Мама-захисниця Людмила “Мальва”

Людмила “Мальва” разом із молодшим сином Станіславом жила в Москві. У 2012 вони разом повернулися в Україну та брали участь в Революції гідності. 

У свої 50 років Мальва стала доброволицею батальйону “Айдар”. Пройшла шлях від діловодки до головної сержантки штурмової роти. У 2018 стала першою жінкою, яка очолила бронетанкову службу батальйону, після поранення отримала другу групу інвалідності, але на початку повномасштабної повернулася на фронт як бойова медикиня та старша сержантка із матеріально-технічного забезпечення. Пройшла Сєвєродонецьк та Бахмут, після численних контузій та часткової втрати слуху і зору у 2023 Людмилу звільнили з військового обліку. 

 Що для тебе діти, як тримала звʼязок з ними? 

Діти для мене – це моє майбутнє, це майбутнє мого роду, майбутнє моєї країни. Це саме дороге, що в мене є – мої діти та онуки. 

Молодший син, Станіслав, активно допомагав війську з 2014 року, а згодом пішов добровольцем – санінструктором у штурмовий батальйон “Айдар”. 27 липня мені зателефонували побратими сина і розповіли, що під Лутугине на Луганщині, в бою загинули айдарівці. Серед них був мій син. 

Ідентифікувати його змогли за хрестиком, який я йому подарувала. Він віддав життя за волю і свободу моєї держави. Я його гарно виховала.

Як і коли прийняла рішення воювати?  

Коли Станіслав загинув, я прийняла рішення, що маю піти у військо. Саме туди, де воював мій син – у 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар”. 

Спочатку це була помста ворогу, а потім я зрозуміла, що знайшла там своїх синів та дочок, братів та сестер. Я розуміла, що маю виконати те, що мій син не встиг.

У війську зі мною завжди був портрет Станіславчика та шкарпетка мого онука, тоді він був маленький, а зараз у нього вже 39 розмір.  Чому саме шкарпетка? Тому що вона одягається на ногу, а маленькі ніжки роблять перші кроки по нашій рідній землі. Ця шкарпетка була дуже малесенька, це мене дуже надихало і я розуміла, що мій онук дуже малий і мені треба захищати його за сотні кілометрів від мого дому. 

Як підтримувала родина?

У вересні 2016 року до мого батальйону перевівся мій чоловік Юрій, який став мені ще й побратимом. Ми разом воювали. У 2022 році я повернулася у військо і ми з чоловіком були зараховані у 205 окремий батальйон ТРО Києва. Ми  не могли долучитися до свого 24 батальйону, тому що вони були на той момент в оточенні. 

Зараз у тилу я розповідаю про війну через свою власну історію, через свої почуття, бачення всіх жахів війни міжнародній аудиторії. Виступала в Давосі, Мюнхені, Вашингтоні, у Техасі – наголошувала на тому, що нам потрібна зброя.

З війною з нашої родини ніхто не виїхав за кордон, одні захищають, інші допомагають  війську. Старший син завжди допомагає моєму батальйону. Він має активну громадську позицію, я їм пишаюся.