Сильні для сильних. Ганна Демиденко

«Зараз час швидких рішень і відповідальності кожної українки та українця за перемогу»

Історія Ганни Демиденко – це нескінченна щоденна волонтерська та громадська діяльність протягом 9 років війни. До 2013 року Ганна планувала переїхати та будувати кар’єру за кордоном. Плани кардинально змінила Революції Гідності та початок російсько-української війни в 2014 році. Історія про те, як Ганна домоглася визнання добровольців на офіційному рівні, як представляє права родин зниклих безвісти в Гаазі та підтримує жінок на фронті з тилу. А також – як поєднує громадську діяльність, волонтерство та материнство – читайте в нашому матеріалі про громадську активістку, правозахисницю, адвокаційну та проектну менеджерку Жіночий Ветеранський Рух, операційну менеджерку Громадської організації «Юридична сотня».

Про повномасштабне вторгнення Ганну та її родину сповістив дзвінок рідних:

«Я підійшла до вікна та почула вибухи, зрозуміла, що місто обстрілюють. Було дуже страшно, у першу чергу за восьмирічну дитину. Питанням номер один було врятувати її. У нашому районі багато критичної та військової інфраструктури, ми відвезли дитину до батьків чоловіка, я поїхала на роботу, ми всі чекали якихось інструкцій…Чоловік схопив свою амуніцію та поїхав на базу «Азову». У нього все було готово, в цей день він мав їхати в Маріуполь – його, як перший оперативний резерв, викликали в підрозділ, але із побратимами він залишився у місті, згодом брав участь в боях за Київщину, пізніше воював на Запорізькому напрямку. Зараз перебуває на фронті в районі Бахмуту (Донецька область), в лавах 3-тої штурмової бригади.

Звичайно була розгубленість, але сказати що мені було страшно – ні. Я переживала за своїх рідних – як їх вберегти. Батьки чоловіка відвезли дитину спочатку на захід України, повернулися до Києва вже в травні 2022 року. У жовтні 2022 був приліт зовсім близько біля її школи —цією дорогою ми дуже часто їздили. Я зрозуміла, що поки ми не перемогли, не існує можливостей забезпечити доньці безпечне перебування вдома. Тому ми прийняли рішення відправити її з бабусею за кордон. Вона сумує за домом та рідними, я стараюся якомога частіше бувати з нею. Дитина до кінця не розуміє, що таке велика війна, але вона знає, що це біда, ми втратили багато знайомих та близьких. Вона знає, хто наші вороги. З татом вони майже рік не бачились, спілкувались онлайн. В цьому році, у його відпустку вдалося тиждень побути разом. Ситуація складна і ми сумуємо, але це вибір нашої родини – безпека дитини в пріоритеті».

До 2013 року Ганна працювала в компанії інтернет-продажів та планувала виїхати за кордон. Події на Майдані під час Революції Гідності та початок російсько-української війни кардинально змінили її життя – дівчина приєдналася до Правого сектору, була волонтеркою-медиком. У 2014 році чоловік пішов добровольцем на фронт у складі батальйону «Донбас». В той же час вона дізналася, що вагітна. Але ні ситуація в країні, ні вагітність у складні часи, ні поранення чоловіка не зупинили її у громадській діяльності:

«Одне з найбільших досягнень у моїй професійній діяльності – офіційне визнання добровольців на державному рівні. У кінці 2015 року ми з колегою створили організацію, що займалася допомогою добровольцям та їх родинам, у тому числі сім’ям загиблих, в отриманні статусів та відповідних соціальних гарантій на державному рівні. В успіх майже ніхто не вірив, сотні разів ми чули: «ні, цього не буде, так не вийде, це неможливо!». Але ми не зупинялися, самостійно збирали необхідні документи для статусів родин загиблих та поранених, шукали свідків, їздили до бригад, шукали командирів, які були готові співпрацювати. Готували і передавали сім’ям повний пакет документів, супроводжували їх. Це була складна і часто виснажлива робота.

Найскладніше — це втрати, проживання втрат, робота в кризових ситуаціях. Доводилося спілкуватися з людьми, які втратили близьких, втратили надію. Саме в той час я усвідомила, що знаю проблеми, але не вистачає знань для їх вирішення. В 2017 році я вступила до Києво-Могилянської академії, отримала диплом магістра публічного управління та адміністрування.

З 2014 по 2021 рік — 7 років тривала боротьба, але ми добилися перемоги над системою. Наша організація «Добровольці» і ми як активна команда є співавторками законопроекту №2045-1 про статус добровольців».

Повномасштабне вторгнення відкрило ще одну складну сферу діяльності для Ганни – пошук зниклих безвісти та співпрацю з Міжнародною комісією з питань зниклих безвісті в Гаазі. Це сталося через особисту трагічну історію: у березні 2022 року в місті Ізюм зник найкращий друг дівчини — військовослужбовець, спецпризначенець, який керував обороною Ізюма.

