Сестри по зброї. Анастасія Блищик “Преса”

Настя у війську з серпня 2022 року. Народилася на Херсонщини, працювала у Києві журналісткою, крайнє місце роботи – телеканал “Україна”. Фронт інформаційний змінила на фронт військовий рівно через 3 місяці після втрати коханого Олександра Махова – відомого журналіста, військового кореспондента, бійця 95-ї десантно-штурмової бригади. У 2015-2016 Олександр брав участь у боях на Донбасі, у 2022 загинув під час запеклих боїв за невелике селище Довгеньке, Ізюмський напрямок. Президент нагородив його орденом «За мужність» III ступеня посмертно. Настя ініціювала перейменування вулиці у Києві на честь Олександра, його ім’я також носитиме станція трамваю.

У ЗМІ ви знайдете трагічну історію кохання Насті, ми ж познайомимо вас з солдаткою Блищик, яка несе службу в Ізюмському батальйоні ТрО. Нещодавно вона приєдналася до посестер Жіночого ветеранського руху. Про те, як потрапити на бажаний напрямок, мобілізуватися за лічені дні попри вмовляння військкомату «йти додому» та бюрократичну систему. А також чого не варто казати тим, хто втратив коханих.

ПРО СЛУЖБУ ТА ЗМІНУ ПРОФЕСІЇ

Що зображено у тебе на шевронах?

Крім обов’язкових я маю на правий руці шеврон з жінкою зі зброєю в руках, а позаду неї знищена техніка. Також є шеврон “Незламний Херсон”, я з Херсонщини, його мені подарував земляк, який теж служить.

Батьки та рідна сестра не знали, що ти йдеш воювати, як вони відреагували? Коли і як дізналися про твоє рішення?

Батьки були в окупації на Херсонщині. Не говорила по одній причині: вони могли не пройти фільтрацію, коли виїжджали звідти. Запитали б в них: «де ваша донька?», – мама одразу б розплакалася. Сестрі не казала, бо вона ще з дитинства все розповідала мамі, не втримала б язика за зубами. Після того, як батьки виїхали, мене відпустив командир обійняти їх. Я одразу попередила рідних, що відмовляти вже пізно, сваритися не варто, краще пишатися та підтримувати свою доньку. Мама назвала мене егоїсткою, ледве стримуючи сльози. Тато ніяк не коментував, але я бачила в очах біль. Батькам дуже важко через те, що вони не змогли приїхати в найстрашніший день їх доньки – 9 травня, коли я сиділа біля закритої труни коханого. Тобто нікого з рідних не було. Мама думає, що я ображаюся. Але це не так. Вони не приїхали, бо стали заручниками війни.

В одному з інтерв’ю ти сказала, що в цивільному житті тобі було не комфортно. Рішення піти в ЗСУ – це все ж таки була втеча чи жага помсти?

Це була втеча заради помсти. Кожна вулиця та будівля повертали мене в спогади: «Ось тут ми цілувалися з Сашою, а тут бігли під дощем до машини й сміялися…». Я дала собі час, щоб відновити сили та пішла до військкомату. 

Те, що тобі хотілося потрапити на Ізюмський напрям, то зрозуміло. Питання: як потрапити цілеспрямовано у конкретний регіон та мобілізуватися за лічені дні?

«Крізь бюрократичне пекло до ЗСУ», – ось так би я назвала свою книжку, де описала, як мені вдалося отримати військовий квиток. Мобілізуватися за лічені дні – майже нереально. То 24 лютого людей забирали усіх. Тоді ніхто не збирав довідки, не проходив медкомісію, не стояв у черзі в фотосалон, щоб зробити матове фото 3*4 для військового квитка. Вони думали, що я здамся й не прийду до них, а я ходила щодня, п’ять днів. Мене й водили до полковника на розмову, під військкоматом якісь невідомі люди пропонували мені «кращі умови служби» (досі не знаю, хто їх підсилав). Коли ж вони зрозуміли, що за їх порадами, я не піду додому «народжувати», видали військовий квиток. До речі, це єдиний документ, де на фото я красива.

Щодо регіону: у мене дуже багато знайомих серед військових, які служать на Ізюмському напрямку, я попросила їх написати мені рекомендаційний лист. У військовій термінології – це називається відношення. Якщо не має цього листа, то ставлять на облік або відправляють додому. У мене був документ, де було написано, що військова частина чекає Анастасію Блищик.

Як називається твоя бойова посада? Що входить в твої обов’язки?

Я солдатка, але виконую функції прес-офіцера. Моя головна задача – організувати роботу для журналістів. Провести їх в зону бойових дій, слідкувати, щоб вони не підірвалися на міні й найголовніше, щоб все круто зняли. Я сама була журналісткою, я знаю їх запити. 

Як уживаються твоє его та альтер-его – журналіст та захисниця? Ти сама себе більше з ким асоціюєш?

Зрозуміло, що тут я не можу не погодитися з наказом командира й зробити по своєму. В журналістиці з редактором можна було поматюкатися, покричати один на одного, бо ми ж творчі люди й кожен бачить по-своєму. І в підсумку зробити так, як хочеш ти. На війні відповідаю «так точно» або «слухаюся». Тут я не журналістка, я військовослужбовиця. По-своєму робитиму, як повернуся живою та здоровою з війни. За журналістикою сумую страшенно. Ось приїжджають мої колеги до нас, я дивлюся на камеру, мікрофон і все, мені хочеться схопити все та бігти записувати з кимось інтерв’ю, стендап чи дати завдання оператору покадрувати щось. Планую повертатися. Маю надію, що до того часу марафонів не буде й кожен буде виробляти свій продукт.

ПРО ГЕНДЕР У ВІЙСЬКУ

Трансформація за час служби, ти відчула її?

Повне переосмислення цінностей. Якщо раніше я думала над тим, що одягнути, бо завтра приїжджає Макрон чи Джонсон до Зеленського й треба бути презентабельною в Маріїнському палаці. То зараз думки інші. Як швидко сходити в туалет, щоб з тієї дирки в підлозі не дуже надуло. Чи достатньо в мене теплий спальник, де знайти тепле взуття 36 розміру, як доїхати цією дорогою, щоб не підірватися на міні. 

У 2016 я поділилася з Сашком, що задумуюся над тим, щоб піти у військо. Це надихнуло його зняти згодом спецрепортаж про військовослужбовиць. Він питав мене: «Ти – естетка і війна, як ти будеш у тому всьому?!». Але я знала умови, коли прийняла рішення йти, я себе готувала до найгіршого. Інколи нема змоги п’ять днів помитися, але рятують вологі серветки, сухі шампуні. Не можеш попрати речі, тому що не має такого об’єму води, але до всього можна прилаштуватися. Напочатку я ходила: «ой, я вже два дні не мила голову, тому що у цивільному житті я щодня це робила, вкладала волосся. Але на службі всі в однакових умовах, буває що неприємно пахне від усіх. Як кажуть мої побратими: «пінка з ванною буде потім, після перемоги». Коли я повернулася в тил, зайшла в душ, з мене стікала коричнева брудна вода, я з цього більше посміялася, чим пожаліла себе. Ми всі українці, можемо прилаштуватися до будь-яких умов. Час прийде, коли ми повернемося, перевдягнемося в цивільний одяг і будемо насолоджуватися життям.

Чи існує сексизм в армії? Щоб б ти сказала майбутній бійчині, яка готується піти в ЗСУ?

Були побратими, які казали: краще б народжувала. Я ігнорувала. Таких одиниці, більшість підтримали й висловили своє захоплення. Ось цього я не очікувала, правда. Думала, що про дітей та борщі/супи мені говоритимуть більше. Мені часто пишуть, що хочуть піти служити, просять поради. Я всім говорю, що можу порекомендувати, який пакет документів зібрати, що зробити першочергове, але головне бути морально готовою, що тебе можуть вбити в будь-який момент. В тилу теж небезпечно, летять ракети, але на фронті небезпечніше. Треба підготуватися, що не буде лакшері умов, де ти зможеш помитися, поїсти що хочеться або поїхати куди хочеш. Ти будеш сидіти в замкнутому просторі і виконувати накази командирів, не зможеш розвернутися і пити додому. Є наказ: служити до перемоги і це не обговорюється.

Що тобі найбільше подобається в армії? Що деморалізує?

Армія – це як в’язниця. Тут немає відчуття свободи, ще й вбити можуть у будь-який момент. Я не можу прокинутися, сісти в автівку та поїхати в інше місто, бо так захотілося. Чи заїхати в МакДональдс замовити свій улюблений БігТейсті. Є зона відповідальності бригади й мусиш бути там. Але я серед неймовірних людей. Серед тих, хто 24 лютого взяв до рук зброю, аби захистити свій дім, своїх рідних. Це не тільки професійні військові. Це фермери, вчителі, м’ясники, ветеринари, трактористи, політики, журналісти. Усі різні. Навряд чи в цивільному житті ми б зібралися ось так в одному місці.

Чого не вистачає в армії сьогодні? Чого бракує жінкам?

Зброї. (Зараз скабєєва розкаже, що «нацистам» немає чим воювати). Хочеться завжди більше зброї, щоб швидше завершити війну. І щоб це була сучасна зброя. Жінкам не вистачає жіночої форми. Її просто в армії немає. Видають чоловічу. Кітель по коліна, плечі звисають до ліктів, в талії зашнуровуєшся максимально, щоб не загубити ті штани. І я могла б мучатися далі, але знайшла волонтерів, які запустили виробництво форми для жінок-військовослужбовиць «Arm Women Now». Ціна питання – 2200 грн. Я заплатила за матеріал тільки. Заплатила, бо звикла шукати вирішення проблеми, а не сподіватися, що мені все видадуть. А тим паче зараз.

(Від редактора: Коли Анастасія звернулася до Жіночого ветеранського руху, їй одразу видали берці 36 розміру. Комплект жіночої зимової форми відшивається та поїде до захисниці найближчим часом. Організація ЖВР забезпечує військовослужбовиць та військовослужбовців всім необхідним безкоштовно, завдяки донатам небайдужих українців та партнерів. Потрібно лише заповнити певну форму).

Чому вирішила приєднатися до Жіночого ветеранського руху?

За 8 років війни я й не знала, що в армії є такі проблеми з забезпеченням жінок. Навіть соромно, що я не цікавилася, та й не бачила, щоб активно хтось піднімав цю проблематику. Опинившись на війні в чоловічій формі, мені реально стало прикро за жінок. Але ми не одні, є Жіночий ветеранський рух, який не залишає нас голодними, без теплого одягу та психологічної підтримки. Для мене поважно долучитися до такого ком’юніті.

Чи існує вигорання на службі? За три місяці ти встигла його відчути? Як ти тримаєшся морально?

Тут немає вихідних, щоденні ранні підйоми. Я б хотіла виспатися. І ось цей замкнутий простір та постійно одні й ті ж самі обличчя. Та ще й більшість розмов на військову тематику. Це виснажує. Але кожний з нас зробив цей вибір, жалітися нічого. Якщо почнеш жалітися, буде важко. Сприймаєш, що так воно і треба.

Про звільнення Херсона – твої перші емоції? Чи не з’явилося бажання змінити регіон служби?

Мій дім досі в окупації на лівому березі. Я радію за Херсон, правда, але разом з тим розумію, скільки життів там поклали наші Захисники. Кожне звільнення наших територій – це кров. На к@цапську мені байдуже, хай дохнуть. За своїх страшенно болить.

Щодо напрямку службу, моя ціль – пройтися звільненим Луганськом з українським прапором та подивитися в очі вітчиму Сашка, який воював на стороні так званих лднр.

ПРО ОСОБИСТЕ

Як ти тримаєшся після десятків інтерв’ю, де всі просять розповісти твою особисту історію?

Перед Новим роком (2021 рік) ми сиділи разом з Сашою в нашій зйомній квартирі, вечеряли, ділилася планами на завтра й якось плавно перейшли до нашої з ним ролі в цьому житті. Я тоді впевнено сказала, що пройде 2 роки й про Сашу говоритиме весь світ. Він з цього посміявся. Ми навіть побилися об заклад на 51 троянду. 

Я не хочу нести на кладовище 51 троянду. Так, посмертно, але про Сашка говоритиме весь світ! І ці десятки інтерв’ю українським та іноземним журналістам – це можливість говорити та бути почутою.

Що не варто робити тим, хто втратив коханих? Фрази-табу, хто втратив рідних?

«Я розумію твій біль». Ні не розумієте, бо в кожного біль різний. 

«Час лікує». Не лікує, мені зараз важче ніж в день поховання. Просто біль трансформується. Я з ним живу щосекунди та вчуся дихати на повні груди. 

«Молода, ще знайдеш собі». У таких випадках хочеться сильно лупанути. 

«Повертайся до життя, перестань плакати». Таке може сказати тільки та людина, яка ніколи не втрачала рідних. Коли любиш, то просто все забути не виходить і сльози душать постійно.

Як поводитися цивільним з військовими? Що можна казати, що не варто? Як дякувати, чи це нормально підходити на вулиці?

Мені завжди хотілося підійти до військових, обійняти їх та подякувати, але я соромилася та просто мовчки донатила. Коли ж сама одягнула піксель, то відчула цю неймовірну підтримку від цивільних. Мене довела жінка до сліз, коли в магазині купила снікерс та віддала мені його. Або чоловік на базарі, який не відпускав мене, поки не обрала собі шкарпетки. Він заплатив за них. У таких випадках приходить розуміння, що ми там, де дійсно потрібні. І цивільні нас підтримують. Значить ми робимо усе правильно.

Що зробиш перше, коли повернешся в тил? Після перемоги?

Дам собі час на відновлення через маленькі подорожі. Почну працювати з психологом. 

Командир мене відпустив на пару днів до Києва. Я йшла тротуаром та спостерігала, як жінка починає переходити через засніжену клумбу. Ледве стрималася, щоб не закричати: “СТОП.МІНИ!”. Потім згадала, що я в Києві й тут можна ходити будь-де, а не протоптаною стежкою. Тобто війна, як той гвинт вкручується в мій мозок і важливо без травмування психіки повернутися до цивільного життя. А після перемоги я хочу побачити усі океани.

Коли українці насправді переможуть (якщо не рахувати офіційно цей день)?

Перемога буде не лише тоді, коли ми з нашої країни вивеземо 200-ми усіх москалів та повернемо наші кордони до 1991 року. Перемога має бути в серці кожного українця. Ми мусимо зробити все, аби наші діти чи онуки більше не взяли до рук зброю. Тому не варто більше шукати хороших руських. Шануймо українську мову й давайте зробимо все, аби очистити нашу країну від усіх зрадників.

Олена Бруцька