Розмова з Василиною Думан

Коли я представляюся незнайомим людям, то кажу, що я домогосподарка. З одного боку, це таке моє бунтарство, тому що, мені здається, домогосподарок несправедливо стигматизують у нашому суспільстві. А з іншого боку, так історично склалося, що мені довелося випасти роки на три через сімейні обставини. У мене спершу захворіла близька людина, потім ми намагалися її врятувати, потім у нас нічого не вийшло, потім ми опрацьовували її творчу спадщину. Я повернулася в Київ до чоловіка, буквально два місяці — і почалась повномасштабка. Зі статусу «домогосподарка» в якийсь інший я вийти не встигла, тому:

«Я, Василина Думан, домогосподарка»… Але дуже лінива, оскільки на домашнє господарство часу у мене фактично не вистачає. Харчуюся я підніжним кормом, тому що готувати у мене в сім’ї найкраще вміє і любить чоловік — а оскільки росіяни втрутилися у життя всіх українців, то він тероборонівець і не може зараз про мене піклуватися. А я долучилася до волонтерської роботи та активно цим займаюся. 

У всіх версіях життя (до того, коли у ньому склалося багато різних перипетій) я була журналісткою-SMMницею, багато займалася громадською діяльністю, мала ціпочок в дупі, так би мовити, з юних років. Тепер мені 35, я логістка відокремленого підрозділу Жіночого ветеранського руху Львівщини, яка живе у Києві. Виявилося, що це дуже зручно: нам вдалося побудувати ланцюжок співпраці фактично через всю країну і Київ. Тут близько і до нашого центрального штабу, і звідси зручніше їздити в гарячі точки по лінії фронту. 

Знову ж таки — це все волонтерська діяльність. Ми зараз не працюємо на зарплати, тепер зарплати — це гранти та міжнародні організації. У нашій організації часто членкині живуть коштом своїх інших робіт або коштом збережень і фінансової подушки, як от у моєму випадку. Цю подушку мені забезпечив мій чоловік.

Як тримаєшся? Чим справляєшся з волонтерським емоційним вигоранням та війною?

Я благословляю кожного дня доказову медицину та фармакологію. Від перших днів війни у мене були консультації з невропатологом, завдяки чому я змогла протягнути місяць 4-5. Зараз у мене повторні консультації з психіатром і психотерапевтом, тому що мені рекомендують долучити до психотерапії антидепресанти — просто щоб не розсипатися. Я вважаю, що ми маємо бути дорослими й не бути тягарем для тих, хто нас оточує, і маємо контролювати свій стан, вчасно себе лікувати. Якщо ми триматимемося на одній силі волі, рано чи пізно ми посиплемося. Тоді й станемо тягарем для наших близьких, які замість того, щоб займатися ще купою важливих справ, яких вистачає у кожного і кожної з нас, будуть махатися ще з нами. Тому намагаюся піклуватися про себе сама тими методами, яким довіряю і вважаю ефективними. 

Як вважаєш, дискотека і манікюр — на часі чи ні?

Відповідаючи собі на це запитання, також варто опиратися на спеціалістів. Я тут не можу дати пруфи, але впевнена, що уважні читачі зможуть скористатися гуглом, якось проштудіювати на цю тему популярне доказове медичне по психотерапії. Здається, Любов Пруденко казала: нам всім потрібно черпати з чогось ресурс для того, аби отримувати серотонін і дофамін. Це все виробляється з речей, які приносили нам радість, + з фізичної активності. Відповідно, рекомендують спробувати пригадати, що приносило радість в часи, коли було найбільш комфортно і спробувати робити ці речі. Це про піклування про себе й про те, щоб бути дорослими – ми не можемо брати сили з повітря. Ми мусимо їх звідкись черпати, а для кожної людини це щось своє: для одних – манікюр, для інших – дискотеки. Тим більше, що на купі заходів кошти зараз йдуть на ЗСУ. Маємо розуміти, що війна — це не лише виклик, а і можливість, зокрема можливість для розвитку української культури. У нас неймовірний стрибок в українській музиці – підтримати цих музикантів, сходивши на їхній концерт, чи підтримати українських стендаперів, сходивши на їхні виступи — варто! А потім кошти підуть на дохлу русню, а наше культурне поле збагатиться і ця спадщина лишиться за нами й з нами уже назавжди. Я не бачу у цьому нічого поганого – з одного боку. З іншого боку, картинка, яку ми бачимо зі сторони, ніколи не відображає суті. От ви сидите на лавочці в парку і дивитеся, що в барчику навпроти хтось сидить і відпочиває, чи на якомусь танцмайданчику танцює. А це можуть бути військові в увалі, чи волонтери, чи люди які переживають зараз якусь велику кризу, наприклад їхні близькі зникли зі зв’язку. Їм треба проїхатися по мосту покричати, піти на концерт поскакати, помахати головою до того, щоб вона боліла зранку. Станом на зараз я б не робила жодних висновків щодо зовнішності чи поведінки людей, тому що вона ні про що нам не свідчить і не характеризує людину ані з доброї, ані з поганої сторони.

