Мама-захисниця Анастасія “Фенікс” Савка

Анастасія “Фенікс” Савка до повномасштабного вторгнен­ня росії в Україну працювала адміністратором у са­лоні автосервісу. Народила сина, якого назвала Яре­ма, обожнювала коней, і щойно випадала вільна хвилина, бігла у школу верхової їзди на тренування.

Настя планувала піти на контракт в армію, та в 2022 році, не маючи відповідної під­готовки, військового вишколу, пішла за­писуватися у Територіальну оборону, пройшла навчання та вже як снайперка у складі 118-ї бригади боронила країну на Запорізькому на­прямку. Під час штурму підірвалася на міні та має ампутацію кінцівки.

Що для тебе дитина?

До появи дитини я навіть не могла уявити, що можна так сильно  любити. Такий великий рівень любові та відповідальності. Під час війни я зрозуміла, що дуже боюся, щоб моя дитина не постраждала, щоб сину не довелося воювати ніколи, щоб йому не довелося жити в російській федерації. 

Як і коли ти прийняла рішення воювати?  

Я багато думала та максимально уявила майбутнє моєї дитини у найгіршому сценарії. Це і стало поштовхом, щоб не дозволити ворогу захопити всю країну. Сину Яремі тоді було 4 роки.

Як готувала сина та родину до рішення піти у військо? 

Батьків я поставила перед фактом. Їм було складно прийняти моє рішення, бо мій тато – ветеран, родина знає що таке війна з власного досвіду. Але з моїм характером, вони не були здивовані. Я хотіла йти на контракту службу ще до повномасштабного. У 2022 році я розуміла, що не хочу,  щоб батько повернувся у військо. 

Син був маленький, він ще не все розумів. Батьки мене підстраховували, раніше він часто був з бабусею та дідусем, ми чергувалися, коли я працювала. Спочатку, коли була на навчаннях, син ходив в садочок. Все було плавно. Найскладніше було, коли вперше повернулася додому у відпустку на два дні, бо попереду було знову розставання. Я приїхала і плакала, але розуміла заради чого пішла на війну. Мене емоційно гріла думка, що моя сім’я вдома, вони у відносній безпеці. 

Мене оберігали золотий хрестик та медальйон, який мені подарував батько на моє хрещення. У рюкзаку було фото ще однорічного Яремчика та його малюнок. Рюкзак я втратила під час штурму. Сподіваюсь, що мої речі як трофей не забрали п*дори.

У тому штурмі я втратила і ногу. 

Як син відреагував на твоє поранення та ампутацію?

Мене привезли спочатку в Дніпро, потім у Київ, перенаправили на Львів. Я не хотіла їхати до дитини, не хотіла, щоб батьки бачили мій біль, моє поранення. Але моя історія розлетілася швидко, прийшлося розповісти. Ми готували сина до правди, до реальності в силу його віку – що йде війна, люди можуть отримувати травми. Він тепер каже: “знаєш, чому ти на міну наступила?! – бо треба під ноги дивитися!”

Він вже багато де бачив в лікарнях різні види ампутації, адекватно до цього ставиться. Зараз,  після моєї реампутації нижче коліна,  він нормально це сприйняв.  

 Як тримаєш зв’язок із сином?

Коли я була на війні, а потім в шпиталях, ми спілкувалися через відеозв’язок. Поштою  син передавав свої малюнки, він завжди мене малює зі зброєю. Звісно, я дуже сумувала.

Мені пощастило, що за ці 2 роки я мінімально пропустила його дорослішання. 

Зараз йому 6 років, тільки починають випадати зуби, я зможу побачити як він вперше йде в школу. Але навіть за ці 2 роки він сильно подорослішав. У дитини з’явився ритуал – перед садочком пити каву, як він каже, яку приготував дід, але насправді то дитяче какао)

У сина тепер Україна асоціюється з війною. Якось, він сказав: “мам, я боюсь жити в Україні, я боюсь загинути”. Хтось скаже, що навоювалася, але у мене навпаки відчуття, що я зробила недостатньо. Зараз мене списали з армії як непридатну, але я хочу продовжувати службу в іншій бригаді, коли владнаю питання з документами. Бо переживши це все, я стійко можу сказати, що я не жалію. Я не хочу, щоб моя дитина переживала це у майбутньому. Про наше покоління часто кажуть “втрачене”. Хто б міг подумати, що ці слова будуть звучати так буквально. Хай покоління моїх дітей та онуків таким не буде.