Про Альону Харченко, менеджерку по заявкам

Альона — перша людина, котру ви побачите, заходячи в штаб. Її робоче місце — на рецепції Жіночого Ветеранського Руху. Це та сама людина, що першою відповідає на заявки на допомогу і працює з їх організацією. Вона мріяла стати волонтеркою, відтак вже майже два місяці вона членкиня нашої команди. 

Далі — розповідь від першого лиця. 

Про перші кроки у волонтерстві 

Досвіду волонтерства до війни не було, але я дуже хотіла допомагати. З початку війни з дочкою ми виїхали в Карпати – там почали шукати якісь штаби, почали плести сітки. Але мені цього було мало. Але великих гуманітарних штабів там на було.

Потім ми повернулись в Київ. Я пішла в пекарню, бо подумала: «чим люди займаються в часи війни? Або волонтерством, або хліб печуть».

До цього працювала поваром. У мене був свій кафе-бар, я дуже любила кухню.

Я побачила, що майже всі займаються волонтерством, тоді у мене з’явилось почуття провини через те, що я поїхала і нічого не робила в Карпатах.

Мій чоловік цікавиться тематикою дронів, тому він знайшов Жіночий Ветеранський Рух. Я «стукала» два тижні, паралельно шукаючи роботу. А потім мені одночасно запропонували роботу і я отримала відповідь від Каті Приймак (в.о. голови ЖВР). 

Коли я прийшла в штаб, то мені дали завдання вести комунікацію з дівчатами зі швейного цеху та іншими учасницями штабу. Я обробляю заявки, шукаю, де і що замовити.

Про досвід і вигорання 

Мій секрет, що рятує від вигорання: при кожній діяльності треба вкладатись у себе і бачити результат. 

Якщо ти не бачиш у тому, що робиш нічого корисного, то завжди будеш «на мінорі». 

У штаб приходять люди з різних сфер. Це і цікаво, і важко водночас. 

Я дуже давно була налаштована на соціальну роботу, тому думаю, вигорання в мене не буде.

З роботою волонтерство поки не планую поєднувати. Головне, аби всі були живі та здорові, а цінності зараз змінились і гроші вже не так важливі.

Про мотивацію 

Найбільше мене мотивує наш колектив. Тут зібрались люди різних професій. Мені подобається те, що ми всі займаємось спільною справою, але кожен проявляє себе по-різному, кожен мислить по-різному.

Я рада, що нарешті почала впевнено працювати з комп’ютером. Я давно цього хотіла. 

А ще мені подобається мій вільний графік:  я приходжу на 10 ранку і йду додому о 18. Я завжди хотіла мати такий графік.

Про емоції від роботи  

Одна з найбільш емоційних історій, що я згадую з досвіду волонтерствас це рол дитячі малюнки. Отже, дітки намалювали малюнки для ЗСУ. Мені сказали, аби я їх поклала у посилки для військових. Я ці малюнки кладу, а в мене аж губи трясуться! Причому я була одна, спокійно все робила. Але такі речі дуже зворушують. 

Єдина проблема, яку я бачу зараз — це те, що заявок більше, ніж ми можемо обробляти. Наш «мінімум» — це 30 заявок на місяць, але їх приходить в рази більше. Я розумію, що ми не можемо допомогти усім людям, але ми намагаємось закрити якнайбільшу кількість заявок.