Сильні для сильних. Волонтерка Гандзя Морозова

Історія Гандзі – це трансформація з кастинг-менеджерки, другої режисерки та творчої особистості в очільницю волонтерського штабу VETERANKA. Гандзя в волонтерстві допомагає фронту та тилу 24/7 – поїздки з допомогою на деокуповані території та в гарячі точки.

Як врятувало волонтерство під час війни, про навички з розряду “вперше в житті” та про щоденну мотивацію працювати на перемогу, читайте в щирому інтерв’ю з представницею касти волонтерів руху.

Коли для тебе почалася війна? Твої перші дії 24 лютого 2022 року?

Для мене війна почалася з АТО: тоді мобілізували тата, і саме з того моменту жила з чітким відчуттям-очікуванням повномасштабки. Було питання: коли? Виявилось, що 24 лютого 2022 року. Ще 23 лютого я мала все про що мріяла: робота, люди, реалізація. Зранку 24 лютого мене набрала мама, я подумала, що рюкзак так і не зібрала. Мене хвилювало одне: чи скасовуємоми заплановану зйомку, бо акторів потрібно попередити за добу – зйомку скасували, я всіх повідомила, вибачилась і почала читати новини. Потім увімкнула стрім українського коміка, він щось говорив, а я збирала рюкзак, згодом пішла шукати бомбосховище. Сховище, що відображалось на карті як найближче, було зачинено, пішла на паркінг подивилась на людей. Там було дуже холодно, тож повернулась додому варити бульйон. 

Напередодні на роботі мені подарували м’якого ведмедя, більшого за мене, я поклала його на ліжко з боку вікна, подумала, якщо поряд буде вибух, то він захистить мене від вибитого віконного скла, і лишилась спати вдома.
Всі, кого люблю, були у відносній безпеці, тож мені було спокійно.
Не мала уявлення, що робити далі – думала. Мучило одне питання: як стати корисною? Виявилось, що це волонтерство. Я точно знала, що допомагаю, приношу користь, і відразу бачила певні результати.

Як дізналася про рух і чому прийшла саме в цю організацію? 

На роботі 22-23 лютого ми говорили про війну, хто що планує робити. Я озвучила свою позицію, що нікуди не поїду з країни. Всі сміялись, що буду проводити кастинги “з окопів”, шукати молодого генерала – амплуа “добрий тато” – нам було весело. Після цього до мене підійшла колега Алла Валюкевич, порадила чат з волонтерами та ветеранками, я зацікавилась, і з того часу мій телефон не замовкав. В “прогулянках” між закритими бомбосховищами та паркінгами, пішла в метро. Колега Алла знову написала, що при ГО “Жіночий ветеранський рух” – VETERANKA зробили волонтерський штаб, і там потрібні люди. З метро мене забрали волонтери й з того часу ми жили на штабі.

Чим VETERANKA  відрізняється від сотень організацій такого напрямку?

Волонтерських організацій дійсно дуже багато – це потрібно країні, армії, населенню. Але усвідомлюю, що не існує нічого подібного до VETERANKA.
З моменту мого знайомства з рухом і до сьогодні у нас не було тиші чи простою. Весь час в дії, підіймаємо хвилюючі теми про жінок в армії, організовуємо мільйонні збори, допомагаємо цивільному населенню. Впевнена, що в подальшому це буде мати позитивний вплив на суспільство в цілому та відбудову держави. Не можна втрачати час, ми це розуміємо та діємо вже. У мене була спроба повернутись до звичної роботи, але це руйнує мене зсередини, бо все здається не про те. Впевнена, що на даний момент у VETERANKA я приношу більше користі для країни.

В чому полягає твоя робота щодня як волонтера?

З самого початку це була логістика, відправки заявок, розвозки людей, розвантаження-завантаження і т.д. З усіма трансформаціями волонтерського штабу відбувалась трансформація моїх обов’язків. Зараз я відповідаю за налагодження різних процесів роботи та життя штабу: від створення табличок, інструкцій до контролю виконання задач. Паралельно швидко ловимо нові задачі: отримати, відправити, знайти, поїхати, створити – дуже насичено та весело. Зараз організували походи працівникам штабу в театр. Не варто забувати, що війна йде по всім напрямкам, культура – один з них. Моя повага та вдячність митцям, які здирають нав’язану совком шароварщину з нашої культури.

Чи була в тебе переоцінка цінностей? Які нові навички ти отримала за цей рік: емоційно та фізично?

З фізичного – у штабі ми пройшли навчання з вогневої підготовки, тактичної медицини, водіння. З емоційного – я почала дуже добре розуміти фразу свого майстра з університету Віталія Володимировича: “От ми і стали мудрішими на ще один біль”. Війна вплинула на мене і продовжує впливати кожного дня, я емпатична людина і відчуваю зміни у всьому, тож часто відділити свій біль від спільного просто не можу. Ніколи не розуміла ненависть як почуття, бо як можна комусь бажати поганого? Але зараз лягаю спати з цим відчуттям і прокидаюсь із ним, усвідомлюю, що це руйнує мене, але щиро бажаю, щоб росії і русні не існувало. В кризових моментах мій рецепт: прийняття, хоч інколи це тяжко, але потрібно зважати на обставини і досвід. Після перемоги буде багато роботи, тож поступово готуємось.

З другої режисерки, з атмосфери творчості, знімального майданчика – в рутинні задачі з розряду “вперше в житті”, до керівника волонтерського штабу. Як ти пройшла цю трансформацію? Чи відчуваєш, що на своєму місці?

Досвід другого режисера був дуже корисним, задачі на знімальному майданчику і в штабі – схожі: спілкування з різними людьми в різних місцях, постановка задач, планування та дотримання таймінгу.
Згодом включився внутрішній аналіз, і я стала королевою в “світі емоційних гойдалок”. Люблю займатись самокритикою та самоаналізом, тому здається, що все завжди не те і не туди: можна було б зробити краще, якісніше. Але завдяки потоку подій розумію, що дорослішаю в цьому сенсі, починаю приймати сьогоднішню реальність, що за один день, тиждень чи місяць не все можна продумати і організувати на 100%. Це досвід, і ми не припиняємо удосконалюватись. В житті мені щастить з крутими, талановитими, мудрими, сильними, розумними, досвідченими людьми.
VETERANKA – це епіцентр крутих людей, якими керують спільні ідеї та бажання. Коли є суперечливі питання, то ми всі “бодаємось” і шукаємо правильне рішення. Щиро вважаю, що у нас чудова професійна команда, в якій немає випадкових людей. 

Яку підтримку ти отримала в організації? Що для тебе сестринство?

В перші дні повномасштабного вторгнення усвідомила той факт, що я одна в цьому місті. Прийшовши в метро, зрозуміла: не одна. А коли опинилась у VETERANKA, то відчула, що ніколи не буду одна. Сестринство для мене:
– це відданий власний спальний мішок в першу ніч на штабі;
– це нічні розмови з начальниками потягів –  розвантаження з 8-9 колії;
– це “нєвєста капєлана” і “генерал паштетних військ” (наш волонтерський гумор);
– це поїздки на Схід з “нашим” Командиром і без нього;
– це співати Гігу і Яремчука вночі в конференц-залі;
– це сміх, який не сплутаєш з іншими;
– це пантерова ковдра, поруч на підлозі, два з половиною місяці;
– це квіти, які дарують за те, що ти є;
– це не вживати алкоголю до Перемоги;
– це дні народження і сюрпризи, про які всі здогадуються, але щиро намагаються дивуватися.

Таких “це” у мене багато, за що вдячна тим хто поруч і тим хто на війні. 

Чим робота з ветеранками відрізняється від роботи з цивільними з тилу. Зазвичай ти їх підтримуєш чи вони тебе?

В роботі з людьми завжди є специфіка, не відмежовую військових і цивільних. Дійсно, змінилась саме специфіка роботи і задачі, але критичної різниці не бачу. Вчусь будувати здорові стосунки з оточуючими, завжди підтримую коли потрібна, і знаю що є люди, які підтримають мене. 

Специфіка роботи волонтером, як ти долаєш труднощі (вигорання, самодисципліну, пошук постійної мотивації, приступи апатії під час війни)?

Волонтерство – це живий, імпровізаційний процес. Потрібно бути готовим до постійних змін, термінових задач, до того, що хтось не зможе (таке рідко, але буває). Я дуже люблю чіткість, дедлайни та дотримання домовленостей, тому для мене цей досвід був дуже болючим, але з часом навчилася приймати ці “правила гри”. Весь час додають мотивації ворог і питання: “Якщо я піду, чому хтось має залишатися і продовжувати боротьбу за нашу Перемогу?”

Моя мотивація – Перемога та спокійний сон з усвідомленням того, що в нас не гинуть люди, що ті, кого люблю, в безпеці, що можна жити життя і не чекати ракету в будинок. Знаю, що це обов’язково буде, тому працюємо. Роблю те, що можу робити, щиро захоплююсь людьми, з якими познайомилась, і з якими реалізуємо самі різні фантастичні проекти, націлені на користь та результат. Це надихає на щось більше і ще сміливіше. 

Чи буває у тебе феномен волонтера та думки “я все одно мало роблю”? Як бути з цим?

Мабуть, з 24 лютого живу з думкою “я мало роблю”, на жаль, це забирає багато енергії та ресурсу, тому стараюсь на цьому не циклитись. Все, що можу робити, – це продовжувати працювати, шукати щось хороше в своєму сьогодні і в людях. Крім роботи в штабі допомагає література, хоч читати тяжко, бо концентрації нуль, але рятувати мозок необхідно. Важливо не втратити себе.

---

^{Публікація вийшла в межах проекту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції.}