Сестри по зброї. Анна Косінова

Анна Косінова – членкиня “Veteranka”, в минулому діловодка Збройних сил України, волонтерка, психологиня за освітою, а нині менеджерка проєкту Victory drones, котрий займається підготовкою операторів БПЛА. 

Чому занадто героїзувати військових погано, а також, чому оператори дронів не мають права любити тварин, читайте у нашому матеріалі. 

Розкажи, як ти дотична до теми дронів.

З початком війни 2.0, десь якраз у квітні на мене вийшла Марія Берлінська і сказала, що в них є команда – потрібна допомога. Ми зібралися й почали думати, як нам, окрім того, що видавати дрони, навчити людей ними користуватися. Дуже багато людей гинуло, не  розуміючи, як дрон демаскує пілота, наявність дрона взагалі. 

Я займаюся більше технічною підтримкою щодо Кропиви: встановлення, авторизація, менеджерський супровід інструкторів. Дрібна комунікація з курсантами теж на мені, тому, що всі хто в нас пройшов практичне заняття, ми їх не кидаємо голими у полі, ми продовжуємо їх підтримувати. На нашу думку, дроном має вміти користуватися кожен, це такий самий інструмент, як і особиста зброя – кожен має знати правила поводження з дроном, правила маскування, ТТХ, особливості використання, його анонімізації й так далі. 

Які дрони не підходять військовим і чому?

Mavic 3 Classic. По-перше, він не має зуму, не може наблизити та показує лише ту картинку, над якою висить. По-друге, саме основне, в нього немає анонімізації, тобто рішення є, але воно коштовне по ресурсах і часу. Оці дешеві дрони за 2 тисячі гривень, теж не підходять, це просто іграшки. Підходять Мавіки та Аутели й окрема велика історія – FPV-дрони.

Біля військових завжди багато тварин, собак і котів. Який побічний ефект має така людяність?

Люди різні абсолютно, проте питання в тому, що, наприклад, аеророзвідка взагалі не має права любити тварин, тому, що  це демаскує пілота, якщо ти злітаєш і біля тебе тусують тварини, то це вже ознака, що там хтось є. Собаки, як накати від машини є ознакою людини й туди можуть насипати. 

Хто герой для тебе?

Я намагаюсь не робити з людей героїв. Герой – це образ людини, яка всіх врятує, переможе ворогів і чистенький, поголений сяде давати інтерв’ю. Насправді це не реально і коли соціум бачить справжнього героя, а не образ – відбувається розчарування. Тому на мою думку краще казати про героїчні вчинки, які здійснюють звичайні люди. Війна вимагає героїчні вчинки щодня, свідомо чи через обставини. При цьому людина, яка здійснила вчинок вам взагалі може не подобатися. Тоді це буде більш екологічно, не доведеться виправдовувати очікування, не  доведеться розчаровуватись в образі.

Що коли люди повернуться назад з війни, багато хто через пару років скаже “а я тебе туди не посилав; чого ти туди  йшов; мені однаково; хто ти мені така?”

Соціум ображає тебе, коли ти не підходиш під шаблон, який він вимагає. Більше того людину перетворюють у функцію. Функція – герой. І ці ж самі ярлики типу позитивні, бо це ж хороше “герой”, але це все одно ярлик. За ярликом ми не бачимо людину і потім дуже дивуємося, коли вона не відповідає нашим уявленням. Я три роки відслужила діловодом і до 22 року взагалі стидалась того, що я не те що дотична до армії, стидалась називати себе ветераном, бо не воювала, не бігала по окопах з автоматом і все. Який я ветеран? Те, що я за три роки зір посадила, хребет гробила, то вже таке, дрібниці, які нікого не цікавлять. Тому, що в соціумі діловод це не героїчна постать. А коли мене ще й запрошують на свято 14 жовтня і потім там ігнорують, то на мій внутрішній біль, який і так сильно живе, накладається ще й ця історія. А у 2022 році, коли йобнуло біля моєї хати я зрозуміла, що мене взагалі це більше не обходить. Я знайшла свою внутрішню впевненість впоратись в критичній ситуації. 

Зараз після війни 2.0 ставлення до військових різко змінилось, бо поки бомби не падали, всі не розуміли, що воно таке і як з цим живуть. Було й зневажливе ставлення і так далі. А зараз люди дуже змінились, насправді. Я це бачу.

За участі ЖВР свого часу було пролобійовано відкриття низки жіночих посад у війську, а проте, чи не забагато тепер вимагають від жінок на відміну від чоловіків?

Якщо ти називаєш себе чемпіоном світу з реслінгу, то ти маєш ним бути, якщо ти називаєш себе снайпером, то не важливо хлопчик ти чи дівчинка, ти мусиш бути снайпером та відповідати посаді, оскільки це задача, яку не можна перекладати на іншого; ти мусиш знати й виконувати посадові обовʼязки. 

Я не потягну якісь високі силові навантаження, але в мене непогано прокачаний мозок і я можу використовувати його відповідно: діловод, звʼязківець, ще хтось. Діловод та й діловод – це така сама робота. От Андріана Арехта штурмовичка, вона прям у всьому бог і знає, як подавати команду, як іти на штурм і в неї усі психологічні реакції підігнані й вона інших мотивує, то чому ні. Але, якщо ти стоїш на посаді снайперки й у тебе півтораметровий манікюр червоний – ти просто красива, проте, на практиці дівчатам доводиться просто вигризати своє право бути тут і зараз.

Чи доречна вагітна фотосесія снайперки?

Я проти цього виставляння, адже таким чином створюється картинка, як має виглядати жінка на такій-то посаді: снайпер, значить вагітна фотосесія, до прикладу. Ну блін, вагітність не належать до військової справи й тому ліпити це  в одне речення, значить підганяти під шаблон. Будь-яка новина створює шаблон, ярличок, образ, наголошуючи на тому, що ми її поставимо на посаду снайпера і вона завагітніє.

Як ти потрапила до Жіночого ветеранського руху, та як він тобі допоміг?

Насправді дуже пишаюсь, що я у ЖВР, я прямо всім всюди розказую, що я ще й там. Вчора була у Ветеранхабі й в мене питають: ви ветеранка, військова чи волонтерка?
А я їм кажу, що я все це, а ще членкиня Жіночого ветеранського руху. 

Для мене це спільнота, в якій ти стаєш своїм і розумієш, що б зі мною не сталось, мене тут знають, люблять, цінують, в мене є відчуття захисту, бойове сестринство. Це люди з якими ми на одній хвилі, ми приблизно в одному човні, ми розуміємо нащо і ніхто з нас другій ніколи  не скаже “я тебе туди не посилала”.