Сестри по зброї. Ірина "Командор"

Ірина прийшла в армію у 45 років. У січні 2015 року пішла у добровольчий батальйон “Азов”. За два місяці до того вона переїхала з Криму. А вже за півроку пішла санітарною інструкторкою у 24-ту бригаду, де чергувала на передовій, рятувала військових та відповідала за здоров’я бригади. Сьогодні захищає Україну в якості аеророзвідниці.

Мій чоловік залишився в Криму, а я виїхала з дітьми. У той час я працювала в сфері медицини і компанія послала мене в Ужгород. Там я почала ходити до військкоматів. Коли я в черговий раз отримала відмову, натрапила на журналістів, які знімали сюжет про мобілізацію. Тоді відбувалась третя хвиля мобілізації, а чоловіки з Закарпаття “пачками” виїжджали за кордон. Військкомат брехав, що ніхто нікуди не їде, усі служать – чоловіки і навіть жінки. Тоді журналіст повернувся до мене і сказав: “Ось жінка, вона йде воювати”. Це було місцеве телебачення, але сюжет вийшов по всім телеканалам. Моя мама його не бачила, але вона живе у маленькому містечку і їй все розповіли.

Сильним поштовхом для мене стало те, що я побачила, як мої друзі кидали своє “сите” життя та йшли на війну. У моєму оточенні були люди, котрі вели “розслаблений” стиль життя, не були патріотами, а потім взяли й пішли воювати. Я думаю, коли на війну йдуть люди, котрим дійсно є що втрачати в житті – це заслуговує на велику повагу.

Найскладнішим було тепло і зручно взутися та одягнутися. Форма, яку мені видали, коли я потрапила на Схід, була на розмірів 5 більше. Але командир дозволив мені купити свої речі і я купила лижні штани. Мені не обов’язково, щоб форма була елегантна. Головне – аби було зручно, бо яка різниця, як ти виглядаєш, коли ти на завданні?
Було важко і зі зв’язками з волонтерами, бо після того, як я виїхала з Криму, я не знала жодної людини. Також дуже складно було, коли я не могла врятувати військового. Здавалось, коли повертаєшся після бою, що всі на тебе косо дивляться і тоді ти постійно думаєш, що не так зробила.

До війни треба добре готуватись. Стане в нагоді все. До вступу в армію я би рекомендувала проходити всі можливі курси – від стрільби до плетіння сіток. Новобранці думають чомусь, що армія їх одягне, приголубить та нагодує, але це не завжди так. Краще придбати все завчасно, аби потім ваша родина не бігала й не кричала про збори коштів. Треба бути готовим до того, що далеко не всі командири розумні. Деякі не в курсі ситуації, деякі роблять помилки, тому не треба боятися запитувати та перепитувати. Не треба боятись контролювати ситуацію. Найкраще – це коли побратими мотивовані, тоді це 50% успіху.

Під час війни матеріальні речі втрачають важливість. А ще я стала категоричною – у мене стерлось це “сіре” між чорним та білим. Тепер я знаю, що людина повинна робити в житті, нащо вона повинна звертати увагу і на що геть не повинна. Я почала більш категорично ставитись до людей.

Я в жодному разі ні про що не шкодую. Впевнена, що в якій частині України я б не була в той момент, я би вчинила так само (пішла в армію, – прим.). Для мене найбільша мотивація – це кількість вже загиблих посестер, дітей та жінок.

Якщо до 24 лютого ще могло бути “не так однозначно”, то після 24 лютого всі повинні були зрозуміти, що ворог є і його потрібно знищити. Хто досі не зрозумів – це не українці.

Veteranka для мене дуже важлива. Можливо, після знайомства з організацією у мене почалось “відродження”, коли я зрозуміла, що є такі “дурні люди, як і я, котрі йдуть в армію не заради грошей, а за принципи. Дівчата патріотичні та принципові. Я не знаю інших таких організацій в Україні, аби порівняти. А ще дуже сумую за “Злетами ветеранок” – після того, як я відвідала свій перший у Львові, я не пропустила жодного.

Мені образливо, що так багато людей не бере участі у війні. Думаю, що після перемоги частина України, яка воювала – повернеться, а та яка ні – буде дивитись на них зі здивуванням. Я не знаю, але думаю, що буде не дуже комфортно у суспільстві через конфлікти між тими, хто був на війні і хто не був.

Люди повинні розуміти, що захищати країну – це наш обов’язок. Не потрібно розповідати, що тобі країна дала й не дала, хто краде чи не краде. Владу ніхто не хоче контролювати, тому і крадуть, а люди потім скаржаться. Аби не крали – потрібно владу контролювати. З часом зрозуміла, що хочу змінювати цю країну. Тому після перемоги точно буду працювати або в політиці, або в громадській чи волонтерській організації. Я більше не хочу працювати на звичайній роботі, аби просто отримувати гроші. А армія – це взагалі не моє. Але вибору немає і як склалося, так склалося.

Рената Жупанин