До речі, завтра я іду на манікюр.

Опиши середньостатистичний день волонтерки. Маєш якісь ритуали?

У мене є ритуали, які швидше пов’язані в принципі з моїм життям і дають мені можливість заземлятися та триматися за реальність. Тобто я зранку п’ю ліки, каву і роблю зарядку і ввечері роблю зарядку та засинаю під якусь аналітику, під «Фронтову поплаву» чи щось таке, що можна послухати та дізнатись щось нове, але на фоні й заснути, особливо нічого не втративши.

Щодо того, як виглядає середньостатистичний волонтерський день: я думаю, що багато з людей, які залучені у цьому — без перебільшення — велетенському волонтерському рухові, який розгорнувся в Україні, помічають за собою, що у нас почалися проблеми з пам’яттю, тобто ти на вечір не можеш пригадати, що робив кілька годин тому. Страждає в першу чергу короткострокова пам’ять, і це пов’язано з перенавантаженням через мультизадачність: ми одночасно ведемо комунікації на абсолютно різні теми й менеджимо серію різних проєктів. Плюс ця робота одночасно й інтелектуальна, і комунікаційна, і фізична, коли треба кудись поїхати, щось забрати, тощо. Але і день на день не приходиться: іноді це власне логістика, коли ти ведеш переговори з виробником, потім з центральним офісом, контролюєш підписання документів, домовляєшся з ремонтниками, шукаєш водіїв —  і це все можна робити типу з дому. Іноді мусиш постійно їздити по місту, збирати якісь передачі, щось комусь перевозити, виїжджати десь на лінію фронту, куди потрібно, тощо. І сказати, що день волонтера схожий один на другий, якщо ти багатофункціональна і не сконцентрована на одній задачі, — не можна. Всі дні різні, це не день бабака. Єдине, що точно можу сказати, — що це дуже висаджує, коли ти забуваєш, що ти робила кілька годин тому.

В певний період часу я дуже злякалася через те, що не могла пригадати, що робила дві години тому, чи три, чи зранку. Я почала записувати погодинно просто всі свої дії, щоб не забувати, потім я проконсультувалася зі своєю психотерапевткою, і вона пояснила чого це відбувається. Якщо ви дійсно з таким стикаєтеся, можете спробувати позаписувати. Я не завжди це роблю, бо мені деколи не вистачає просто сил на те, щоб писати, але це допомагає заземлитися і відчувати, що ти перебуваєш тут і зараз, а не в якомусь сферичному вакуумі.

Ти вже виокремила для себе якісь моменти, які краще б не робила, чи зробила б по-іншому — що це було? Порадь щось волонтер(к)ам в цьому дусі.

Я не можу нікому нічого рекомендувати, тому що ми всі з життєвим досвідом і від нього відштовхуємося, але можу говорити за себе. Перше, з чим ми зіткнулися як мала волонтерська група — це з тим, що самі ставили під сумнів, чи ми можемо бути достатньо компетентними. В той час, як великі фонди постійно наголошували, що вони бачать повну картину, а ми бачимо тільки якісь невеликі пазлики й наша допомога може бути непотрібна, думали, чи варто просто скидати кошти на великі організації. Але потім ті ж самі великі організації, зокрема Разом фор Юкрейн почали наголошувати, що навіть найбільші, найефективніші організації перенавантажені. У нас велетенське військо, і задачі бувають різні; чим більше волонтерів, тим краще! І практика показала, що це дійсно працює. Тому для себе ми вирішили бути настільки компетентними й фаховими, наскільки зможемо. Це означає, що ти не можеш і не мусиш розбиратися у всьому, але ти можеш і мусиш знайти фахівців у будь-якій сфері, до якої ти дотична. Якщо нам довірили 65 тис. доларів і нам треба було вирішити, куди їх витратити, ми пішли з’ясовувати.  

Підходячи до кожної задачі, ми шукаємо експертів, перевіряємо в кількох джерелах кожен запит. Я намагаюся відштовхуватися від власних ресурсів. Я не стягну великого потоку людського горя, тому я не працюю з цивільними, а тільки з військовими. З цивільними особисто я не справилась би працювати так, щоби вважати, що я працюю добре.

Коли до нас звертаються вперше – ми шукаємо волонтерів, які працювали з ними, перевіряємо військових звідти й чи дійсно нам кажуть правду, чи дійсно є така потреба. Так само дуже важливо навести порядок у документах, мати запити, мати акти прийняття-передачі, тому що, як ми знаємо, чомусь почастішали випадки, коли волонтерів кошмарять працівники служби божої та поліції. Це паралізує роботу волонтерських центрів, тому що вони мусять ходити по судах, їм заморожують рахунки, у них вилучають ресурси, яких чекають на фронті, тощо. Тому варто працювати по-чистому, відповідально і все контролювати, аби реально були документи. А військові мають ставитися до цього з розумінням і сприяти з цими документами. Так само не виробляти у військових синдром набутої безпорадності й допомагати тільки у тому випадку, якщо вони дійсно не можуть розв’язати проблему самі. 

Наприклад, у нас є великий проєкт з медиками, вони захотіли зробити стоматологічний кунг на колесах. Ми перевірили, що насичення цими стоматологічними кабінетами на колесах — це дуже вигідна справа, що буде приносити користь ще роки. Сама військова частина всіляко вкладається у те, аби цей проєкт реалізувати. Вони знайшли чудову машину, відремонтувати її треба було дуже мінімально. Ми знайшли чудових фахівців, і тепер можемо зробити цей кабінет під ключ. Варто завжди намагатися, щоб це не було виконання обіцянок, а співпраця рівних з рівними.

І так само для людей, чиї близькі воюють: я рекомендую не панікувати одразу й турбувати волонтерів з приводу однієї каски чи одних штанів. Не знаю, як інші сім’ї, але ми з чоловіком для нього купляли все за свої кошти. Багато чого йому видала військова служба забезпечення — щось видають одразу, щось пізніше, щось ви не знаєте, чи знадобиться і яке саме воно потрібно. Краще потрапити в частину, розібратися у ситуації, познайомитися зі всіма, і тоді уже починати співпрацю з волонтерами на рівні цілісних організмів: відділень, рот, батальйонів, тощо. Так буде ефективніше + дозволить не чекати, що ваші проблеми вирішать якісь інші люди. Залучайте своїх рідних і близьких, які стануть найкращими волонтерами для вас. Чим більше волонтерів буде в Україні, тим краще. 

Будьте вимогливі до себе і поблажливі до інших — ну, і до себе теж іноді поблажливі. Будьте готові до того, що навіть доклавши максимально зусиль, ви все одно будете іноді помилятися і це нормально. Хтось інший може помилятися, і це теж нормально. До цього треба ставитися з розумінням і на майбутнє, думати, що з цим робити, щоби та чи інша ситуація, що вийшла з-під контролю, більше не повторювалася. Треба просто працювати не покладаючи рук, якщо щось не вийшло.

Один в полі не воїн. Хочу триста разів наголосити, що в мене є мої посестри — ми горизонтально розподіляємо задачі і таким чином проєкти реалізуються, ти ніколи не знаєш, в який момент хто якою мірою спрацює. Але ти завжди знаєш, що в тебе є плече, на яке можна обпертися за потреби, в яке можна поплакатися, є з ким порадитися. Кожна людина — це мережа зв’язків. Шукайте однодумців, людей, які вам цікаві й приємні, мають схожі з вами цінності. Працюйте з ними, і усе буде класно в такому випадку. 

Чого найбільше хочеш, окрім перемоги?

Я ввійшла в стан повномасштабної війни в період, коли в принципі не знала, що робитиму зі своїм життям. То і відповідно думаю, що просто повернуся до цієї точки, коли війна закінчиться. Маю підозру, що в цій точці — попри наші медитування про те, що ми робитимемо після перемоги — опиниться дуже велика кількість людей. Маю підозру, що перемога не просто стане днем у календарі через якийсь період часу, а попередньо це буде якийсь певний проміжок, де частина військових буде залишатися на фронті, а для нас багатьох принципово нічого не зміниться. І аж там, за якісь місяці чи рік Верховна Рада урочисто визначить, що такий-то день визначать Днем Перемоги. Я не знаю, як я буду жити після війни. Я вирішила їсти слона маленькими шматочками.  варіант планування, який у мене зараз виходить – це помісячно. Горизонт планування, до якого мені хотілося б дорости, — це три місяці наперед. (Але за умови, якщо ми всі виживемо і врешті росіяни від нас відʼ*буться і у нас буде хоча б 100, а бажано і більше років спокою.) Конкретно для себе я хотіла б стабілізуватися, стати повноцінною дорослою людиною, реалізувати себе в карʼєрі, повернутися до нормального життя та до людини, яку я люблю.

Що мотивує тебе волонтерити і що ти робитимеш попри все?

Я довго думала над цим питанням: я це роблю, бо я це вмію. Коли почалася повномасштабка, то найгірший варіант був просто сидіти й дивитися в стелю чи сидіти у якомусь сховищі й сходити з розуму. Ти тоді не відчуваєш контролю і відчуваєш себе безпорадним. А я вмію волонтерити і я почала робити те, що я вмію найкраще, і я продовжую це робити, тому що мені це вдається. Це, напевне,  єдина основна і головна моя мотивація: в умовах, коли моя країна у війні, кожен робить те, що може і вміє. Я можу і вмію волонтерити, роблю це добре, тому продовжуватиму цим займатися, поки у мене це виходитиме.