Сильні для сильних. Вероніка Литвиненко

Вероніка Литвиненко – волонтерка та дизайнерка ЖВР. Повномасштабне вторгнення росії в Україну застало дівчину в Києві, а всю її родину – в Маріуполі. До волонтерства в організації долучилася в кінці лютого 2022-го – на третій день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Зізнається, саме це дало їй ресурс та силу боротися, жити та бути корисною країні. Далі – пряма мова.

Ще у 2014 році, у свої 17 років, я почула перші постріли і побачила рідне місто, захоплене окупантами. Я була ще школяркою, бачила це на власні очі, але тоді ще не до кінця все розуміла в силу віку. Відраза до загарбників з’явилася ще тоді. Події 2014-го року надихнули мене піти на історичний факультет. З Маріуполя я переїхала ще у 2015 році. Та лише зараз я повноцінно відчула, як може бути погано з “руським міром”. 

24 лютого світ для мене остаточно поділився на чорне та біле. Я жила в Києві, втратила роботу. А вся моя сім’я – батьки, молодший брат, тітка з чоловіком – всі найближчі для мене люди залишились в Маріуполі. Вони не послухали, коли я просила їх одразу виїхати. Спочатку я себе заспокоювала, що вони дорослі люди, вони знають що робити. Але події в Маріуполі розгорталися швидко, я почала себе корити, що не наполягла і тому мене не послухали. Поки вся моя родина знаходилася під бомбардуваннями, без зв‘язку, я не знала, чи побачу їх знову і потроху втрачала глузд. Єдине, що рятувало мене від відчаю – це волонтерство. В голові роїла думка: «Я допоможу тут – хтось допоможе там». Так, на третій день після повномасштабного вторгнення я потрапила в ЖВР. 

Я не дуже любила розповідати, що я з Маріуполя, бо зазвичай у людей в очах з’являється жалість та співчуття, коли чують, що твоє місто окуповане. Тому я ніколи й не розповідала, що там у мене всередині. А тут, серед ветеранок та волонтерок, я цієї жалості не побачила. Натомість побачила бажання допомогти. Ніколи не забуду той момент у березні, коли ми всі були дуже зайняті, й дуже забігана Катя (прим.ред.:  Катерина Приймак, в.о. голови ЖВР)  бігла у справах і раптом спиняється біля мене: “Вероніка, а де твої?”. Кажу: “Ну, там”. І вона попросила хвилинку подумати, щоб зрозуміти, як ми можемо разом їх витягнути з Маріуполя. Тобто тоді, коли у нас всіх не було вільної хвилинки навіть на себе, я була дуже вражена, що в той час вона подбала ще й про мене. От саме такі людські відносини й дали мені можливість протриматися у ці страшні місяці. 

І тоді я вперше зрозуміла, що дуже круто знаходитись в якомусь ком’юніті. І що треба говорити про свої потреби, відчуття, бо тобі можуть сказати те, що неочікувано для тебе буде добре. Коли я вперше поділилася своїми відчуттями – а деякі люди навіть не знали, що я з Маріуполя і що у мене коїться в голові – коли я поділилася своїми переживаннями з усіма, то Алла Валюкевич (прим.ред.:  волонтерка ЖВР) розказала мені свою історію. Вона виїхала з Луганська ще у 2014 році, і її досвід ВПО показав мені, що ще не все втрачено.

Та і взагалі за комунікацією ти відволікаєшся, починаєш думати про ще щось. Вважаю, мені дуже пощастило потрапити в ЖВР у цей час. Я відчувала підтримку, розуміння, не боялася проявляти емоції, і саме тому, я вважаю, протрималася. Тепер я взяла собі за правило ділитися тим, що всередині. Адже бачу, що це може бути корисно не тільки мені, а й людям у схожій ситуації.

Загалом за ті місяці, поки моя родина перебувала в окупованому місті, я не просто протрималася, а ще й окреслила для себе величезну зону росту – напрямок, в якому хочу рухатися і чим хочу займатися далі. Ми всі тоді розставили для себе пріорітети: чого ми хочемо в житті, якщо раптом це останній день (так, чорний гумор). Перш за все, це привело мене до розуміння, що я все ж таки хочу займатися дизайном. А моє перебування серед різних, але сильних жінок, спілкування з ними та спільна діяльність відкрили мені, що ще я можу зробити корисного.

А ще на мене цікаво вплинула група психологічної підтримки, яку організували в ЖВР. Я спробувала, хоч і не чекала, що буде одразу якийсь явний результат. Але, неочікувано для себе, після онлайн і офлайн занять помітила, що мене не дратують дрібниці, як було раніше, мені почали снитися сни, я знову почала малювати. По-друге, коли бачиш, що твоя відкритість, комунікація з великою кількістю людей, та навіть дизайн анонсу (бо я ж графічна дизайнерка в ЖВР) перетворюються на посмішки і вдячність учасниць – зранку навіть вставати легше!

І мені надзвичайно приємно бачити, коли дорослі жінки, в яких є сім’ї, діти, починають відкриватися. Я лише уявляю, як це може бути важко. Я розумію, чого варто те, що вони відкриваються комусь ще, окрім своїх близьких. І оце полегшення в очах у людей, які вмикають камери під час онлайн-зустрічей із психологами, – це момент, коли думаєш: “Так, воно того варте. І я теж так хочу”.

На жаль, ми не можемо бути всюди одночасно: прикривати друзів на передовій, пакувати гуманітарку, заробляти гроші, щоб донатити, влаштовувати курси з будь-якої допомоги. Але, піклуючись про себе, ми точно можемо зробити більше – для себе і для країни.

Групи психологічної підтримки для жінок та дівчат організовує ГО «Жіночий ветеранський рух» в межах проєкту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції.