Сестри по зброї. Аліса Шрамко “Доля”

Аліса Шрамко “Доля” – санінструкторка Фастівського ДФТГ (Добровольче формування територіальної громади у Київській області), субінструкторка в Добровольчому медичному батальйоні “Госпітальєри” та членкиня Руху Veteranka. За цивільною професією соціальний педагог. Працює в музеї старшим співробітником відділу нематеріальної культурної спадщини. А ще вона мама двох діток.

В армії я опинилась абсолютно випадково. У 2018 році я шукала, де пройти курси з домедичної допомоги і мені підказали сторінку “Госпітальєрів”. Я навіть не надто усвідомлювала, що це військова організація. А в кінці виявилося, що можлива співбесіда з Яною Зінкевич (ред: командиром медичного батальйону “Госпітальєри”) і є можливість потрапити у батальйон. У батальйон я не хотіла, а от з Яною мені було цікаво познайомитися, поговорити, як з визначною особистістю. Вона запитувала про освіту, про наявність водійського посвідчення… А останнім питанням було: “Коли ти поїдеш на ротацію?”. Я одразу ж відповіла, що зможу в червні, врахувавши, коли зможу взяти відпустку. Абсолютно не шкодую, що опинилася у батальйоні. Ймовірно, це пов’язане із позивним, який я заслужила – “Доля”. Напевно так доля склалася, що я туди потрапила.

Вперше їхати було дуже страшно. Це була Авдіївка (Донецька область), 2019 рік. Я не знала, чого очікувати, до цього не була ніколи на лінії фронту. Але потім вже не змогла жити без госпітальєрської сім’ї. Ці люди стали мені справді ріднішими, ніж родина по крові. І вже в першу ротацію мені довелося частково застосовувати свої вміння – важких поранених не було, але травмовані були.

Найбільша підтримка – це Госпітальєрська родина. Ми всі живемо однією душею, однією сім’єю. Серед тих людей є відчуття дому, відчуття, що ти потрібна, що на тебе не байдуже іншим. Цього в мене, на жаль, не було у справжній сім’ї. Коли я повідомила про свій вибір, не всі рідні прийняли його.

Найскладніше на фронті –  звикнути до того, яка війна. У перший день як приїхала, була переляканою, догуглювала те, чого не знала, перечитувала все, що знала. Я потрапила в роту “Рембо”, 5 бат УДА (Українська добровольча армія). Хотіла їхати другим номером, а мене поставили єдиним парамедиком на роту і на нульову позицію. Дуже переживала, щоб не підвести хлопців. Перший страх зник під час першої ротації. А звикнути… Для цього потрібно почуватися впевненою. А для того, щоб почуватися впевненою, я навчаюся й досі, щодня покращую свої знання.

Коли я йшла на посаду санінструктора, моїй доньці було чотири роки. Розуміла, що дуже багато часу на передовій проводити не зможу. Ставила собі завдання – стати інструктором з домедичної допомоги. Так я могла бути корисною і в цій сфері, і приділяти час дитині. На сьогодні я є інструктором нашого навчального центру. Навчаю нових парамедиків і бійців.

Ми не відчували, ми  знали, що війна буде. На початок 2021 року мали декілька варіантів як діяти у разі повномасштабної війни, де в нас точки збору, укомплектовані екіпажі, розуміли як діяти за відсутності транспорту, зв’язку. Єдине, чого ми чітко не знали – це точної дати початку повномасштабної війни.

 Ніхто не міг уявити масштабів війни. Але всі чітко знали: “Роби, що мусиш і буде як буде”. Я робила те, що мушу. На початку повномасштабної війни я була вагітною вдруге. Найстрашнішим було б – потрапити в окупацію. Але наші воїни зупинили ворожу навалу недалеко від мого будинку і я з дітьми залишилася. Хочеться побачити своїх друзів госпітальєрів живими, а Україну вільною хочеться ще більше. Тому, треба працювати. 

Щодо питань гендерної рівності, то у нас і комбат жінка, і близько половини особового складу – жінки. Тому таких питань  не виникає. А коли на початку повномасштабної війни я підписала контракт з місцевим ДФТГ, там виникали нюанси. Деякі чоловіки вважають, мовляв, “чого мене жінка може навчити, як інструктор”. А ще вагітна жінка декому виглядає досить кумедно і від неї не хочеться переймати досвід чи слухати її. Доводилося маскувати вагітність – об’ємна фліска, підсумок, –  напускати дещо пихатого вигляду і в такому амплуа проводити заняття.

В підрозділі добре забезпечення: є жіноча форма, навіть жіночі броніки, купа різних необхідних жіночих речей. Але в мене перший розмір грудей, то мені легко та зручно носити й чоловічий одяг.

Вважаю, що війна – це каталізатор, який  допомагає людям краще проявити те, якими вони є насправді, розкрити якості. Якщо людина була схильна опускатися вниз, вона з війною це робитиме скоріше. Якщо людина була схильна розвиватися і ставати кращою, то вона ставатиме кращою швидше. Війна допомагає підтримувати тісніші контакти з тими, хто того дійсно вартий, хто близький. І так само швидше розриває контакти з рідними по крові, але чужими по духу. Війна спонукає всіх нас ставати самими собою.

Ставлення до жінок в армії, якщо порівнювати з 2014 року – безумовно змінюється. Жінок служить все більше, вони займають бойові посади, а не лише кухарки і медички. З кожним роком ця ситуація вирівнюється і покращується. У нашому підрозділі ми всі почуваємося як одна сім’я. Проте, в інших підрозділах жінкам дійсно часто доводиться показувати, що вони фахівці і мають право бути серед чоловіків-воїнів. Потрібно доводити, що тобі можна довіряти життя підлеглих, побратимів.

Хотілося б завершити нашу перемогу повним знищенням ворога, але, на жаль, наразі не уявляю, коли це станеться. Це не буде чітким моментом, як повномасштабне вторгнення, це буде дещо розтягнуте у часі.

Суспільство в переможній Україні хочеться бачити свідомішим. На жаль, і на сьогодні поза нашою бульбашкою люди не дуже розуміють, що відбувається і, що від них залежить. Так, великими жертвами, але ми крокуємо до того, щоб люди почали все розуміти. У мене двоє дітей, я у війську, щоб зберегти для них країну. Чи житимуть вони краще в майбутньому, – можливо і їм доведеться попрацювати. Але наразі є необхідність зберегти для них незалежну Україну. А поза армією я живу популяризацією української культури.

Дар’я Бура

Публікація вийшла в межах проекту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції.