Сильні для сильних. Волонтерка Валентина Наливайко

Валентині через війну двічі довелося покинути свій рідний дім – у 2014 та у 2022 році, двічі почати життя з нуля, двічі адаптуватися до нових обставин. Але завдяки чіткій мотивації вона змогла здолати сум за домом та продовжити потужно допомагати країні з-за кордону, аби покращити життя людей, які постраждали від війни. Великі партії візочків для немовлят, 9 тонн гуманітарної допомоги та інші приклади волонтерства у Великобританії. А також про переоцінку цінностей та силу сестринства – в інтерв’ю з Валентиною з Англії.

Коли для тебе почалася війна і як вона вплинула на тебе?

Я родом з Донецька, і тому для мене війна почалася ще у 2014 році, коли стало зрозуміло, що конфлікт на сході країни приймає серйозний масштаб і моїй сім’ї прийшлось переїхати до столиці. Моє життя з того моменту змінилося неймовірно. Як би то дивно не звучало, я почала переставати бути “ідіотом”, людиною поза політикою. Я була у шоці від того, що місто, яке завжди змагалося зі столицею та вважало, що столиця повинна бути в Донецьку, стало мати таку ганебну думку та напрямок на росію. 

У 2014 році мій тато, попри свою високу посаду – начальник інспекції інтелектуальної власності України, вирішив піти добровольцем, щоб захистити свій дім і свою країну. Він нещодавно повернувся з Бахмута та Слав’янська. Моя мама – мудра та сильна жінка – завжди тримала наш емоційний стан під контролем. Першим кризовими моментом у 2014 році для мене була повна зміна оточення та початок нового, зовсім іншого життя. Начебто саме тоді я прокинулась від глибокого сну і почала будувати життя із Україною в серці. Найемоційніший момент у 2022-му, що навічно залишився у моїй пам’яті, це відкриття Житомирської траси. Наступного дня ми їхали і бачили розбиті ворожі танки, зруйновані будинки та розстріляну швидку допомогу. Ми їхали до моєї мами сюрпризом, відчуття страху, здивування та побаченого на цій дорозі переплелися в моїй голові. Ти їдеш і гадаєш, що це може бути остання зустріч з тими, хто тобі дорогий. Серце стукає так, ніби хоче вискочити з грудей, а очі наповнені сльозами, які так важко стримати.

Чим ти займалася до повномасштабки? 

До початку повномасштабної війни я була дійсно активною та зайнятою людиною. Я працювала маркетологом, допомагала розвиватися двом салонам, на мою думку, найкращих та найякісніших меблів преміум сегменту. Іноді разом з подругою-тренером організовувала фітнес-тури до Єгипту та Карпат, де ми поєднували відпочинок з активним способом життя та здоров’ям. У вільний від роботи час проводила тренування для жінок, допомагаючи їм підтримувати своє здоров’я та фізичну форму. Також я займалася благодійністю, організовувала тренування для притулку “В Добрі Руки”.

Як вдалося знайти себе під час війни?  

Я точно розуміла, що бігти з України не буду і буду оборонятися як можу. 24 лютого ми зустрілись з друзями, прожили разом 3 місяці. В перший день, як, напевно, і всі українці, ми не вилазили з новин, постійно були на зв’язку з рідними та друзями. Хотілося допомагати, на другий день війни моя подруга Олена з Одеси порекомендувала звернутися до дівчини з позивним “Куба”, і після розмови на наступний день (це третій день війни) ми з друзями пройшли пішки від Оболоні до штабу. У штабі Жіночого ветеранського руху я працювала на кухні, чистила картоплю, ми готували обіди для військових та територіальної оборони, приймала заявки на допомогу від військових та цивільних, іноді приходилось сортувати речі, завозити допомогу по адресах. Я пишаюсь, що за покликом долі я опинилась саме в Жіночому ветеранському русі. Це неймовірні люди, які боряться та виборюють права жінок-ветеранів, допомагають військовим та цивільним у такий важкий час. Це люди, які здається, можуть ВСЕ! Саме такі організації зміцнюють суспільство та допомагають забезпечити майбутнє, у якому ми всі бажаємо жити. Пишаюсь, що я є частиною цього.

Яку підтримку ти отримала в організації?

Насправді, це дуже круте відчуття – мати поряд таких людей. Коли з приводу будь-яких питань ти можеш звернутись до “сестер” і розумієш, що тобі завжди допоможуть, нададуть необхідну підтримку не лише словами, але і діями. Іноді здається, що неможливе – можливо завдяки сестринству.

Від редактора: у травні 2022 року Валентина прийняла непросте для себе рішення виїхати з України до Великобританії. Але завдяки чіткій мотивації вона змогла здолати сум за домом та продовжувати допомагати країні з-за кордону: 

З самого початку, коли я їхала до Англії мені було важко, тяжкість на серці, бо всі залишаються у країні: хтось воює, хтось йде парамедиком, хтось волонтерить, а я їду… Хоча не збиралася лишати країну, але прийняла рішення допомогти своїй сестрі з дітьми, вона з початку війни стала для них за мати та батька. Я одразу розуміла, що я буду займатися волонтерством тут, аби організовувати гуманітарну допомогу для України. Незабаром я почала зіштовхуватися з психологічними труднощами. Спочатку мене лякали звуки пролітаючих літаків, я відчувала постійну небезпеку. Мої зусилля з пошуку гуманітарної допомоги одразу не приносили бажаних результатів, з часом мене стали переслідувати панічні атаки. Мені здавалось, що життя на війні було набагато комфортнішим для мене з емоційної точки зору. Там я відчувала себе корисною, була в курсі всіх новин та мала чітке уявлення про свої завдання.

Але мотивація зробити щось корисне для України та нашого народу, щоб покращити життя людей, які залишились в Україні та постраждали від війни, мені надавала моральних сил. 

В чому полягає твоя волонтерська діяльність, як вдалося напрацювати знайомства, чи можеш навести приклади успішних кейсів?

Я приїхала і почала запитувати про допомогу українцям абсолютно у всіх: у консула, на заняттях з англійської мови, у людей, в яких я жила на той момент. Я питала контакти місцевих волонтерів. Дізналася, що у графстві Кент люди збираються і передають допомогу Україні однією і тією ж фурою. Місцеві звозять необхідні речі, деякі домовляються з фабриками. Коли я з ними познайомилася, я розповіла про Жіночий ветеранський рух, що їм можна і треба допомагати. Згодом я дізналася про партію колясок для немовлят, домовилася, що частину надішлюсь на потреби руху, а саме жінкам-переселенкам. Біля 9 тонн гуманітарної допомоги також вдалося передати в Україну. Це були окопні свічки, їжа, декілька генераторів, одяг для дорослих та дітей, медицина, постільна білизна, подушки, ковдри та інше. Зараз займаюсь організацією українського вечора в місцевому пабі в місті Кент, де буде українська кухня: вареники, борщ, пампушки, сало. А також з травня плануються благодійні тренування зі стретчингу. Мета таких занять – знизити стрес та підтримати фізичну активність. Усі зібрані кошти підуть на потреби жінок-військовослужбовиць ЖВР, які воюють на передових позиціях.

Я вважаю, перше, що треба робити українцям, які перебувають за кордоном, це шукати можливості допомоги країні, а не просто сидіти і чекати, коли все завершиться. У кожній країні вже створені волонтерські групи від українців, які довгий час проживають за кордоном.

Чому новому ти навчилася з навичок за цей рік емоційно та фізично?

Ніколи не думала, але я почала розбиратись в військовій амуніції, а саме що якісніше і т.д. Трішки погрузилась в психологію, заговорила на англійській мові та відчула дуже сильні внутрішні зміни. В моєму серці викарбувалась ненависть до всіх окупантів, хто перетнув кордон України зі зброєю, та до тупих людей, які підтримують війну. Якщо чесно, то я не хочу, щоб моя ненависть проходила. Принаймні, не в цьому житті. З цього досвіду я набула сильніші емоційні зв’язки зі своєю країною та національністю.

Яка переоцінка цінностей відбулась у тебе?

Спочатку мої пріоритети були спрямовані на кар’єру, матеріальні блага та соціальний статус. Однак, коли я стикнулася з важкими випробуваннями війни, моя система цінностей змінилася. Як би банально не звучало, найважливіше в житті – це родина, друзі, здоров’я та чиста совість. Речі дійсно стали менш важливими для мене. Тепер мені не важливо, чи вдягнена в брендову сукню, чи носиш старенькі речі. Чи користуєшся айфоном останньої моделі, чи ходиш із стареньким смартфоном, чи пересуваєшся на крутому авто, чи їздиш на велосипеді – це також не має значення. Я почала цінувати не матеріальні блага, а саме життя. Зараз людина може в одну мить втратити все, що вона вибудовувала роками: бізнес, майно, а найгірше – близьких. Тому для мене великою цінністю стало кожне життя, як людини, так і тварини. Я зосередитися на тому, що справді важливо: любов, співпереживання, дружба та підтримка.  

Крім того, я стала більш відкритою до змін. Війна вимагала постійної адаптації до нових обставин, як в 2014 так і в 2022 році, довелося навчитися швидко реагувати на виклики та шукати нові рішення. Цей досвід підсилив мою гнучкість та стійкість, дозволив мені краще справлятися з непередбачуваними ситуаціями.

---

^{Публікація вийшла в межах проекту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції.}

Олена Бруцька