Сестри по зброї. Галина Клемпоуз "Перлинка"

З волонтерства – в аеророзвідку: про шлях доброволиці після Майдану, сексизм, ейджизм та “совок” в армії, про побудову стосунків у чоловічому колективі та опанування дрону в ютубі читайте в нашому  інтерв’ю.

Як і коли потрапила вперше до війська?

Вперше до війська потрапила як волонтерка у січні 2015 року. Тоді вінницький батальйон “Горинь” стояв на Краматорському аеродромі і я проїхала до них. Я родом з Рівненщини, село Птича.

З початком війни у 2014 році шукала, де буду корисною. Змиритися з тим, що хтось гине на фронті, а ти сидиш в тилу, було морально дуже важко. Якось у нашому селі я познайомилася з людьми, які їздили на фронт, разом з ними відвезла зібрану військовим допомогу. Відтоді почала працювати на благо армії системно.

Якось в Дубно було осіннє свято, різні громади організовували ярмарки і після цього свята залишалося багато короваїв. Я повезла їх на фронт. Хлопці сміялися, коли я заходила на якусь позицію з короваєм, рушником і тричі їм вклонялася: “Просили мама, просили тато, і я вас прошу – з’їжте каравая”.

Так їздила до червня 2016 року. Тоді загинув “Шльоцик”, мені написали волонтери з Дніпра про одного хлопчину, який з контузією відмовлявся від госпіталізації. Я везла допомогу і думала, максимум тиждень-два побуду в “Правому секторі” (підрозділ Вовки Правого сектору), поспостерігаю за цим хлопцем, привезу ліки. Але залишилася, як доброволець. Пізніше, після загибелі Василя Сліпака, нам дали вибір, – або ми підписуємо контракти або ми знімаємось з позиції. Звісно, командири вирішили залишитися воювати і ми вступили до лав ЗСУ.

3 серпня я офіційно підписала контракт. Комбат тоді мені пообіцяв, що матиму можливість закінчити навчання, бо я була студенткою. Ми проходили службу у 1 механізованому батальйоні 54 окремої механізованої бригади.

Яка посада в тебе була?

Я підписала контракт як санітар-стрілець. Мені пропонували їхати на офіцерські курси. Але ми всі виконували різну роботу. Я була зв’язківцем, логістом, займалася тиловим забезпеченням, документацією, обліком зброї в підрозділі. Це все дуже величезний обсяг роботи.

“Правий сектор” складав одну роту, одну мінометку і половину другої роти. Коли сталася ситуація зі штурмом лісу на Світлодарці, нас хотіли розкинути по різних підрозділах бригади, по підрозділах ОК “Схід”. Тоді “Правий сектор” оголосив голодування. Врешті ми опинилися у 46 окремому батальйоні “Донбас – Україна”. Нас було 38 людей – найбуйніші, які воювали за червоно-чорні прапори.

В 46 батальйоні я спочатку стала на посаду гранатометниці, тому що на навчаннях найприцільніше по макетах танку влучала. Пізніше, коли мене викликав ротний на співбесіду (вже зараз покійний), він мене поставив на сержантську посаду – санінструкторка роти. Бої в грудні 2016 року дали мені розуміння, що я не боюсь крові, поранених.

В складі 46 батальйону ми зайшли на Чермалик. Депресивний час, бо війни там не було, ми не розуміли, чому знаходимося саме там. Волонтери передали нам коптер. Але коли хлопці чули вартість пташки, боялися до неї підходити і брати відповідальність за управління.

В нас була одна позиція, на якій ночами кошмарила піротехніка з кулемета і ми не могли зрозуміти звідки це все летить. Попросили мене приїхати до них і глянути, куди їм стріляти у відповідь. Це був мій перший розвід політ. Через річку. А в інструкції йдеться, що через воду не можна літати дроном. Мені здавалося, що вода буде якось впливати на сигнал і дрон втопиться, 1500 доларів піде на дно річки. Але долетіла 1,5 кілометра, повернулася назад. Відтоді я почала ставати аеророзвідницею.

Що давалось найскладніше?

Для мене не було складних задач. Якби мені навіть сказали піти на позицію і прикривати з кулемета, я би пішла. В нас до дівчат дуже бережно ставилися.

Для мене найскладнішими були не задачі, а внутрішня боротьба через командирів з совковим мисленням. Найскладніше – совковий довб@@бізм в армії, коли тобі починають кричати згідно Статуту, а не згідно побратимських чеснот і людяного ставлення.

Як ти вибудовувала свої стосунки в чоловічому колективі?

Добровольчі рухи були класні тим, що коли дівчата стояли пліч-о-пліч, значить вони стояли пліч-о-пліч. Все. Там по духу все вирішувалося. Якби мені хтось сказав – твоє місце на кухні, то я, мабуть, той казан на голову вивернула б. В нас було чергування на кухні, готували і хлопці, і дівчата.

Мені здається, що жінки на війні додають комфорту, чистоти, в якому лайні ми не були б і де не сиділи б. Своєю присутністю і порадами ми створювали комфорт. Всі чисті бліндажі, теплі кухні, вириті в землі. Я розумію, що хлопці теж це вміють без нас робити, бачила сили ППО, в яких коврики були вистелені в бліндажі, вони роззувалися і в капцях ходили.

Коли я вступила в ЗСУ, чула багато сексистських висловів у свій бік. Кадрові офіцери могли якось пожартувати по-дибільному. Могли запитати: ”А шо з манікюром?”, коли я приїжджала з позиції і стояла в стройовій. Я завжди грубо відповідала. Казала, що туди, де я стою, манікюрні салони не приїжджають.

Опиши свій кар’єрний шлях в ЗСУ

Я служила в ЗСУ до вересня 2017 року. Солдатом прийшла і  солдатом звільнилася. Пробула 4 чи 5 місяців на сержантській посаді, на посаді санітара-інструктора роти. Вважалася бойовим медиком взводу, коли за своєю діяльністю була прикомандирована до замкомандира артилерії батальйону. Ніхто на мене подання не робив. Моя задача була вилізти якнайвище і полетіти якнайдалі.

Про жінок в армії. З якими проблемами ти стикалася в питаннях одягу, побуту і т. д.?

Мені видали першу форму на 14 жовтня 2016 року, коли я складала присягу. Це був вже зимовий комплект форми – синтепонові штани, куртка, верхні брюки і китель. Форма для жінок була зручна. Там була парка на затяжках, берців тоді не було малих розмірів, їх ми вже отримували під кінець 2016 року – зимові Талани, вони в мене досі є.

Єдиною проблемою на той момент для мене як для жінки в армії була відсутність футболок і відсутність білизни.

Пізніше вже видавали інший комплект літньої форми, тому що перший комплект був з джинсової тканини. Ця форма була теж зручна. Мінус був лише в тому, що в кітелі плечі широкі, а низ вузький, бо чоловічий крій. Але щодо форми я ніколи не сперечалась. На позиціях ми носили звичайну бавовняну мультикамну форму – легку, яку не шкода. А на якісь заходи вдягали піксель.

Пізніше нам видавали ріпстопівську (Від ред.: ріпстоп – тип тканини) форму. Єдиний недолік – це відсутність затяжок на талії. Білизну ми отримували і віддавали хлопцям, так само, як штани від термухи. Нам щось привозили волонтери, або ми купували самі. Я насправді була нестатутним бійцем, могла собі дозволити вийти на блокпост в чорних лижних штанах. І знала, що мені за це нічого не буде. Або могла в чоботах ходити, бо мені було холодно.

Найкращим рішення для дівчат в ЗСУ могли б стати біотуалети, тому що цистити на передовій заробляється миттєво.

Як ти почувалася, коли жила в одному бліндажі із чоловіками?

