Сильні для сильних. Волонтерка Діана Андруник

Діана – соціальна фотографка та фотожурналістка, яка 11 років працює у жанрі художньої та рекламної фотографії . З рухом VETERANKA знайома з 2021 року, разом з військовослужбовицями зробила декілька проектів, один з них – “Жінка-воїн насамперед – Жінка”. На 5-му місяці повномасштабного вторгнення Діана вимушена була покинути Україну та переїхати у Великобританію задля безпеки родини. Але вона не покинула волонтерство та збирає великі донати за кордоном, розповідає іноземцям через фотографії правду про війну в Україні, її роботи висять в парламенті Англії.

Як працює з ПТСР, яку підтримку знайшла у Жіночому ветеранському русі та як вдається завдяки фотовиставкам збирати по 300 тисяч гривень, щоб закривати потреби фронту – читайте в інтерв’ю.

Коли для тебе почалася війна? 

Для мене війна почалася у 2014, багато хлопців з Тернопільщини, з якими ми в дитинстві влітку ганяли м‘яча, пішли на війну і вже не повернулися. Потім був проект разом з Жіночим ветеранським рухом “Жінка-воїн насамперед – Жінка”, і там вже я наслухалася історій від дівчат. Також подруга з Луганська розповідала, як було тяжко знайти квартиру і яке ставлення було до неї через її прописку. Мені це все не вкладалося у голові, адже в столиці життя текло інакше. Але глибокий досвід – це власний досвід, дуже багато було кризових ситуацій, де здавалося, що не вигребемо: побоювання, що кадирівці зайдуть у Київ, що вночі не буде, де сховатися.

Твої перші дії 24.02, твої емоції?

Подумала, що мама жартує, коли о 4 з копійками ранку прокинулася від вибуху. Сплю у берушах, тому здавалося, що це сусіди бушують. Потім почула мамине: «Тільки не лякайся, росія атакувала бомбами усю Україну. Війна почалася». Побачила стовп диму з Жулян і зрозуміла, що не прикол. Ми з мамою були дуже організованими і практично спокійними, при тому що бачили, як сусіди тікають просто у піжамах, сідаючи в авто. Пішли в аптеку, потім за консервами. Я заклеїла вікна, про правило двох стін ми вже знали, був запас води. Цілий день було практично спокійно на душі, я побачила відео Аліни Михайлової, де вона дуже спокійно пояснює, що вони вже готувалися. Вночі ми ночували у друзів, прямо біля Гостомеля і було дуже страшно. Ми не знали чи прокинемося. Мабуть тому я зараз так боюся кожної ночі лягати спати. Тяжко було також через відсутність транспорту, ми дуже довго не могли вивезти бабусю, яка отримала другий інсульт, бо весь той жах вона сама пережила сидячи у підвалі. Людський фактор я можу відмітити: яких класних людей-волонтерів дала доля. Як підтримували дівчата з ЖВР – теплим одягом та їжею. І яке розчарування я відчула щодо своїх вже колишніх друзів. Просто тотальне знецінення мого життя. В той же час, які у нас сміливі люди: весь час ганяли буси, евакуйовуючи незнайомих людей, перевозили медицину. 

Яку підтримку ти отримала в організації? Що для тебе сестринство?

Я, мабуть, саме в ЖВР побачила, що таке сестринство. Те, як вони мене взяли «під крило». Яка я була налякана від усього цього інфотиску, і як дівчата пояснювали, що, де і коли. Допомогли нам з мамою медициною і речима, усім необхідним на перший час. Чесно, якби не це волонтерство для ЖВР, я б зійшла з глузду. Практично одразу ми з мамою допомагали ТРО. Я знімала у штабі ЖВР та розсилала у медіа інфу про організацію, яку допомогу вона може надати. Я вважала, що інформація на той момент була дуже важливою. Потім фокус змістився на пенсіонерів: ми з мамою волонтерили для літніх людей. До речі, мій тепер найкращий навик – це логістика. Я гарно вивчила маршрути, був досвід забезпечення Черкаської області інсуліном, в той час коли бензин був на вагу золота і не усюди можна було ще проїхати. Як ми діставали протигази для Рубіжного, медицину для нацгвардійців. Після чого мені написала військова “Кудрява”, з якою я познайомилася в русі: «Будь ласка, більше не треба, немає куди ставити». Все моє волонтерство, вся моя історія – навколо ветеранок, і завдяки ним я маю багато знайомих і можу робити потужні проекти.

Який головний тригер був для твого переїзду? З якими труднощами зіштовхується тимчасовий емігрант?

Ми виїхали на 5-й місяць вторгнення, основними причинами були безпека моєї родини та потреба у волонтерстві за кордоном, тому що гроші в українців почали закінчуватися. Це було свідоме рішення, прийняте мною, моєю мамою, моїми друзями, які також волонтерили. Це була не втеча, а потреба, скоріш за все. Згодом я дізналася про ПТСР: десь після першого місяця перебування у Британії я постійно неконтрольовано плакала, були панічні атаки, і мій місцевий соцпрацівник відправив мене до британської психотерапевтки, вона й поставила цей діагноз. Причина – робота над одним з моїх фотопроектів у фронтовій частині, подробиці я не готова розголошувати.

З труднощів за кордоном в моєму випадку – це адаптація з ПТСР. Я десь 4 місяці жила як в тумані, спала з ножем біля подушки. Звикала до того, що гучно за вікном. Звикала до людей, які мене не сприймали і відверто боялися через інколи девіантну поведінку. При цьому мені мій психологічній стан не заважав, коли я працювала для BBC та робила проект з британським продакшном. Мотивація падає тут, у Лондоні, коли не можеш знайти постійний контракт, який тобі треба для оренди житла (вона тут космічних грошей коштує). Весь твій досвід знецінюєтся рекрутерами, які пропускають тебе через бюрократичну м’ясорубку навіть не подивившись на твоє портфоліо. Мова – дуже важлива, я приїхала з середнім рівнем англійської, це мені допомогло мати можливість співпрацювати на фрілансі з крутими командами. На даний момент я працюю з рекламними агенствами та знімаю портрети. Наприклад, зняла Бориса Джонсона.

Єдине, що британців дуже бентежив мій вираз обличчя. Я постійно супилася, мене дуже довго не відпускало. Особисто я дуже агресивно реагувала на всі коментарі, що це все путін, а не росіяни. Тому зараз я розмовляю як дипломат, у мене завжди є історичні заготовки. Але куди б я не прийшла – усюди русня. І важко з ментальністю: британці холодні, особливо у Лондоні. Вони можуть тобі навалювати, що ви ніби найкращі друзі, а потім ніколи не подзвонити. Але в маленьких містах дуже класні та щирі люди. У Шотландії нас люблять і дуже підтримують.

В чому полягає твоя волонтерська діяльність?

У Великобританії я почала відправляти гроші з продажів своїх фоторобіт. Було дві виставки у центрі Лондона про військових з передової, серед них є ветеранка Юлія Фобія, з нею я познайомилася в Жіночому ветеранському русі. Очільниця руху Андріана Сусак задовго до повномасштабки запропонувала мені доєднатися до менторського проекту і взяти собі в помічницю когось з ветеранок, хто цікавиться фото. Так я познайомилася з Юлею, яка стала моєю асистенткою. (Насправді більше ніж – Юля стала для мене надійним  другом та вірним компаньйоном. В житті мені ніколи не було так спокійно планувати нічні зйомки і знати, що є Юля, з нею не страшно. Я її дуже люблю і молюся за неї кожної ночі зараз). Роботи про військових я продаю, одна з таких з Ксенією Вогневицею висить в парламенті в UK, ще одну роботу подарувала Олені Зеленській, коли вона була у Лондоні. Наприклад, 300 комплектів військової теплої форми закуплені завдяки проданим тут роботам. Коли була моя перша виставка у Лондоні, паралельно йшла виставка у Києві на Воздвиженці у галерії SWAP, виручені кошти з неї – 300 тисяч гривень –  я віддала на медичний евакуатор для парамедикинь руху Куби та Аляски.

Також я займаюся волонтерством, пов’язаним зі створенням різних концептуальних проектів, які залучають іноземних глядачів до проблем в Україні: про екологію, недостатню медицину. Якщо я дізнаюся, що компанії тут хочуть жертвувати для України, то показую, куди це актуально робити. Насправді, тут складніше не через те, що грошей немає – вони не хочуть донатити на війну, бо пацифісти. Це бісяча тема, але треба лупати ту скалу, бо скільки вже можна збирати грошей з українців! Вся моя робота та діяльність тут – аби підтрімати мою державу.

Чи бувають у тебе думки “я все одно мало роблю”, як ти їх долаєш?

Звісно, особливо, коли волонтери в Києві не могли вийти на зв’язок через відключення. Я тоді думала, що це не чесно, я тут, вони – там. Коли мені надсилають фото трупів ворога, я розумію, чому я в Лондоні, а не вдома. Але коли я тут і в мене є ще життя поза волонтерством, я можу піти випити пива у паб або на концерт. В цей час мої друзі гріють ноги від окопної свічки і мені хочеться кричати, скрутитися в калачик або повернутися додому і «рити землю». Мені дуже часто в голову приходять думки: “за яким принципом хтось залишився живим, типу я, а хтось помер страшною смертю, як люди в Бучі”. Але в ці моменти я пишу і питаю про потреби фронту і йду далі. Нагадую собі, що життя триває і його треба жити. Або заритися без сну у волонтерство, як я робила пів року, і втратити себе назавжди. Тоді не ясно, на скільки мене вистачить. Тому шукаю свій баланс. Коли треба – ходжу кричу, як той бабак в горах на відео, а потім збираюся і думаю, що б такого ще зробити, аби зібрати більше грошей для фронту. 

Чому новому ти навчилася з навичок за цей рік: емоційно та фізично?

Я стала дуже спокійна і виважена. Мене більше не турбують проблеми не першого порядку, які можуть почекати. Сім’я це найважливіше. Усе матеріальне – це попіл, на який можуть перетворитися твої речі за секунду ракетного удару. 

Фізично: моє тіло постійно готове тікати. Я записался на спорт і вже скоро починається мій клас по боксу, пройшла курс першої домедичної, хочу здати на права. Тачка дуже виручає, коли за вікном війна. З подругою, яку я зустріла у Лондоні, ми постійно говоримо про те, що війна може прийти усюди. Я відчуваю потребу бути постійно готовою до всього. Їжа – тепер я все доїдаю. Бо були дні, коли тупо не було що їсти. Вода – завжди ношу з собою, як і аптечку. Навіть у Лондоні у мене є правило: документи, вода, аптечка.

Емоційно: очі перестали плакати, я стала жорсткіша. Мене важко перейняти буденними проблемами, розставаннями з чоловіками, метеликами у животі. З’явилася агресія, я стараюся її викинути туди, куди треба. Мене інколи лякає мій внутрішній стан, я ніби постаріла на сотню років. Коли твій найбільший страх був війна, вже нічого не дивує.

З навичок я отримала досвід на бойовому виїзді, це як правильно собі знайти шолом і як важливо мати сухі шкарпетки. Ну і, звісно, це те, що у рюкзак можна помістити усе своє життя. 

---

^{Публікація вийшла в межах проекту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції.}

Олена Бруцька