Жінки, які з першого дня повномасштабного вторгнення вирішили воювати

У день, коли минуло рівно чотири роки від початку повномасштабного вторгнення рф в Україну, розповідаємо про жінок, які того дня вирішили, що не можуть лишатись осторонь. 

У цей день багато людей встали на захист своєї країни. Серед них —  посестри руху: «Химера», «Висота», «Борисівна», «Рудою», «Льоля» та «Нікс». 

Вони прийшли у військо з різним досвідом і професіями, але всіх об’єднало одне — неможливість залишитися осторонь, коли почалася повномасштабна війна. Їхні історії — про евакуації з-під обстрілів, службу на різних напрямках та оборону неба. 

Сила жінок у війську проявляється не в гучних словах, а в щоденних рішеннях і роботі. У готовності залишатися на своєму місці й робити те, що потрібно.

Далі — їхні історії від першої особи про рішення, відповідальність і силу, яка тримає оборону щодня.

«Ніколи не думала долучитись до війська до повномасштабки»

Ольга «Висота» Єгорова, Сили безпілотних систем ЗСУ

З 2014-го працювала тренером у тренажерному залі. На професійному рівні займалась важкою атлетикою – вже за рік виборола звання майстра спорту. Ще займалась скелелазінням, бо мені подобалось це ком’юніті. 

24 лютого 2022 року я долучилась до добровольчого батальйону. Коли ти молодий та здоровий, а у твоїй країні війна, не знаю, який міг бути інший варіант. 

Враховуючи фізичну форму і мотивацію опанувати військову спеціальність, я хотіла спробувати отримати бойову посаду. Проте мене взяли на посаду діловода, пообіцявши, що нададуть можливість проходити тренування разом з хлопцями, за результатами яких дадуть відповідь щодо бойової посади. Тренування, які я проходила, були складні, бо я опинилась під тиском, оскільки оцінювалися кожен мій крок та дія. Насправді це нормально, бо тебе готують до того, що ти можеш опинитись  з пораненим побратимом наодинці, і тобі доведеться самостійно його витягати. Це питання життя і смерті, тож тобі мають довіряти на всі 100%. 

Пізніше мене перевели на посаду стрільця. Моя команда виконувала завдання у Серебрянському лісництві, Часовому Яру, на Куп’янщині й у багатьох населених пунктах Донеччини. 

У 2023-му під час виконання завдання у Серебрянському лісництві отримала поранення – уламок міни пробив живіті. Проте я швидко відновилась і за 4 місяці повернулась на службу та продовжила бойову роботу. Повернулась, бо мене непокоїла думка, що я зробила недостатньо. 

За ці роки війна змінилась, тож довелось приймати складні рішення та опановувати нові професії. Торік я змінила посаду і працюю «з неба». Задля своєї безпеки і безпеки побратимів про місце служби не розповідаю.

Хоча вже більше жінок долучається до армії, фактично ми рідко перетинаємось, у моєму підрозділі дівчат можна порахувати на пальцях однієї руки. Рух VETERANKA – це важлива спільнота, яка обʼєднує жінок з різних підрозділів, спеціальностей, локацій. Це відчуття беззаперечної підтримки допомагає триматись в тонусі, навіть у найтемніші часи.

«Я ні разу не пошкодувала, що пішла в армію»

Анастасія «Химера» Вінславська, старша медична сестра евакуаційного відділення

З 2015 року я проводила тренінги з домедичної допомоги для військових, поліцейських та цивільних, паралельно здобуваючи освіту за медсестринським фахом, бо за час своєї інструкторської діяльності зрозуміла, що мені бракує медичної освіти і хочеться професійно зростати. Я мріяла працювати на «швидкій». 

У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, я не мала ані підготовки, ані знань. До того ж, доглядала за своїми маленькими дітьми, тож не долучилась до війська, але їздила на евакуації поблизу Бахмуту як волонтерка-парамедикиня. За цей час я набралась досвіду, знань, та мала чітке усвідомлення, що буду робити в армії. 

Про можливе повномасштабне вторгнення РФ в Україні почали говорити майже за рік до нього, тому рішення про службу було прийнято задовго до нападу. Медичний рюкзак був спакований, але 24 лютого у мене все ж була паніка. У той день я прокинулася десь у 5.30 від дзвінка подруги. Вона кричала в трубку: «Вставай! Війна почалася!». 

Я зірвалася на ноги і почала читати новини, а одночасно з цим волала повітряна тривога. Тоді у мене був ступор. Одна справа їздити на війну на Схід, а інша — коли війна приходить вже у твій дім, де в тебе двоє дітей, лежача бабуся і кицька. Проте я швидко зібрала речі й пішла шукати укриття, яке виявилось зачиненим. Тоді побігла у магазин купити продукти – а на полицях вже не було майже нічого.  

А ще, якраз за день до вторгнення, я була на тренінгу, де забула свій паспорт, тож довелося йти забирати документи, а потім разом з подругою пішли у військкомат. Тоді ще була думка вивозити дітей, але сестра заспокоїла, що якщо вже буде геть кепсько, то вона їх вивезе разом зі своїми. 

У військкоматі було дуже багато людей – ми пішли у 24-ту бригаду, бо черга була найменша. Оскільки я мала медичну освіту, то мене взяли без проблем, адже медиків на фронті завжди бракує. 

Потім повернулася додому, зібрала речі, обрізала довге волосся, бо не знала, чи буде де його мити. На наступний день, попрощавшись з рідними, потрапили з подругою в частину. Понад два тижні нас не хотіли відправляти на схід, бо ми жінки. 

Але потім ми перевелися в іншу роту до знайомої, і після двох діб дороги таки потрапили на Луганщину. Чесно кажучи, думали, що їдемо в один кінець – такою безнадійною тоді видавалася наша ситуація. Я тоді ще не знала, що все це триватиме 4 роки, і що не так все погано, як спершу видавалося. Не знала, що ми відіб’ємося, а подекуди матимемо успіхи. Але як би там не було, я ні разу не пошкодувала, що пішла в армію, і вірю, що все не дарма.

Спершу була бойовою медикинею, потім перейшла на евакуацію – там з мене більше користі. Працювала на різних напрямках Луганської, Донецької, Харківської і Сумської областей, та на Курщині. Робота важка, але найкраща. Я б на іншу її не проміняла, бо як-то кажуть: «Хто врятував одне життя — той врятував цілий світ».

Наразі я старша медична сестра евакуаційного відділення і працюю на Куп’янському напрямку. 

Я дуже давно слідкую за Рухом, тож я з радістю доєдналась до спільноти. Як феміністка та військова я бачу, що ветеранки та захисниці стикаються із сексизмом і дискримінацією, а разом із посестрами ці виклики легше долати. Крім того, у колі однодумиць можна не тільки отримати та надати допомогу і підтримку, а й відкрити для себе можливості для розвитку і самовираження, що надзвичайно круто. Та й взагалі я рада бути частиною спільноти таких неймовірних жінок.

«Я не прийшла в армію за історією. Я прийшла, бо не змогла б інакше»

Наталя «Нікс», бойова медикиня 

До повномасштабного вторгнення я працювала адміністратором у сфері ресторанного бізнесу та розвивала власну справу. Маю дві вищі освіти. Жила звичайним життям: робота, плани, розвиток.

Війна тоді здавалася чимось далеким, хоча насправді вона вже тривала.

У 2014 році мені було 16. Я не могла піти служити, але чітко для себе вирішила: якщо прийде момент — не буду шукати причин залишитися в стороні. 24 лютого 2022 року цей момент настав. Тоді не було гучних рішень. Було багато тиші й дуже чітке розуміння, що життя вже не буде таким, як учора. Я пам’ятаю розгубленість, дзвінки близьким, новини, які неможливо було вимкнути. Але десь всередині рішення вже було прийняте давно — ще у 2014-му. Тому питання стояло не «чи піду», а «коли і як».

Мені було важливо не тікати від реальності й не зводити свою участь лише до переживань. Я хотіла бути корисною по-справжньому. Не з емоцій, не з імпульсу, а з внутрішнього переконання, що відповідальність — це не слова. Саме це й стало моєю мотивацією.

Спочатку я волонтерила в Одесі, але досить швидко зрозуміла, що мені цього замало. Мені було важливо не просто допомагати, а бути всередині процесу. Я подзвонила подрузі в Київ, яка вже була у добровольчому формуванні, і спитала, чи можу приєднатись — і поїхала. Без заяв, просто тому, що так було правильно. 

Два роки я була діловодом. Це була важлива робота, але з часом прийшло відчуття, що я хочу бути ближче до тих, хто щодня ризикує. Пройшла відповідне навчання та стала бойовою медикинею. Працювала на різних етапах медичної евакуації — від кейсеваку до стабілізаційних пунктів. Зараз виконую завдання з медичної евакуації на Запорізькому напрямку у складі медпункту одного зі штурмових полків. Це робота, де немає права на «потім». Є тільки «зараз». 

До руху VETERANKA я долучилась не випадково. Жінок у війську стає більше, але системні проблеми нікуди не зникають. І якщо ми вже виконуємо свою роботу на рівні, то й ставлення має бути відповідним. Мені важливо бути частиною тих, хто не мовчить і не зручний.

Я не прийшла в армію за історією. Я прийшла, бо не змогла б інакше.

«Я не могла покинути свій екіпаж»

Тетяна «Борисівна» Васильченко, бойова медикиня добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри»

У 2021 році, вийшовши на пенсію після служби у 8-му полку Сил спеціальних операцій, пройшла вишкіл у батальйоні «Госпітальєри» у Павлограді. З 16 жовтня 2022 року перебувала на ротації у селі Водяне – за 32 км на схід від Маріуполя. Тож на власні очі бачила, як там було, тому і думки не було повертатися додому, коли ми були там потрібні. 

Коли я приїхала ненадовго додому на День народження онуки у кінці січня 2022-го, мій екіпаж залишався на позиції. Вони казали мені, щоб я не поспішала, справляться самі. 14 лютого вони мені подзвонили, щоб привітати, і я вже чула вибухи поблизу від них, тож після розмови замовила квиток до Маріуполя на 23 лютого. Рано-вранці я приїхала до міста останнім потягом, який туди зайшов, щоб об’єднатися зі своїм екіпажем. Практично пішки подолала половину шляху до позицій, де мене зміг забрати наш водій. Виїхати до міста по мене не було можливості – працювала авіація та артилерія. Я не могла покинути свій екіпаж, побратими стали мені рідними. А також я розуміла, що це вже повномасштабна війна і я маю захищати свій дім.

Ми стояли разом з мінометним розрахунком. Мінометники здійснювали свою роботу, а ми здійснювали свою – евакуація поранених відбувалася практично з-під вогню. Потім ще був завод Ілліча, на якому трималася оборона вже в оточенні. Ми не мали можливості ні поповнити БК (бойовий комплект – ред.), ні закрити інші необхідні речі, тож змушені були відступати на «Азовсталь». 

Коли пересувалися з заводу Ілліча на «Азовсталь» нашу колону обстріляли. Я та побратими отримали поранення. 18 травня 2024 року я разом з водієм потрапили в полон, 19 травня були в тимчасово окупованій Оленівці Донецької області. У полоні пробула 5 місяців – мене звільнили у жовтні, коли обміняли 108 українських полонених жінок.

Наразі я продовжую роботу в патронатній службі батальйону «Госпітальєри». 

Нагороджена відзнакою Президента України «Золоте серце», грамотою Верховної ради України «За заслуги перед Українським народом», медалями МБ «Госпітальєри» «За збережене життя» та «За поранення» та відзнакою міського голови Хмельницького «Воля та мужність».

Про рух VETERANKA дізналась від своєї доньки, яка служить у ЗСУ. Після повернення з полону я гостро відчула потребу в спілкуванні з однодумцями – тими, хто поділяє мої погляди на цю війну. Тож дуже тішить можливість почуватися не самотньою – це відчуття дають такі спільноти, як рух VETERANKA. Це велика підтримка для тих, хто зараз воює, а тим більше для тих, хто повернувся до цивільного життя.  Дуже важко бути далеко від своїх побратимів – від війни не відвикнеш, коли вже був там хоч раз. 

«Питання “Чи йти служити” для мене навіть не стояло»

Яна «Руда» Петрова-Кравченко, офіцер відділу звʼязків з громадськістю, позаштатна уповноважена з гендерних питань-радниця командувача ОК «Схід» у сфері гендерної політики

До ЗСУ – викладачка та заступниця начальника навчально-методичного відділу Університету митної справи та фінансів, кандидатка наук із фінансів, банківської справи та страхування. 

Саме перед повномасштабним вторгненням рф захистила дисертацію та отримала науковий ступінь PhD. Мала досвід у стратегічних комунікаціях, звʼязках із громадськістю, журналістиці. 

Я не розуміла, що під час війни може бути більш корисним і важливим, ніж захист держави, її оборона й безпека. Спочатку долучилась до всеукраїнського перекладацького волонтерського проекту, який в режимі онлайн розповідав про війну в Україні. Також у перші місяці проходила усі можливі курси  з надання першої домедичної допомоги, аби вміти надати допомогу як собі, так і студентам чи рідним. Разом з тим було пару днів вогневої підготовки та володіння зброєю. 

Коли доньці виповнилося 18 років  – почала шукати собі бойовий підрозділ. Лише влітку стала на облік в ТЦК та СП, бо до цього по телефону мені казали, що жінка на посаду медика не потрібна у війську – охочих достатньо. Але коли прийшла з документами особисто, вже поставили на облік.

Восени 2022-го мобілізувалася в штурмовий батальйон, який тоді брав участь у деокупації Харківщини. Після 7 місяців служби та роботи з супроводу наших та іноземних журналістів «у полях» на Харківщині, Донеччині, ведення офіційних сторінок підрозділу в соцмережах, співпраці з волонтерськими організаціями, мені було присвоєно первинне військове звання, потім переведено до Оперативного командування «Схід» в команду комунікаційників.

У 2022 році вступила до Національної Академії СБУ на військову кафедру за спеціальністю «Запобігання інформаційно-психологічним впливам». Завершила навчання у 2024 році, але по суті це був лише початок вивчення глибокої теми, яке продовжується й досі паралельно з практичною діяльністю.

Зараз залучена до виконання комплексу робіт з комунікацій, зв’язків з громадськістю для протидії ворожим ІПСО.

Із 2023 року я виконую функції позаштатної уповноваженої з гендерних питань-радниці командувача ОК «Схід» у сфері гендерної політики. 

З рухом VETRYANKA познайомилась, коли організовувала перший тренінг для радників командирів військових частин ОК «Схід» з гендерних питань, на який запросила очільницю Руху Катерину Приймак. Інформаційна та адвокаціна робота, підтримка видимості жінок в армії, політики рівності прав та можливостей жінок і чоловіків у війську, яку провадить рух, не менш важливі за матеріальну яку Рух надає військовим. Бути частиною Руху для мене значить бути залученою до кола однодумиць і посестер, які з боку громадянського суспільства захищають права ветеранок та діючих військовослужбовиць, стоять за рівні права і можливості. 

«Для мене оборона — це не функція, а щоденний вибір»

Льоля «Леля» Пальчикова-Козуб, бойова медикиня, офіцерка запасу, начальниця групи по роботі з ДФТГ та цивільним населенням

Льоля — одна з небатьох, у кого псевдо майже збігається з власним іменем: у документах — Льоля, у строю — Леля.

Була адвокаткою, генеральною директоркою «Управлінської компанії Спілки власників житла України», постійно входила до складу робочих груп при Верховній Раді України, брала участь у діяльності громадських рад, долучалася до розробки нормативних рішень, розуміючи, що державність вибудовується не критикою наслідків, а участю в процесі формування правил.

Із 2014 року була адвокаткою та членкинею «Варти Голосієво», а 24 лютого – очолила взвод «Вартових Голосієво» — людей, із якими роками стояла на сторожі району, — і повела їх уже як командирка. Для мене це було логічно: якщо ти роками говорила про відповідальність, у момент історичного зламу ти береш її повністю на себе.

Санітарка стрілецького підрозділу. Бойова медикиня. Інструкторка із базової загальновійськової підготовки. Військова психологиня.Начальниця групи по роботі з ДФТГ та цивільним населенням. Авторка програм Національного спротиву.

Я переходила з ролі в роль не задля статусу, а тому, що бачила функціональні порожнечі, які потрібно було закривати. Після поранень і кількох контузій, із складною хворобою, яка щодня виснажує фізично і повільно руйнує організм, була змушена звільнитися зі служби.

Сьогодні продовжую закривати небо над Києвом у складі МВГ (мобільної вогневої групи – ред.) — фактично на волонтерських засадах, так само як і інші добровольці. Оборона – це стан, а не контракт, тому роблю це попри біль та виснаження.

Паралельно з військовою та громадянською діяльністю створила авторську програму «Не жіноча справа» — проєкт, у межах якого веду розмови про лідерство, відповідальність, війну, державність, зрілість суспільства, руйнуючи штучний поділ на «жіноче» і «не жіноче» та наполягаючи на тому, що справа ніколи не визначається статтю, а визначається готовністю її робити. 

Льоля — це про людину, яка щодня бореться — із хворобою, із втомою, із ворогом, із системною безвідповідальністю — і все одно виходить на пост. І поки хтось байдужий, я стою. Бо для мене оборона — це не функція, а щоденний вибір.