Мені було комфортніше з хлопцями. Я не соромилася своїх хлопців, знала ж свої поведінкові характеристики, що не буду, скажімо, ліфчики перевдягати перед ними. Покійний “Сім’янин” постійно переживав, щоб в нас була гаряча вода, щоб помитися.  До нас не було ніякого сексуального потягу чи сексуальних натяків. “Правий сектор” – це про побратимство і посестринство на найвищому рівні.

Випадки, коли заходили п’яні офіцери в жіночі палатки і намагалися до чогось примусити, траплялися в нашій бригаді ЗСУ. Найкращим покаранням в армії вважається підвищення. Того офіцера підвищили, забрали від нас. Він попросив, здається, пробачення в тієї дівчини.

Як ти завершила службу?

Восени 2018 року мій командир – замкомандира артилерії, пропонував мені очолити взвод збору і обробки інформації. В такий взвод входять аеророзвідники і аналітики. Але 29 серпня в мене загинув тато, молодша сестра навчалася в університеті, старша – з дитиною, хтось мусив бути з мамою. Зараз я би дуже хотіла повернутися в армію, 24 лютого шукала собі місце. Кликали багато друзів, мала багато пропозицій. Розглядала, звісно, аеророзвідку. Мій друг Яшка Циганков кликав мене до себе, але, коли до нього прийшло усвідомлення, яка ця війна, то він мені подзвонив і сказав, що хтось має вижити. “Да Вінчі” запрошував до себе в підрозділ, але коли він загинув, – стало мінус одним місцем, куди можу піти. Це дуже страшно, тому що в мене все менше таких місць.

Пізніше почалася “Азовсталь”. Мій хлопець з “Азову”. Я йому казала, що поїду на деблокаду, казала, що знаю, хто літає і мене закинуть гелікоптером. Такі божевільні ідеї приходили в голову. Я йому пообіцяла, зрештою, що поки він не вийде з полону, я не піду. Моя боротьба за Україну переросла в боротьбу за полонених.

Хто ти без форми і без армії?

Офіційно я працюю помічником народного депутата України. Займаюся волонтерською діяльністю. Називаю себе “провідником”, бо з’єдную людей. В мене величезне коло знайомств і це мені допомагає в підтримці людей. Крім цього, я залучена в діяльність Асоціації родин Захисників “Азовсталі”, там працюю комунікаційницею із громадськістю, владою, організовую різноманітні зустрічі.

Що для тебе означає сестринство в ЖВР?

Коли я познаймилася з дівчатами, ми зрозуміли, що це сестринство – неймовірної сили річ, бо ми подібні, у нас спільна мотивація, у нас дуже спільні цінності, і таким чином ми почали формувати перші зустрічі дівчат – ветеранок.

Перші проєкти  – це злети жіночого ветеранського руху по Україні. Під час роботи вже в ГО ”ЖВР” я була дотична до певних адвокаційних кампаній, стосовно законопроєкту про воєнні злочини, ми разом з Центром громадських свобод адвокували це питання.

 Для мене Veteranka – про силу: над стереотипами щодо слабкої статі, про натхнення, про заряд від дівчат, про єдність.

Якою ти бачиш перемогу і коли?

Моя перемога болюча – це усвідомлення масштабів трагедії для всієї країни. Звісно, хочеться, щоб якнайшвидше, але я реалістка, розумію, що люди, які були натхненні на боротьбу, закінчуються, а люди які сидять по кафе, втомлені від інформаційного обговорення війни в просторі, не роблять нічого, щоб замінити тих людей, які були натхненні на боротьбу, на захист. Це теж дуже страшно і боляче.

Як нам співіснувати – тим хто повертається, а це сотні тисяч ветеранів, і тим, хто вже зараз втомився від новин і війни?

Це питання поставало вже після 2015 року, коли були демобілізовані основні хвилі. Співіснування в ідеальному світі – це випромінювання поваги від тих, хто втомився від війни, а не цькування військових. Цивільні люди, які ніколи не були в пеклі, не розуміють, що та людина пережила, і наскільки вона травмована. Нас очікує наступне коло пекла, насправді. Це треба усвідомлювати і готуватись до цього. Готувати суспільство до вдячності.

Одарка Козак