Сестри по зброї. Юлія Шевчук "Печенька"

Юлія «Печенька» Шевчук – активістка, учасниця революції Гідності, ветеранка, волонтерка, інструкторка з домедичної підготовки, парамедикиня в добровольчих евакуаційних підрозділах ASAP RESQUE та «Госпітальєри». Для неї війна почалася з Майдану, там Юлія стала на шлях парамедика – надавала першу допомогу пораненим. 

Попри отримані під час бойових дій поранення у 2016 та 2022 році, повернулась до інструкторської та парамедичної діяльності. 

Про те як стати інструктором з тактичної медицини, 10 навичок за ТССС аби надати домедичну допомогу в будь-якій ситуації та про надзвиичайно важливі умови «повернення» ветеранів до соціуму з війни читайте в інтервʼю з нашою посестрою.

Що було на Майдані? Ти надавала допомогу комусь? Сталося щось, що було для тебе досить емоційним?

На майдан мене в цілому привело те, що мене не влаштовувала політика тогочасної влади і курс за яким вона хоче спрямувати країну. Я долучалась до різних ініціатив (від кухні і миття підлоги до мистецьких акцій) і не була там парамедиком. Це скоріше надання першої допомоги, коли мені запропонувала подруга. І я зрозуміла, що це потрібно зараз (я про лютий).

Там був дядько, якому ми рану на голові обробляли вдень 17-го лютого, а потім виявилось, що він власник продуктового в профспілках і ввечері того ж дня навколо сюр, дим, поранених почали евакуювати, а він нас кавою 3в1 пригостив безплатно. Це, мабуть, була сама смачна і дивна кава в моєму житті. Жаль не знаю, що з ним. І ще знайомому, товаришу колишнього кров з брови зупинили, а звідти норм так очі заливає. Він подякував і назад побіг. Тут в людини явно ЧМТ (ред. черепно-мозкова травма), а він навіть не видихнувши біжить назад. Бачила його весною 22, не пам’ятає цей момент навіть. 

Емоційне там не про надання допомоги, там про те, що ми провтикали, коли Беркута погнали людей по Грушевського. І ми стоїмо на сходах Укрдому, дві дівчини в касках, згори вже двері барикадують, а внизу вже Беркут жене людей. І ти стоїш і не розумієш куди бігти й що робити.

До повномасштабки багато в кого вже була складена тривожна валізка парамедика – бери та гайда на передову. В якому стані зустріла тебе війна і чи готувалася ти до такого розвитку подій?

24 лютого в мене стан був напіврозібраний. Сумка парамедика в мене готова ще з 2020, я її по новому спакувала, бо іноді долучалась до чергувань на волонтерській швидкій на масових заходах. Там було все під теракти або масові заворушення на 3-5 постраждалих. Я її передивилась в січні чи в грудні, прикинула, що викинути, що докупити й почала по трохи стягувати різні потрібні штуки. Трохи закупила готової їжі, яку запарь і їж. Але в грудні я лягла в госпіталь на планове ТО мого організму, в січні пробувала надолужити робочі питання, а в лютому тільки почала закупівлі для себе і для інших, інструктувати рідних, то зловила вдруге ковід. При чому такий цікавий, що мені з фірми навіть кисневий концентратор притягли. У вівторок в мене прийом у лікаря і перший негативний тест, а в четвер починається широкомасштабне й у мене навіть форма і фліски лежать в кращої подруги, бо я їй їх давала на вишкіл. Щось встигло дійти, щось зависло на новій пошті, а щось навіть не встигли виготовити. Я відчувала, що щось буде, але не розуміла масштабів і думала, що в мене є час на підготовку хоча б до квітня.

На початку пробувала мобілізуватись, прийшла у військкомат, певний час провела з одною з рот охорони й з ТРО, допомагала з організацією роботи медичних та стабілізаційних пунктів проводила навчання з тактичної медицини, але оскільки на той момент не було відповідної медичної посади, а мобілізуватись солдатом чи діловодом мене не надихало, тому я повернулась до звичної собі роботи добровольця на медичній евакуації. Добре, що в Госпах (ред. Добровольчий батальйон «Госпітальєри») хороше забезпечення, майже все, чого не вистачало, можна було добрати. На відміну від ТРО і ЗСУ, коли я багато свого позалишала/роздала.

Розкажи про свої поранення.

Перше було під час виїзду за пораненим у 2016 на точці забору – поруч прилетіла міна, орієнтовно 120-ка. Тоді постраждала рука і лобна ділянка внизу. Та і в цілому від знайомства з вибуховою хвилею організм був не в захваті. А в 2022-му це більше травма. Ми їхали забирати тяжких поранених і там машина ЗСУ перед нами наїхала на якусь люту ПТМку (ред. протитанкова міна).  На жаль, вони загинули, а я отримала ЗЧМТ (ред. закрита черепно-мозкова травма) і травмувала обидві ноги.

Який досвід та навички треба мати, щоб бути інструктором? А які навички та чому має відточити військовослужбовець до автоматизму, аби вміти врятувати себе,  товариша чи малолітню дитину? До широкомасштабки військові часто нехтували цим питанням. 

Щоб бути інструктором треба знати протокол/матеріал і вміти його передати так, щоб він засвоївся та став практичною навичкою. Дуже бажано при цьому мати досвід, без нього важко говорити предметно. Але я зустрічала гарних інструкторів без військового досвіду і геть кепських з ним.

Це залежить від того про які обставини ми говоримо. Є цивільні та військові протоколи. Для різних станів і під різне зонування. Обсяг допомоги дуже сильно залежатиме від того чи це тактичні умови, чи все ж цивільна травма; є ризик вогневого ураження або це місце відносно безпечне. До того ж щоб бути інструктором, ще потрібно пройти сертифікацію в провайдера відповідного курсу і вчасно оновлювати її.

Допомога дітям, особливо немовлятам це трохи окремий пласт знань, який потрібно отримати та потренувати хоча б на манекенах. Хоча певні ключові практичні навички будуть зустрічатись і там, і там. 

Військовослужбовцю потрібно зосередитись на тактичному протоколі, почати з того ж ТССС ASM (ред. стандарт надання допомоги в догоспітальній медицині на полі бою). Там дуже базовий набір навичок і знань: зупинити масивну кровотечу, забезпечити прохідність дихальних шляхів, визначити дихання, базово допомогти при опіках, закрити щитком травму ока тощо. Всього 10 навичок. Нічого надскладного. 

Цікаве починається там, де закінчується тренінг. Ці навички потім потрібно тренувати, вбудовувати в подальші тактичні та інші навчання підрозділу. Без практики все забувається і в критичний момент, якщо навичка не натренована до автоматизму з великою ймовірністю можна не зробити нічого. В критичній ситуації ти падаєш на рівень своєї практичної підготовки. Якщо навичка не автоматична, то нічого не зробиш, бо пам’ять тобі навряд підсуне те, що ти один раз чув чи робив.

Також коли ми знімаємо форму, то ми стаємо звичайними людьми й ситуації бувають різні, тому цивільний тренінг по домедичній допомозі я вважаю взагалі мастхев для кожної людини. Це по часу займе один день, з подальшим рефрешом хоча б раз на рік. Але я б сказала, що це буде найкорисніший день в житті.

Як відбувається процес тренування, приймання та ініціації в медики тактичної медицини?

Тут все теж дуже сильно залежить на якій ти посаді чи є в тебе медична освіта тощо. У нас є напрацювання для різних рівнів підготовки й там розроблені свої програми підготовки. Тільки медична освіта не зробить тебе хорошим бойовим медиком чи начмедом. Але і купа тренінгів не зроблять тебе хірургом чи анестезіологом.  Важливо, щоб де ти не був по рівню підготовки/посаді ти відповідав цьому по рівню знань, навичок, вмінь та досвіду. Просто теорії недостатньо, просто практики теж.

Як ти тримаєшся морально? Нині дуже тяжкі психологічні умови й важливо триматися.

Не тримаюсь. Є можливість відпочивати – я розвалююсь і лежу. Просто слідкую, щоб це було не довго. От зараз лікую пошкоджену ногу. Дихаю, ставлю в календар нагадування про різні штуки, що радують; якийсь дикий хаос в житті, як і в багатьох.

В лікарні брала 2-3 підтримувальні сесії у психолога. Керівниці пишу або їду до друзів. Коли не зайнята, не на ротаціях – читаю книжку про стоїцизм або сплю. Просто від того, що моя кукуха поїде, нікому легше не стане, додам тільки інших клопотів, тому я зараз до неї максимально добра.

Де повинна мати місце гендерна рівність? Що із гендерною дискримінацією на твоєму шляху? Як відносно 24 лютого стало краще чи ні?

Гендерна рівність в рівних забезпеченнях потреб та реалізації можливостей і потенціалу. Бо ну не нормально, коли ти приходиш у військкомат ставати на облік, як УБД і заодно на загальний з 3 вищими освітами й 4 незакінченою вищою медичною. З купою сертифікатів в тому числі й від УВМА (ред. Українська військова медична академія). З реальним досвідом. А тобі кажуть, що ти не потрібна, закінчите медичний – приходьте. А потім через декілька місяців виходить закон про обов’язковий військовий облік для жінок і всі твої освіти та те ким ти працюєш підпадає під обов’язкове взяття на облік. 

Мені 25-го вручили тимчасове посвідчення військового за 10 хвилин. Але я і досі чую історії, коли приходиш ставати на облік чи з відношенням, а з тобою не знають, що робити чи бачу мобілізаційний плакат, а внизу приписка «чоловіки 21-25 років». А інші вже не потрібні? Державі і МО потрібно визначитись чи потрібні їм жінки на службі, в якому форматі, розпрацювати механізми і спустити до виконавців. Так-так, саме у військкомати, бо навіть маючи відношення, можна стикнутись з військкоматом, який не знає, що з тобою робити.

З сексуальними домаганнями я особливо не стикалась. Я досить чимала дівчинка, сама не шарюсь, можу врізати. Дискримінація цікаве питання. Залежить від того, як трактувати це слово. Що на початку, що зараз можу почути про те, «хто народжувати дітей буде», або про те, «що треба мене запхнути ближче до стабілізаційного подалі від фронту». Я вже просто не сприймаю. Спокійно доношу свою позицію: потрібні люди, – є я, є моя команда, є мій ресурс і мій досвід, не потрібні, – я поїду до іншого підрозділу або додому. Я можу сказати, що стало набагато краще, коли жінок у війську зробили видимими і відкрили посади. А от зараз плюс-мінус стабільний рівень і залежить від досвіду, розумових здібностей і обмеженості тих, з ким працюєш. Бо от може бути нормальний-хороший підрозділ, в якого були 1-2 незадовільних кейси роботи з жінками і все підрозділ відмовляється працювати з жінками. Чомусь досвіду з чоловіками поганого набагато більше, але в цю сторону це поки не працює. Ти можеш просто гарно робити свою роботу от і все. Хороший досвід і хороші кейси співпраці мало-помалу роблять свій внесок, адвокаційна діяльність теж.

Адвокаційна діяльність Жіночого ветеранського руху і її результати 18-того року призвели до появи низки жіночих провійськових організацій та ініціатив. Після закінчення війни до мирного життя повернуться тисячі ветеранок і треба буде комусь допомагати пройти їм цей перехід комфортно. Як вважаєш, ЖВР справився чи ні, скільки ще всього у нас попереду? Бо війна щоразу приносить якісь корективи.

До 18-того, ті самі жінки, які зараз у ЖВР вже займались тим самим. Створення ЖВР – це вже результат того, що дівчата пройшли свій шлях і провели величезну роботу, кожна на своєму фронті. Попереду дуже багато роботи. Її вистачить на всіх, в адвокаційній, системній, медичній, реабілітаційній, соціальній і ще купі інших сфер. ЖВР багато чого зробив, багато чого робить кожен день і вірю, що попереду ще багато чого зробить. Але має бути системна діяльність і взаємодія державних інституцій з НГО і низовими ініціативами. Координація, кооперація, обмін. Тільки коли експерти працюють з практиками, коли враховується думка всіх стейкхолдерів, коли чуються потреби самих ветеранів і ветеран/ветеранка може отримати, як фахову підтримку і допомогу у всіх сферах життя, так і підтримку спільноти посестер та побратимів, лише в такому середовищі нам вдасться досягнути хороших результатів за прийнятну ціну. Люди різні, запити теж, тому потрібно працювати на різних рівнях і робити це зараз максимально якісно.

Важливо розуміти, що розвиток соціальної сфери в інших країнах історично відбувся не просто так. Що пільги для ветеранів напрацьовувались теж не з неба. Економічно і суспільно вигідно підтримати, соціалізувати людину, дати їй можливість перевчитись і працювати, якщо в неї, наприклад погіршився стан здоров’я чи змінились життєві пріоритети аніж потім її все життя лікувати державним коштом, забезпечувати її дітей чи просто втратити потенційно корисного робітника. Це стосується будь-якої людини. Тому ми робимо акцент на те, щоб соціальна, система освіти й охорони здоров’я працювали так, щоб людина могла швидше повернутись до якісного життя і роботи. А щодо ветеранів, то це чудові люди, які отримали нетривіальний життєвий досвід і могли б збагатити суспільство своїми напрацюваннями. І пільги вони отримують за те, що часто розплачуються своїм життям, здоров’ям, інтересами, сімʼєю заради інтересів і мирного життя інших. Тому система і суспільство зацікавлені, щоб вони після служби максимально якісно реалізували себе і свій потенціал і щоб у них був мінімум причин користуватись своїми соціальними пільгами. Коли система побудується так і на таких принципах, тоді це працюватиме краще.

Валіко Коробкадзе