз мені допомагає спілкування зі «своїми» — ветеранами і ветеранками.

Мрію, щоб війна закінчилася

Я усвідомлюю, що на війні втратила радість життя. Не можу випромінювати щастя, коли йде війна і проливається кров. Можливо, ця моя внутрішня заборона і називається «синдром відкладеного життя».

Сьогодні в мене одна мрія: аби війна закінчилася. Але впевнена, що такими, як були, ми вже точно не будемо.