Сестри по зброї. Олександра Самсонова "Катана"

Олександра Самсонова родом з росії, проте, раніше часто бувала в Україні, у шкільні роки виїздила на навчання до Великої Британії, США (літні школи або школи для іноземців). За фахом — юристка, закінчила Коледж міжнародної торгівлі, але за спеціальністю не працювала. У 2020 році дівчина почала заглиблюватися в тему війни, яку її країна вела тоді на Сході України. Усвідомивши події, Олександра сказала рідним і друзям, що скоро повернеться, і з однією валізою вирушила до України.

В Україні дівчина вирішила доєднатися до добровольчих організацій. На сьогодні Саша – доброволиця, яка третій рік воює за свободу України. Про війну, зв’язки з росією, допомогу тваринам і найбільшу мрію — читайте у нашому матеріалі. 

Російська Федерація розв’язала війну в Україну у 2014 році, тоді Олександрі було 15 років. Коли у 2020 році дівчина почала досліджувати питання війни, усвідомила, що росія чинить несправедливо і неправильно. Саме це наштовхнуло її на кардинальне рішення — залишити рідну державу і їхати боротися до України.  

“Раніше я бувала в Україні і закохалася в цю країну та її народ. Люди тут благородні. І коли щодо них росія чинить несправедливо, для мене важливо приєднатися до боротьби проти цієї несправедливості. На той момент мені навіть не спало на думку спробувати себе у волонтерстві. Я одразу зрозуміла: є війна, в якій винна росія і безпосередньо мені потрібно взяти в ній участь.

Ненависть до українців в росії відпрацьовувалася не у 2022 році і навіть не у 2014. Це відбувалося значно раніше. Це все відточувалося пропагандою і згодом ставало лише гірше”.

Вдома Саша сказала, що змушена їхати до України на похорон близької подруги. Про свої плани участі у війни дівчина не зізналася.

“А згодом, звісно, рідні дізналися. Вони не надто розуміли, що відбувається і навіть дещо іронічно сприйняли новини про мою участь у війні. Гадали, що я жартую”.

Через російське громадянство Саша не могла стати до лав ЗСУ, тому вона опинилася у добровольчому підрозділі. Хоча, зізнається, траплялося і скептичне ставлення до неї, саме через громадянство.

“Але я ставилася до цього з розумінням, це ж насамперед про безпеку української армії. Про мене ходили чутки, що я “засланий казачок”, зливаю інформацію. Одна з підозр була, мовляв, я готуюся до знімання провокативних відео для росії. Також були ситуації, коли до мене досить несерйозно ставилися через зовнішність. Не відраховувала, але знадобилося досить багато часу, близько пів року, щоб керівництво до мене почало ставитися добре. Для цього мені доводилося на рівні з усіма виконувати поставлені задачі. Я відвідувала всі навчання, всотувала інформацію і давала зрозуміти, що запам’ятовую та усвідомлюю все. Фізично працювала над собою.

В українській армії є жінки-військові, які на рівні із чоловіками виконують свою роботу, але, на жаль, я знаю про багато випадків, у яких дискримінація жінок виправдана саме через їхню поведінку в армії”. 

Спершу Саша доєднувалася до добровольчих формувань, у яких проходила навчання з вогневої підготовки, тактики, саперної та інженерної справи, медицини. Для себе дівчина не визначала, ким є, а навчалася усього. Під час навчань зрозуміла, що найкраще в неї виходить стріляти — відтак, обрала для себе шлях стрілчині.

“У 2020 році я ще не поїхала на війну, лише навчалася. Курсів і навчань було справді багато. А на початку 2021 року доєдналася до Госпітальєрів (добровольчий медичний батальйон). Пройшла у них курс бойового медика. Але зрозуміла, що медицина — це не моє, проте, ці знання виявилися дуже важливими. З Госпітальєрами я їздила на ротації, бо у мене там були друзі. Для мене дуже важливо працювати саме там, де є мої друзі. Та я була не медиком, а вогневиком. Їздили ми у район Волновахи”. 

Перед початком повномасштабної війни підрозділ, з яким працювала Саша, готувався до цих подій, планував з ким і як працюватиме. Усвідомлення, що велика війна буде, чітко прийшло восени 2021 року. 

