Розмова з Геною Титовим

Гена Титов у штабі ЖВР майже з самого початку повномасштабного вторгнення. У мирному житті він скульптор, художник, та, як сам каже, «трошки письменник». Про мистецтво під час та після війни, перемогу і волонтерство — читайте далі в інтерв’ю.

Як змінилась ваша діяльність після 24 лютого?

Я працював викладачем у школі — навчав ліпленню та малюнку. Після війни учнів у мене не залишилось, бо всіх евакуювали.  Як художнику, мені працювати в цей момент не хотілося. Писати наснаги теж не було. Фактично, всю весну я працював як волонтер. А до довоєнної діяльність почав повертатись десь з червня, коли з’явились учні — це були переважно біженці. Ми займались з ними ліпленням, я вважаю, це їм дійсно допомагало. 

Знайомство з ЖВР — як почалась ця історія? 

Наприкінці лютого більшість чоловіків стояли у натовпах біля пунктів прийому до тероборони. Багатьох не прийняли, мене теж. Мені хотілося приносити якусь користь. Я знав, що Вікторія (волонтерка медичного блоку ЖВР), з якою ми разом працювали в школі, є членкинею волонтерської служби. Я з нею постійно був на зв’язку і одного разу сказав, що можу щось робити — або машину водити, або відвозити когось, щось тягати. Вона сказала: жодних проблем, приходь. Так я почав займатись перевезеннями, сортуванням — роботи вистачало.

Виявилось, що хоч це і жіночий рух, допомога чоловіків теж потрібна.

Чи було у вас вигорання? Якщо так, чи впорались ви з ним? 

У мене воно було. Я думаю, це проблема більшості людей в тилу. Ти не завжди розумієш, чи робиш ти достатньо, чи потрібно це взагалі. Але спілкуючись зі своїми друзями, які зараз на фронті я розумію що так, потрібно. Вони вдячні за те, що ми ім допомагаємо. 

Справлявся з вигоранням я стандартним способом — звернувся до психолога. Мені пощастило, що членкинею ЖВР є чудовий психолог — Ганна Стативка, яка займалась з волонтерами в режимі онлайн. Вона робить дива.

Які основні зміни в українському суспільстві ви помітили після повномасштабного вторгнення?

Зміни в українському суспільстві зараз неможливо не помітити. Це зникнення «напівтонів» та консолідація. Я думаю, в мирний час ми справляємо враження неймовірно роз’єднаного суспільства, яке постійно чубиться між собою, влаштовує сварки з кожного приводу — починаючи з історичних діячів та закінчуючи тим, як варити борщ і як правильно називати чайку: чайкою чи мартином. Але це позірно, тому що ми все одно «свої» одне для одного. І ось це почуття «своїх» загострюється саме тоді, коли приходять чужі. 

А з якими викликами стикається саме митець у військовий час?

Митець у воєнний час стикається з тими ж викликами, що і всі люди. Частина митців зараз на фронті. Я думаю, в у них проблеми зовсім інші — більше про життя і смерть. Десь ти щось не доробив, не достатньо глибоко вирив цей шанець — і ось тобі, прилетіло. Або це побутові проблеми, бо найзвичніших речей немає не те, що під рукою, а і радіусі кількох кілометрів. Проблеми тих, хто залишись в тилу — це роздуми про те, чи потрібне взагалі мистецтво зараз, чи тим я займаюсь. Хтось не може працювати в цих умовах, як у нас (художників) кажуть: пензлик не стоїть.

Мистецтво і війна. Як друге впливає на перше?

Війна  вливає, звісно, це сильний, болючий і травмуючий досвід. Про митців, що зараз на фронті і влив на них війни можна лише здогадуватись. А по собі можу сказати — як будь-який сильний досвід, врешті-решт, це призведе до певного всплеску. Але потім, пізніше. Але когось цей досвід ламає. А кого не ламає — збагачує. Можна казати про зальновідомі істини, як от «те, що нас не вбиває — робить нас сильнішими». Але це не завжди так. Інколи те, що нас не вбиває, може «понадкушувати».

Думаю, в наступні кілька років цей досвід виллється в нові твори мистецтва, в різних жанрах і стилях.

Що першим зробите після перемоги?

Тут я точно не буду оригінальним. Мені, первно треба ставити питання «що ви будете робити, коли нарешті протверезієте після перемоги?». Мабуть, величезна кількість з нас буде просто святкувати. Причому, з абсолютно незнайомими людьми. Це той момент, фів коли ми всі відчуємо, наскільки ми всі «свої». Дай Бог зберегти це почуття і далі.

Рената Жупанин