«Загострене відчуття справедливості не дозволило стояти осторонь — я знала, що маю бути там»

Соломія «Глорія» Чернихівська — колишня військова кореспондентка пресслужби «Азову», ветеранка та посестра руху VETERANKA

Соломія Чернихівська пройшла шлях від студентки музичної академії до військової кореспондентки «Азову», де понад п’ять років документувала війну зсередини. Сьогодні вона працює в оборонному секторі та зберігає памʼять про загиблих, для яких стала голосом і літописицею.

Соломія Чернихівська до служби була студенткою музичного вишу, де опановувала фортепіано. Вона з дитинства мала хороші музичні здібності, тож рано пішла до музичної школи, а потім до коледжу і в академію. За її словами, цей шлях для неї та батьків здавався єдино можливим. 

Разом з тим Соломія змалку виховувалася у патріотичній атмосфері, а пізніше брала участь у націоналістичному русі.

«Тоді жоден із нас не міг навіть припустити, що невдовзі всі станемо військовими», – ділиться нинішня ветеранка. 

Переломним моментом для неї стала Революція Гідності. 

«Загострене відчуття справедливості просто фізично не дозволяло стояти осторонь і спостерігати. Я почала волонтерити, писала матеріали англійською для міжнародної аудиторії — намагалася пояснити світові, що відбувається в Україні, що таке війна на Донбасі і чому це важливо не лише для нас. Але з часом дедалі гостріше відчувала, що цього катастрофічно замало», – ділиться вона. 

Перед самим закінченням навчання із Соломією зв’язався знайомий, який служив в «Азові», і запропонував долучитися до армії. 

«Першою моєю реакцією було щось на зразок: “Я ж дівчина — мене просто не приймуть, про що ти говориш”. Але він пояснив, що ситуація інша, ніж я уявляю, бо підрозділу саме тоді потрібні були люди в пресслужбу, а він чудово знав про мої журналістські матеріали й розумів, що я підходжу», – розповідає ветеранка. 

Вона зв’язалася з начальником пресслужби «Азову» і виконала пробне завдання, а після захисту диплому в університеті й короткої подорожі за кордон зібрала речі й поїхала до Маріуполя.

Згодом військовий, який запропонував долучитись до «Азову», потрапив у ворожий полон під час боїв на «Азовсталі» у Маріуполі – він досі перебуває у російських катівнях. 

Спершу рідні Соломії категорично не приймали її вибір піти служити, до того ж, вона виконувала завдання на Донбасі, де велися інтенсивні бойові дії. 

«В їхній уяві я пакувала наплічник і їхала просто в окопи, під обстріли, назустріч невідомості. Але з часом вони побачили, що я перебуваю у відносній безпеці, що робота мені до душі та я почуваюся на своєму місці. Поступово їхня тривога відступила. Я ж жодного разу — ні тоді, ні після — не пошкодувала про свій вибір», – розповідає ветеранка.

Історія позивного 

Позивний у нашому середовищі річ особлива, і його треба придумати самій, поки побратими не придумали тобі щось таке, з чим потім доведеться жити роками. Я хотіла саме ім’я, а не прізвисько чи характеристику, бо відчувала, що починається принципово інше, нове життя, і входити в нього хотілося з новим іменем, немов скинути стару шкіру. 

Мені подобалось ім’я Аврора — гарне, звучне і з певною символікою світанку і початку чогось нового. Але я вчасно дізналася, що так називається нічний клуб у місті нашої дислокації, який користувався популярністю — там регулярно відбувалися бійки. Асоціації виходили не зовсім ті, які я мала на увазі, тож варіант довелося відкинути.

Незадовго до від’їзду в Маріуполь я подорожувала за кордоном і насолоджувалася архітектурою. Зокрема, старими храмами з їхньою вивіреною століттями монументальністю. На фасадах раз у раз зустрічалося латинське слово «Gloria» (з латини «слава» — ред.) — воно закарбоване й на домініканському костелі у Львові. Я вирішила, що це саме те слово, яке мені потрібне, — і воно стало моїм позивним.

Початок роботи у пресслужбі «Азову»

Спочатку я працювала як волонтерка, згодом підписала контракт і відслужила на посаді військової кореспондентки 5,5 років, із яких 4 — на контрактній основі.

«Азов» завжди вибудовував свою ідентичність навколо найвищих стандартів бойової підготовки і це пронизувало буквально все — від щоденних тренувань до загальної культури підрозділу. А ми, як група інформаційно-комунікативної роботи, документували це зсередини у режимі реального часу: повсякденне життя бійців, офіційні події, навчання, виїзди на фронт. 