“24 лютого 2022 року я застала вдома в Києві. Уже багато років я засинаю під ранок, тому й тієї ночі не спала. З реакції мого собаки зрозуміла, що щось відбувається, почула вибухи. Мені знадобилося кілька днів, щоб прилаштувати тварин, якими я опікувалася. І 26 лютого я була у частині”.

До слова, зооволонтерством Саша займається багато років — підбирає покинутих тварин на вулиці, лікує і прилаштовує у нові родини. А після початку повномасштабної війни вивозить тварин з району бойових дій. В майбутньому мріє про власний притулок для бездомних тварин.

“Були випадки, коли доводилося коней забирати до себе, і птахів. Одну кобилу вивезла з Одеси, її забрали з забою, у неї були перебиті суглоби. Оскільки вона була непридатна для роботи, мені довелося її викупити, і певний час вона була під моїм кураторством, згодом прилаштувала її до людей, де їй не доводиться працювати.

Насправді можливості вивозити тварин з району бойових дій немає, але я постійно прошу, та часом навіть тисну на своє керівництво, і вони вимушені під час ротацій вантажити тварин у машини, тому що вони мене люблять і поважають. Якщо одразу не вдається прилаштувати тварин, везу їх до себе на перетримку”.

На прохання трохи похвалити себе і назвати вчинок, яким пишається, Саша відповідає, що є доволі самокритичною.

“Військовим притаманна риса, — ніколи не знаєш міри. Ми про це з друзями-військовими говорили. Військовим ніколи не здаватиметься, що вони зробили достатньо. У мене є така проблема, що я не можу зупинитися. Навіть коли мені говорять, мовляв, я зробила достатньо, і варто зайнятися власним життям, не можу припинити, поки воюють мої друзі. Попри те, що насправді, не хочу воювати, бо війна мені не подобається”.

Загалом війну Саша описує лише негативно, але відзначає, що водночас там присутня і любов.

“Спогади про війну у мене будуть важкі і здебільшого негативні. Як, до прикладу, один вихід, коли поранило усю мою групу, а мене хтось чи щось вберегло. Та, попри це, на війні є любов і освідчення у коханні. Є розмови біля вогнища. Є рутина, у якій ми жартуємо. Але це не тому, що ми такі всі позитивні і веселі — так організм намагається вижити у екстремальних умовах. Жарти — це самозахист організму”.

Говорячи про рух Veteranka, відзначає, що досить важливо налагоджувати посестринство на війні, щоб жінки, які служать, розуміли, що інші жінки їх підтримають і допоможуть. А щодо роботи в армії, дівчина переконана — для жінок зараз “горить зелене світло”, і все залежить лише від готовності жінки до цієї роботи.

“Якщо говорити про, наприклад, жіночу форму чи жіночі бронежилети — це, звісно, плюс. Не можу сказати, що це ключове, але це однозначно забезпечує комфорт. А найбільше, як на мене, зараз жінкам в армії потрібна підтримка від колективу. Так, на війні потрібно вимикати слабкі сторони і вмикати сильні, але природа є природа — жінкам потрібно, щоб їх підтримував колектив. Особливо, якщо він чоловічий”.

Перемогу Саша бачить лише за Україною, проте відмічає, що бачення майбутнього зараз досить хитке. 

“Зараз бачу, що народ України вганяють у такий стан, коли елементарно немає сили на голос. Зараз багато хто втомлюється від війни, і це зрозуміло. Але в Україні потрібно виховувати нову націю, яка з дитинства розумітиме, що до чого і вмітиме розставити пріоритети. Розумітиме, якщо йде війна, — це важливо, треба діяти. Дуже важливо це прищеплювати дітям з вихованням.

Дуже хотілося б відкрити очі багатьом українцям і пояснити, що цю слабкість, яка виникає з обставинами, треба пережити через силу і через “не можу”. Нас же теж перевіряють на певні реакції, що ми дозволимо, а що не дозволимо. Не варто забувати погані ситуації, бо це може вплинути на майбутнє.

А перемогою для мене буде розпад російської федерації. Це наївно, але в мене є таке бажання, і я з цим не можу нічого зробити”. 

Дар’я Бура

---

Публікація вийшла в межах проєкту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції. Погляди, висловлені в цій статті, належать автору та не обов’язково відображають погляди ООН Жінки.