«Це була найстрашніша звістка та дуже складний період, коли ти хочеш поїхати, знайти, але нічого не можеш зробити – місто Ізюм під обстрілами, Київ під обстрілами. Я зрозуміла, що треба їхати шукати, можливо, він живий під завалами. Збирала свідчення у його побратимів, знаходила бійців, які були поряд поранені. Тіло мого друга вдалося знайти через півроку, коли Ізюм деокупували. Він загинув від удару крилатої ракети. Я зрозуміла, що коли ти не знаєш, де брати інформацію, куди бігти – цей шлях комунікації дуже складний для рідних. Але в той же час я мала купу зв’язків та досвід на відміну від більшості родин, які не знають взагалі, куди бігти. Мене запросили спочатку на консультацію у Міжнародну комісію з пошуку зниклих у Києві, а потім – до Гааги, у навчальну поїздку. Я мала чим поділитися з процедур та процесів, що відбуваються в Україні. Під час другої поїздки мені випала честь бути спікеркою та представляти рух VETERANKA, «Юридичну сотню» як правову організацію. Партнери з Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти прагнуть допомогти нашій країні. У них є безцінний досвід, потужні ДНК-лабораторії, експерти, які постійно вчаться та розвиваються, у тому числі антропологи та пошуківці. Важливо, що вони мають надійну базу збереження та обміну інформацією. Але поки ми не можемо працювати офіційно, так як Україна не підписала міжнародний договір про співпрацю.

Найскладніше — забирати тіла в місцях, де тривають бойові дії. Можна піти діставати тіло й «покласти» ще декількох людей. Може бути таке, що тіло знаходяться у такому стані, що його складно зібрати. Те, як веде себе ворог і що вони роблять з тілами – це також окреме питання. Це воєнні злочини, вони хочуть їх приховати. Зараз орієнтовно 30 тисяч осіб зникли безвісти, уявіть, це невелике містечко або район Києва. Ми маємо гідно повернути кожного українця, підтримувати родини і близьких та використовувати абсолютно всі інструменти, весь досвід, щоб повертати людей додому».

Рух VETERANKA став для Ганни місцем єднання однодумців та реалізації. Тут вона працює як проектна менеджерка, а також веде адвокаційний напрямок, який підтримують партнери організації ООН Жінки:

«Рух для мене — це взаємопідтримка та дружба. Як для правозахисниці мені важливо бути в команді, яка прагне змін. Тут є близькі подруги-ветеранки, яких я люблю, поважаю і пишаюся ними. Я потрапила до Руху в перші дні повномасштабного вторгнення, коли в Києві залишилося не так багато людей, у хабі організації 25 лютого почав працювати штаб швидкого реагування. У перші дні ми закривали запити цивільних та військових – шукали, приймали, провозили через митницю усе необхідне. Наразі ми продовжуємо закривати потреби жінок на фронті та їх підрозділів, у нас завжди багато роботи. Наприклад, один з напрямків, які в державі не закриті — реабілітація поранених жінок, права жінок, яких не завжди дотримуються, тому будемо працювати».

Крім громадської діяльності, Ганна їздила на фронт з гуманітарними місіями як волонтерка:

«Найризикованіша поїздка на фронт була у квітні-травні 2022 року, ми їхали в Лисичанськ. Там не було зв’язку, постійні обстріли, але треба було відвезти допомогу. Ми їхали на автівці, яку придбали для підрозділу мого чоловіка, потрапили під обстріл. Машина вся в землі, розірвався снаряд позаду нас, але нам пощастило доїхати. В той момент мені було не так страшно за себе, я думала лише про одне: «Якщо зараз щось станеться з цим пікапом, мене чоловік приб’є, що поїхала в цей район». У зоні бойових дій один військовий під час супроводу мені сказав: «Ти повинна вміти надати медичну допомогу, водити машину, якщо вб’ють водія». Я пройшла курс парамедикині, була на полігоні, у навчальному центрі під керівництвом Дениса Суркова, який є легендою і проводить з командою найкращі навчання для бойових медиків».

Як і більшість волонтерів/-ок та громадських діячів/-ок, Ганна пройшла через вигорання і вже визначила для себе певні правила та режим, щоб цього уникнути в майбутньому:

«Коли у мене бувають проблеми зі сном, тоді чесно кажу, що не маю ресурсу. Це не соромно. Зараз, щоб триматися на плаву, нам усім потрібен рятувальний жилет, для мене це дитина та подорожі. Складно – так, хотілося б і більше робити. Точно має бути режим та відпочинок. Вигорання приходить дуже швидко й відновитися набагато складніше. В 2016 році я «вигоріла» і майже повністю втратила особисті кордони. У 2014 році був момент, коли мені соромно було купувати собі нові речі, я їх не купувала. Але, завдяки роботі з психотерапевтом, я повернула власні бажання, зрозуміла, що не можна втрачати себе, адже боротьба і життя тривають. Я не підтримую тих, хто каже: “Не час виставляти фото з відпустки”. Якщо ти приносиш користь своїй країні, якщо ти допомагаєш у цій боротьбі, то, будь ласка, відпочивай, це нормально. Як кажуть у літаках: маску спочатку на себе, а потім — на дитину і на всіх інших, треба займатися собою».

————————————
Публікація вийшла в межах проекту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції.