«Найгірше було забрати «300», а привезти «200»

Вікторія Клушина – учасниця бойових дій, бойова медикиня, ветеранка, посестра руху VETERANKA, а нині – психологиня Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій. 

Вона народилася і виросла в Бахмуті, здобула освіту фельдшера й працювала на «швидкій», а з початком війни на Донбасі зрозуміла, що має бути серед тих, хто воює, і у 2016 році підписала контракт.

Вікторія пройшла шлях від солдатки до офіцерки, евакуйовувала поранених із Бахмута, Світлодарська та Курахового, а паралельно зі службою здобула вищу освіту психологині. Після звільнення пережила важку адаптацію до цивільного життя, але пізніше стала провідною психологинею Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій.

Про перші місяці служби та тиск з боку командування, складні евакуації поранених, втрату побратимів і повернення до цивільного життя вона розповіла в інтерв’ю.

«Я народилась і виросла в Бахмуті»

До 2014 року жила звичайним життям: вийшла заміж, народила двох дітей.

Я завжди мріяла про медицину. Ще змалку мала певні проблеми зі здоров’ям, перенесла кілька операцій, і мені дуже хотілось вміти допомагати людям. Я вирішила нарешті здобути медичну освіту. Здала ЗНО — вже в дорослому віці, бо в мої шкільні роки таких тестів ще не було — і, на власний подив, пройшла. Вступила до медичного коледжу і вже під час навчання дізналась, що вагітна. У 2012-му отримала диплом фельдшера і пішла влаштовуватись працювати на швидку допомогу.

У Бахмуті мене не взяли — сказали, що я замала і худа, і не впораюся. Пішла шукати роботу в іншому місці – мене взяли на роботу у Горлівці. Їздила туди на чергування, майже годину в один бік. Це був справжній адреналін, і я кайфувала від цієї роботи.

У 2013 році,  я одружилася вдруге, ми продали будинок і переїхали жити в Торецьк, я завагітніла Щастя було недовгим – почалася війна… 

2014 рік,  на сьомий день після пологів під обстрілами ми вже бігли  з родиною в сховище…Сипалося скло, будинок просто плив, танки зайшли близько. І ми мали знову повернутися до Бахмута.

Тоді ж у Бахмуті, навпроти мого колишнього будинку, зупинились хлопці, які виходили з Дебальцевого. Вони жили в моєму колишньому медичному училищі — я все це бачила на власні очі. Знаєте, це було, як у жахливому фільмі про війну…

Я розуміла, що маю бути там — серед тих, хто воює. Відчувала, що потрібна саме там. Тож коли молодшому синові виповнилося півтора роки, я пішла у військо.

«У 2016 році я підписала контракт»

Чоловік теж збирав документи, щоб долучитися до війська — він в мене лікар але у нього цей процес зайняв набагато більше часу, оскільки він офіцер. Донечка, вже доросла на той момент,  за кілька років і сама теж доєдналася до війська.

Прийшла я до медичної роти бригади зовсім перелякана, про військо не знаю нічого, але в медицині орієнтувалась добре, тому розуміння, що робити, було. 

На початку служби сталась дуже неприємна і болюча історія. Командир медроти почав заглядатися на мене. Він запропонував мені приїхати до нього на місце, де він перебував. Я відмовила, не розуміючи тоді, що несуть за собою такі дії. Він сказав «окей», але через певний час ситуація загострилась. За два дні він викликав мене і сказав: «Отримуєш броню, каску, автомат і їдеш на нуль». Я прослужила на той момент не більше місяця, це було для мене тоді шоком.  

Це була пʼята хвиля мобілізації і мій командир отримав наказ на демобілізацію.

Цей досвід на самому початку служби дав мені дуже багато. Саме тоді я поставила собі мету — дійти до такого рівня, де мене не зможуть принизити. Де я буду людиною, а не мішенню.

«Паралельно зі службою я вирішила здобути вищу освіту»

Під час евакуації поранених чергували тиждень у шпиталі, тиждень на виїзді. На виїздах я працювала разом із лікарем Марією «Пантерою» Дихтяр, яка загинула у 2024 році. 

У ті роки я працювала зокрема в місті Світлодарськ. Жили і чергували просто в лікарні. Схема була така: я вискакувала за пораненим, привозила, поки перевдягалась у хірургічку — лікарі вже приймали і піднімали його в операційну. Я піднімалась туди і далі допомагала там.  Лікарі тоді були переважно мобілізовані з різних міст. Поранені на той час були поодинокі: зазвичай один виклик, максимум два-три на тиждень, але це були важкі випадки – часто несумісні з життям. 

Паралельно зі службою я вирішила здобути вищу освіту. Вступила заочно, тож вчилась і служила одночасно і це мене тримало. Під час служби отримала ступінь бакалавра з психології. Тоді у медицині я вже зробила, що дійшла до вершини, а стати лікарем не могла, бо не вступила вчасно. 

Розуміла також: якщо я дійду до офіцерського звання, мене більше не зможуть так просто знищити. Бачила різницю між тим, як поводяться з солдатом і як з офіцером.

Я поступово піднімалась по військовій ієрархії: солдат, старший солдат, молодший сержант, сержант, головний сержант. Кілька разів подавала документи на офіцера — і щоразу вони десь зникали, без жодної реєстрації. Допомогла якась дуже впливова людина, я досі не знаю, хто би це міг бути, так здогадки… Одного дня мені зателефонували і  сказали подати документи ще раз. Я подала — і цього разу документи прийняли.

Коли мені повідомили, що дали звання, це був вже 2023 рік, я годину ридала, в мене тремтіло все тіло. Стільки років в армії, стільки любові до цієї справи — і нарешті це сталось. Я не могла повірити. 

«Повномасштабне вторгнення застало нас у Степному»

На момент повномасштабного вторгнення я була прикомандирована до медичного пункту 46-го штурмового батальйону «Донбас».

У перший день, ще до того як почалося найгірше, ми зрозуміли, що треба кудись дівати тварин — вони панікували від вибухів. Я погрузила їх у свою машину і поїхала в Бахмут. Розуміла, що можу не повернутися — могли не пропустити, могли вбити. Перший день повномасштабної війни, і я їду сама на своїй машині. Але вивезла і повернулась. 

А потім почалась справжня війна.

Поранених стало набагато більше, я їздила цілодобово — привезла, поїхала, привезла, поїхала. Майже не спала.

Тоді ж зі мною була медиком юна дівчина, яка не могла  витримати це пекло і пішла. 

Мене питали, чому я не пішла теж. Чесно — не знаю. Я боялась померти, але мене тримало те, що маю щось робити, поки жива. Також тримав адреналін, бо коли ти везеш поранених і довозиш живими – це такий кайф, що не передати словами. Ці відчуття ні з чим не порівняти.

Мій чоловік – начальник медпункту у своєму батальйоні – на той момент був в оточенні. Вони були без зв’язку якийсь час, і я не знала, живий він чи ні. Потім їм вдалось вистрибнути. У нього було багато контузій, але він повернувся живим. 

«Підлога лікарні була всіяна пораненими»

Пам’ятаю, одного разу в реанімобіль, розрахований максимум на одного лежачого і одного сидячого, я запакувала п’ятьох поранених одразу, бо треба було забрати всіх.

Ще запам’яталась історія з Курахового, де за пів години нам привезли 50 поранених.. На місці був лише хірург, анестезіолог і операційна сестра. Підлога лікарні була всіяна бійцями з турнікетами, накладеними по 5–10 годин тому. Їх просто завозили і розкладали. Я почала по черзі до кожного підходити і підключати крапельниці, перевіряти турнікети, зупиняти кровотечі…це була не моя робота, я мала хоча б трохи відпочити між евакуаціями, а як, коли ти бачиш це жахіття. Лікарі були в операційній і з нею не виходили, бо був просто конвеєр без кінця і краю…

Тоді я усвідомила масштаб цієї війни.

«Психологічна допомога потрібна військовим так само, як і медична»

Під час евакуацій я не просто медикиня — я одночасно й психолог, хоча тоді ще офіційно ним не була. Евакуація тривала в мене 40 хвилин — весь цей час я перебувала на колінах: підключала, перев’язувала, накладала турнікети, шини тощо. Мої коліна були сині.

Поранені часто хотіли вискочити з машини й повернутися назад. Казали, мовляв, там мій побратим чи хлопець, якого я взяв на поруки, молодий, і він без мене пропаде. 

Я намагалась заспокоїти їх і запевняла, що їх «підлатають» і вони зможуть повернутись на нуль. Питала про родину, про життя — щоб вони не відключались, не втрачали свідомість, щоб тримались. Використовувала все, що можна, і при цьому одночасно працювала руками.

Іноді були випадки, коли поранені були щасливі, що отримали поранення, бо рана давала їм можливість хочаб трохи відпочити. Вони вже не мали сил, щоб служити. 

Я зрозуміла тоді, що психологія потрібна в поєднанні з медициною. Мабуть, це ще більше підштовхнуло мене до того, щоб іти до кінця і отримати цю освіту.

Весь час, мабуть Бог мене беріг, в мене не було втрати в машині, бо найгірше було забрати «300» а привезти «200». 

«Війна навчила мене бути жорсткою»

Коли забирали двохсотих — а це теж була наша робота — я вдягала «маску». Війна навчила мене бути жорсткою і не приймати втрати близько до серця. Медики взагалі не можуть бути м’якими, бо не зможуть працювати і мабуть, це мене й рятувало. Я не дуже вміла контролювати емоції, коли були важкі евакуації. Бувало, що трусило, що плакала, що була вся в роздумах — чи правильно зробила, чи могла ще щось, але це було після. Якщо говорити так, щоб щось зламало назавжди — ні.

«Через певний час, батальйон моєї бригади відкликав мене назад — відрядження закінчилось»

Я була не рада. У Кураховому я відчувала, що потрібна там. Але наказ є наказ.

Повернувшись, я зрозуміла, що хочу більшого, що більше не можу залишатися головним сержантом. Я стільки часу і сил вклала  і хотіла відповідного значення. Підійшла до комбата і попросила дати мені можливість подати документи на посаду психолога. Він дав добро. Так я стала психологом батальйону. За місяць-два перевелась в іншу бригаду, де вже повноцінно працювала як офіцерка-психологиня, виїжджала до хлопців на позиції, працювала з втратами, зі станами після повернення з бойових позицій і перед виходом на нуль. 

Психологічна підтримка — це перш за все про те, щоб людина не залишалась зі своїм страхом і болем на одинці. Тоді збільшується суїцид. Коли ти поруч і пояснюєш: “Ти в цьому не один. Поруч із тобою є я. Це не буде так завжди.” Люди рідко звертаються по допомогу, бо вважають це слабкістю, але насправді –  це про велику силу, далеко не кожен може набратися сміливості і сказати, що мені потрібна допомога. 

«Моя донька також пішла служити»

Моя донечка, закінчила той самий медичний коледж, що і я. Після випуску вона прийняла рішення, що має долучитися до війська. І це був жах. Гарна молода дівчина — що, на жаль, створювало додаткові неприємності. Це були страшні моменти, коли це твоя дитина, і ти не завжди поруч.

Зараз вона обіймає посаду начальника медичного пункту батальйону — ту саму, яку колись обіймала я. Вже 7 років на  службі і всі бездомні тварини — її. Всі собаки, всі коти. Найкраща дівчинка в світі.

«Звільнилась я вже офіцером»

Звільнення не було моїм бажанням — так склалися обставини. Сини дорослішали, бабусі вже не справлялись. Рік я готувала себе до повернення, але навіть це не допомогло. 

Реабілітація була дуже важка. Я повернулась у чуже місто, до чужої квартири, до дітей, яких не бачила роками. Ми всі звикали одне до одного наново: вони між собою — бо жили окремо, і всі разом — до мене, і я до них. Хлопців вивезли до Львова ще тоді, коли почали бити по Бахмуту. 

Після повернення у цивільне життя не розуміла, що навколо відбувається. Не розуміла, про що говорять люди, чому їм усім так весело, чому в них тут усе добре. Ненавиділа людей у формі — бо вони служать, а я ні. Почався розлад адаптації. Ненавиділа всіх. Не розуміла, що мені робити і де моє місце.

Намагалась повернутись на службу у Львові, але скрізь відмовляли: «Місць немає», «З таким досвідом ви від нас підете». Рік відмов. Рік пекла — гіршого, ніж на фронті.

Я відвойовувала свій статус, свій досвід. Не бігала і не кричала на кожному кроці: «Подивіться на мене, я ветеранка», але коли треба було — мене наче не чули. Мене зневажали, не бачили, не приймали, бо я – чужа.

Стан здоров’я поступово погіршувався. Лягла на операцію. Один лікар-хірург зробив мені операцію і відмовився брати гроші. Чоловік приїхав платити — лікар сказав: «Принципово не візьму». Це був єдиний світлий момент того часу. Він сказав: «Дякую вам за вашу роботу, за все». І це був шок!

«У цивільному житті мене врятувало навчання»

Врятувало мене навчання. Я вступила до Київського медичного університету на магістра психології — це вже був другий магістерський ступінь: перший я отримала ще під час служби. Навчання дало мені мету і причину жити. Я розуміла: є родина, є ціль, треба триматись.

Поступово вставала на ноги. Одна дівчина зі Львова, мій «янгол спасіння», моя Роксолана, простягла мені руку — підтримувала, коли більше ніхто не бачив. Вона була як ясне сонечко.  Перша людина, яка зустріла мене з розумінням, як мені важко і перша, яка сказала мені дякую, за те, що ти робила – тримайся. Її чоловік теж був у війську. 

Одного дня я прийшла до Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій. Мені сказали: «Нам вас Бог послав». З того моменту — вже більше року — я тут. 

Сьогодні, я провідний психолог центру. Працюю з діючими військовими, ветеранами і ветеранками і  їхніми родинами. Допомагаю зрозуміти і відновити стосунки між парами. Що це, це робота з травмами, які продовжують впливати на життя навіть тоді, коли події вже минули. З втратами, після яких доводиться заново вчитися жити. З тривогою, що не дає відчути опору під ногами. З почуттям провини, сорому, самотності та внутрішньою критикою. Мій козир в роботі – це те, що я своя!

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Німецького фонду Маршалла Сполучених Штатів Америки. Її зміст є виключною відповідальністю руху VETERANKA і не обов’язково відображає позицію Німецького фонду Маршалла.