Ми були на полігоні, під час навчальних тривог, у нарядах по гарнізону, на передовій, і поступово стали справжніми «літописцями» підрозділу – людьми, які зберігали його пам’ять і голос.

У 2017-му році я вперше виїхала на лінію фронту — до Широкиного. Саме тоді вперше на власні очі побачила те, як війна перетворює живе на мертве. Випалені вщент будинки, розбомблена школа, понівечені автівки, ринок, посічений осколками, кафе, де на стіні так і залишилися святкові плакати «Вітаємо з весіллям». По підлозі школи розкидані платівки й книги, у покинутих будинках — залишені речі та фотографії. Мене тоді це приголомшило до глибини душі. 

Повернення тіла загиблого побратима

Наприкінці 2018-го відбувся великий бойовий виїзд батальйонної тактичної групи «Азов» на злагодження і потім на Світлодарську дугу. Я їздила туди в межах робочих завдань. Неподалік від кожної позиції був мертвий російський солдат, якого не забрали. Це саме по собі свідчило багато про що, але одну історію з того виїзду я пам’ятаю в деталях. 

Азовець Роман Романенко з позивним «Біч» загинув 10 серпня 2019 року, підірвавшись на ворожому фугасі. Йому було 25 років, він народився і жив у Дніпрі до того, як прийшов у полк наприкінці 2015 року. За цей час він встиг стати командиром снайперського відділення. 

Після загибелі тіло Романа опинилося на ворожій території і попри численні спроби забрати побратима під щільним вогнем, це не вдавалося. Тіло забрали росіяни. «Азовцям» знадобилося три дні, щоб домовитися про передачу — тіло Романа вдалося забрати лише 13 серпня. 

Для обміну наші бійці вирішили передати ворогу одного з тих самих «жмурів» — мертвого російського солдата, якому дали ім’я Валєра. Загиблого росіяни давно полишили, забравши лише його автомат. 

Привезли тіло окупанта на місце передачі, а росіяни заявили, що їм він не потрібен і можна робити з ним що завгодно. Тоді наші бійці забрали «Валєру» і поховали його по-людськи. Поставилися до ворога краще, ніж його власні товариші. Думаю, цей епізод говорить про наші з росіянами відмінності набагато більше, ніж будь-яка риторика.

Нова посада і звільнення зі служби

Згодом я стала виконувати обов’язки начальниці пресслужби. Обсяг завдань був величезним, команда склалася справді хороша і згуртована, але з часом я дедалі виразніше відчувала емоційне вигорання. Закінчувався контракт, пропонували підвищення у званні, але за умови підписання контракту ще на три роки. Я зважила все і вирішила, що це вже понад мої сили й межі, тож прийняла рішення звільнятися.

За два місяці до повномасштабного вторгнення я переїхала з Маріуполя, а новини щодо ймовірності вторгнення сприймала як чергову страшилку. Мені здавалося, ніхто всерйоз не вірив, що таке взагалі можливо.

Повномасштабне вторгнення

За день до повномасштабного вторгнення мені зателефонував побратим і запропонував повернутися. Він сказав, що скоро буде багато роботи і всі руки знадобляться. Я відповіла, що поки зберу речі, доберуся до вокзалу й доїду поїздом 30 годин — усе вже встигне закінчитися саме по собі. Але сталося те, що сталося.

Я писала друзям і подругам, які залишилися у вже оточеному Маріуполі, намагалася підтримувати їх у той момент, коли більше нічим не могла допомогти, і водночас розуміла з кожним днем, що ситуація є критичною і слова безсилі. 

Найважчим було переживати втрати людей, з якими я ділила армійські будні роками — тих, чиї голоси ще звучать у пам’яті, а тіла деяких не знайдені досі.

Документальний проєкт про загиблих

В «Азові» завжди надавали особливого значення пам’яті про полеглих — це був внутрішній обов’язок перед тими, хто не повернувся з поля бою. Щороку обов’язково виходила докладна публікація про загиблого бійця, проводилося урочисте запалення вогнів пам’яті, а раз на рік – у так званий День мертвих – згадували усіх загиблих, запрошували рідних та наголошували, що їхні Герої не забуті.

Ми з посестрами, з якими служили в пресслужбі, вирішили, що саме ми маємо виконати цю місію для оборонців Маріуполя — для наших друзів і подруг, яких більше немає. 

Два роки я брала інтерв’ю у рідних, побратимів та посестер загиблих і писала про них статті для документального проєкту. Я намагалася відновити їхні образи не як абстрактних героїв, а як живих людей із власними характерами, звичками, смішними й зворушливими деталями. Це давалося непросто. Рідні часто майже нічого не знали про них як про воїнів — бійці свідомо не розповідали близьким, щоб не хвилювати їх, не тягти у свою реальність. І бувало, що саме я розповідала рідним про їхнього сина, чоловіка, брата — про те, яким він був у підрозділі, як тримався, чим жив. Це були одночасно найважчі і найважливіші розмови в моєму житті.

Повернення до цивільного життя

Тема повернення до цивільного життя є надзвичайно актуальною сьогодні, коли сотні військових повертаються з фронту — з душевними і фізичними ранами, з досвідом, якому немає аналогів у мирному житті, і з гострим відчуттям власної чужорідності у звичному світі, який продовжує крутитися за своїми законами. 

В армії жити певною мірою простіше: ти знаєш, де ворог, поруч є люди, які тебе розуміють без пояснень, існує чітка структура і незаперечна мета.

Чи може людина, яка пройшла через війну, повернутися до мирного існування повністю — не фізично чи побутово, а морально і внутрішньо? Я не бувала у пеклі війни у тому розумінні цих слів, яке склалося вже після повномасштабного вторгнення — адже з його початком сама шкала жорстокості й цинізму змістилася настільки, що те, що раніше здавалося немислимим, стало буденністю. Але щиро — я не знаю відповіді на це питання. Там відбувається така глибока переоцінка цінностей і таке радикальне розставлення пріоритетів, що це вже не відпускає і не розчиняється з часом.

До всього цього в моєму випадку додавався ще один специфічний вимір — жінка в переважно чоловічому колективі. Це передбачає щонайменше вміння розмовляти з ними однією мовою, розуміти їхню логіку й культуру, не губитися і не відступати. А щонайбільше — послідовно і без зайвих слів здобувати повагу до себе передусім як до людини і фахівця, а не через призму статі. Для мене це завжди було принципово важливим, і саме на цьому фундаменті я вибудовувала всю свою співпрацю і комунікацію — і з бійцями, і з командуванням.

В «Азові» є такий вислів, який згадують дуже часто: «Колишніх азовців не буває». І це правда, яку відчуваєш на власному досвіді. Навіть коли ти вже не там, ти продовжуєш тримати зв’язок, стежиш за тим, що відбувається, і просто не можеш інакше — бо там зустрічаєш людей, поруч із якими сам стаєш кращим, і яких уже неможливо просто викреслити з життя.

Після завершення документального проєкту я працюю у департаменті комунікацій групи компаній оборонного сектору — виробляємо дрони, бронежилети, тактичне спорядження та інше критично важливе обладнання для армії. Бо зараз логіка часу є простою і беззаперечною: ти маєш бути або безпосередньо на фронті, або працювати для фронту.

Історій за ці роки накопичилося стільки, що всіх і не згадаєш за один раз — і драматичних, і таких, що змушують сміятися крізь сльози. Але коли я намагаюся зрозуміти, які з них справді залишилися в мені й нікуди не відпускають, відповідь завжди одна: всі вони — про людей. Про тих, хто віддав життя. Про тих, хто досі в полоні. І про тих, хто вийшов — і далі, без зупинки, робить смерть ворогам.

Очікування від діяльності осередку Руху у Львові 

Мої очікування від діяльності осередку Руху у Львові пов’язані передусім із формуванням сильної, довірливої спільноти, де ветеранки можуть відчути не лише підтримку, а й глибоке відчуття приналежності. Йдеться про простір взаєморозуміння без зайвих пояснень, де досвід кожної сприймається з повагою та емпатією.

Оскільки я працюю в оборонній сфері, у моєму професійному середовищі є ветерани, однак переважно це чоловіки. Водночас я відчуваю певну різницю між такою взаємодією і присутністю саме жіночої спільноти — більш чутливої до нюансів пережитого досвіду, емоційної підтримки та внутрішніх трансформацій.

Я брала участь у ретритах для ветеранів і це був глибокий, трансформаційний досвід. Такі формати особливо виразно демонструють, наскільки важливо мати поруч людей із подібним досвідом — тих, хто розуміє без слів.

Як ветеранці мені було б дуже цінно мати у повсякденному житті більше сталого відчуття такої спільноти — не епізодичних зустрічей, а системної, живої присутності. Хотілося б, щоб осередок у Львові розвивався як простір підтримки, розвитку й взаємопідсилення — місце, куди хочеться повертатися за відчуттям спільності, сили та сенсу.