Що чекає на учасниць програми  пригодницького консультування «Компас Героя»

9-12 липня та 19-26 липня у Трускавці для ветеранок проходитиме безкоштовна програма  пригодницького консультування «Компас Героя». 

Її проведе команда експертів, до якої увійдуть зокрема арт-терапевт, ветеран-ментор і досвідчені гіди. 

У програмі, зокрема, передбачені скелелазіння, проходження підвісного лабіринту, САПи, командні вправи та арт-терапія. Активності можуть змінюватися залежно від цілей в групі, фізичних можливостей та погодних умов.

Про те, як влаштована програма зсередини — як проходять дні під час програми, навіщо потрібна арттерапія та що робить ментор/ка — розповідає ветеранка, менторка програми «Компас Героя» Катерина Котлярова. 

Реєстрація та деталі програми за лінком.

*Уся інформація, якою ви ділитеся в цій програмі, зберігатиметься в конфіденційній базі даних і не використовуватиметься чи розголошуватиметься для будь-яких цілей поза програмою «Компас Героя».

Кожній учасниці забезпечені повага, конфіденційність і право мовчати

Перший день у нас більше про знайомство і безпеку. Учасниці приїжджають дуже різні: хтось відкритий, хтось насторожений, хтось ще не до кінця розуміє, куди потрапив. І це нормально.

Ми не тиснемо і не вимагаємо одразу глибоких розмов. Спочатку знайомимося, пояснюємо правила, говоримо про формат програми. Дуже важливий елемент першого дня –- це ціннісний контракт. Ми разом домовляємося, як будемо взаємодіяти в групі, що для нас означає повага, конфіденційність, безпека, право мовчати, право не брати участь у чомусь, якщо людина не готова.

Також у перший день може бути перша арттерапевтична практика. Вона допомагає м’яко зайти в процес, без прямого тиску і без відчуття, що тебе змушують щось розповідати.

Далі щодня ми збираємося групою, налаштовуємося на день, проговорюємо, як учасниці себе почувають, чи всі готові до активності. Потім може бути основна пригода дня, наприклад скеледром, підвісний лабіринт, САПи або командні вправи.

Після активності обов’язково є обговорення. Для нас важливо не просто зробити щось фізично, а зрозуміти, що з людиною відбувалося в цей момент. Де був страх, де була підтримка, де вдалося зробити крок далі, ніж здавалося можливим.

У другій частині дня може бути арттерапія або більш неформальне спілкування. Ввечері ми зазвичай повертаємося до кола, говоримо про враження, про те, що учасниці забирають із собою з цього дня. Дуже часто саме ввечері складаюбться найвідвертіші розмови, бо учасниці групи вже більше довіряють одна одній.

Ментор у програмі – це людина, яка дуже часто сама має ветеранський досвід і може бути поруч із учасницями за принципом «рівний рівному»

Це не той, хто повчає або каже, як правильно жити. Це людина, яка розуміє багато речей без зайвих пояснень.

Ментор допомагає групі включитися, підтримує учасниць під час активностей, може поговорити неформально, побути поруч у складний момент. Іноді саме ментору учасниця може сказати те, що не готова розповісти психологу або всій групі.

Роль ментора дуже важлива, бо він або вона показує: з тобою не щось «не так», твій досвід має значення, і з ним можна рухатися далі.

У програмі є кілька типів активностей

Це арттерапія, командні вправи, скелелазіння, підвісний лабіринт, САПи, обговорення в колі та неформальне спілкування.

Ми обираємо ці активності не просто для розваги. Кожна з них має свою ціль. Скелелазіння, наприклад, дуже добре показує, як людина зустрічається зі страхом, як вона просить про підтримку або навпаки звикла все робити сама. САПи дають відчуття балансу, контролю, контакту з водою і з собою. Командні вправи допомагають побачити, як група домовляється, підтримує, чує або не чує одна одну.

Це все працює в моделі T4: спочатку довіра, потім спроба, потім переосмислення досвіду і вже далі перехід до життя після програми. Для нас важливо, щоб учасниця не просто пройшла активність, а зрозуміла щось про себе.

Арттерапія дуже важлива, бо не все можна проговорити словами

Іноді людині складно одразу пояснити, що з нею відбувається, але через образ, колір, карту, малюнок або метафору це виходить м’якше і безпечніше.

Наприклад, у нас була практика «Дороги». Вона була спрямована на постановку цілей і на створення шляху до них. Вона була однією з найбільш трансформуючих, бо кожна учасниця змогла винести для себе щось дуже особисте. Хтось побачив, куди хоче рухатися далі. Хтось зрозумів, що вже має ресурс. Хтось просто вперше за довгий час дозволив собі подумати про майбутнє.

Арттерапія не про те, щоб гарно малювати. Вона про контакт із собою. Про те, щоб побачити свої емоції, опори, відповіді. І дуже часто учасниці кажуть, що саме через такі практики до них приходить розуміння, як рухатися далі.

Командні вправи – це завдання, де група має не змагатися, а домовитися і пройти щось разом

Наприклад, може бути вправа, де учасниці мають виконати завдання з обмеженими ресурсами, не всі можуть говорити одночасно, хтось має інструкцію, хтось бачить частину рішення, і групі треба навчитися чути одна одну.

Сенс не в тому, щоб зробити все ідеально. Сенс у тому, щоб побачити, як ми поводимося в команді. Хто бере лідерство, хто мовчить, хто підтримує, хто губиться, хто боїться помилитися. Потім ми це обговорюємо.

Саме в цьому обговоренні часто з’являються дуже важливі речі. Учасниці починають бачити, що їхні реакції в грі дуже схожі на реакції в житті. І тоді з’являється можливість щось змінити.

У нас є дуже важливий принцип: виклик за вибором

Це означає, що ми пропонуємо активність, але не змушуємо людину робити більше, ніж вона готова.

На скеледромі, наприклад, не всі мають піднятися до самого верху. Для когось великий крок – це просто одягнути спорядження. Для когось – піднятися на метр. Для когось – спробувати другий раз і зробити трохи більше, ніж у перший. І це вже перемога.

Якщо є фізичні обмеження, ми адаптуємо активність. Можемо змінити маршрут, темп, формат участі, запропонувати альтернативу. Якщо САП не підходить, можна підібрати інший безпечний плавзасіб. Якщо людині важко фізично, вона може бути включена в інший спосіб.

Для нас головне не спортивний результат. Головне, щоб учасниця відчула безпечний виклик, підтримку і власний контроль над тим, як вона бере участь.

Ми спеціально не робимо програму надто щільною

Особливо в міському форматі важливо, щоб учасниці могли поєднувати її з роботою, домашніми справами і своїм життям.

Час «нічого не робити» насправді теж працює. У цей момент учасниці можуть просто побути в тиші, поспілкуватися між собою, випити кави, посміятися, відпочити, перетравити те, що відбулося. Дуже часто саме в таких неформальних моментах народжується довіра і дружба.

Ми не хочемо перевантажити людину. Програма має давати ресурс, а не забирати останні сили.

Останній день – це завжди про завершення і про те, що учасниці забирають із собою

Може бути ще одна спільна активність, наприклад САПи або командні завдання, а потім обов’язково фінальний дебрифінг.

Ми говоримо про те, що змінилося за ці дні, що було важливим, що було складним, що кожна учасниця відкрила про себе. Це не просто «підсумки програми«». Це момент, коли людина може побачити свій шлях за ці кілька днів.

Часто наприкінці виникає дуже тепла атмосфера. Дівчата вже не просто учасниці, вони стають групою. Вони обмінюються контактами, підтримують одна одну, жартують, планують зустрічі. І для нас це теж результат, бо одна з цілей програми – це повернути людині відчуття, що вона не сама.

Найбільше видно, як поступово з’являється довіра

У перший день учасниці можуть бути закритими, обережними, дуже зібраними. А вже на другий або третій день з’являється більше сміху, більше розмов, більше готовності пробувати.

Мені дуже запам’ятовується, коли людина спочатку каже: «Я цього не зроблю», а потім робить маленький крок. Наприклад, на скеледромі піднімається спочатку зовсім трохи, потім пробує ще раз, потім ще трохи вище. І справа не у висоті. Справа в тому, що вона сама для себе бачить: я можу. Я можу боятися і все одно пробувати.

У відгуках учасниці часто кажуть, що змогли морально перезавантажитися, відчути, що вони не самі, знайти відповіді в собі. Для мене це дуже цінно, бо ми не даємо готових відповідей. Ми створюємо простір, де людина може сама до них дійти.

Програма постійно змінюється й адаптується

Ми вже третій рік працюємо з ветеранами і ветеранками, і кожна група трохи інша. Ми дивимося на запит групи, фізичний стан учасниць і учасників, погодні умови, рівень готовності до активностей.

Наприклад, якщо бачимо, що групі потрібно більше часу на розмови, ми можемо дати більше простору для обговорення. Якщо якась активність не підходить, ми можемо її замінити. Так було зі скеледромом і підвісним лабіринтом, коли частково змінили формат, і це добре спрацювало.

Для нас важливо зберегти не конкретний набір вправ, а суть програми: довіра, безпечний виклик, підтримка групи, рефлексія і поступовий перехід до життя після програми.