Сильні для сильних. Конструкторка одягу Ганна Суворкіна

Могла би створювати костюми для Бейонсе, але відмовилась від роботи з відомими брендами та дизайнерами, щоб шити форму для українських військовослужбовиць. “В чому виступає Бейонсе, мені зараз не так цікаво, як в чому наші дівчата б’ються на фронті”, – каже Ганна про своє рішення піти з виробництва модного одягу. Те, що починалося для неї як волонтерство і бажання докласти зусиль до спільної справи, привело до переосмислення і нових викликів у кар’єрі. Так Ганна Суворкіна стала однією з організаторок роботи швейного цеху VETERANKA з нуля та нині навчає жінок та дівчат кравецькій справі. І впевнена: це професія, яка не просто принесе їм прибуток, а й допоможе здолати стрес та додасть впевненості у майбутньому.

Життя до повномасштабної війни: розкажіть, будь ласка, чим займалися раніше?

Я професійний технолог-конструктор, займаюся створенням одягу з 2004 року, як закінчила школу. Працювала на виробництві, яке співпрацювало з різними українськими брендами. До повномасштабного вторгнення я ще викладала в школі OFS (школа дизайну одягу Open Fashion Studio – прим.ред.) саме конструювання і технологію одягу. 

Як я працювала раніше: до нас приходить дизайнер, розповідає, який одяг він хоче, показує ескіз, і я маю це створити. Тобто сконструювати одяг і, можливо, допомогти підібрати тканини, фурнітуру тоощо. Потім проводяться примірки, дизайнер дивиться, чи все так, як потрібно, а надалі ми відшиваємо зразок. Якщо все влаштовує – робимо вже масове виробництво, градуюємо лекала на різні розміри, тобто весь цикл виробництва.

Я працювала конструкторкою в Івана Фролова – його, напевно, всі знають. Також вдалося попрацювати з Катериною Квіт та з Катериною Сільченко – займалися виробництвом для них.

Що особисто для вас змінилося в лютому 2022-го? 

З’явилося відчуття, що потрібно швидше втілювати всі свої мрії і бажання, які весь час відкладала на потім, переборювати страхи, що щось не вийде абощо. Тобто немає часу на те, щоб чогось боятися.

А відчуття боротьби, спротиву російській пропаганді – воно завжди було, воно з мене з самого дитинства. У моєму вихованні завжди був патріотизм. Навіть є така смішна історія, коли мені було років 5, ми були в Сибіру (мама на заробітки поїхала), і там в мене запитали, хто я по національності. Я сказала, що українка. Хоча у мене через батька трошки така зовнішність евенкійська (це мала народність російська), і навколо були дуже схожі на мене діти. Хоч і я була схожа на всіх дівчат навколо, але сказала, що я не як вони – я українка. 

Я з півдня з міста Миколаїв, і моя родина живе в цьому регіоні більше 300 років. Мама була вчителької історії – це наклало певний відбиток на виховання. Я дуже люблю історію своєї родини і міста. Російський міф про “створення міста в пустелі” ніколи не розуміла, адже тут завжди мешкали люди. В Миколаєві є стародавні розкопки, яким 2000 років, що свідчить що тут завжди жили люди. Наше місто затишне, красиве і, як показала практика, вигідно розташоване, адже ворог не зміг подолати наші ріки, які оточують місто з трьох сторін. Пишаюсь своїм містом і людьми, які там живуть. Вони герої! Адже там досі немає води, і воно більше 200 днів було під обстрілами кожного дня.

Я знала це завжди, і тому з початком повномасштабної війни в цьому плані для мене нічого не змінилося.

З чого для вас почалося волонтерство?

На початку повномасштабного вторгнення росії десь тиждень у мене була розгубленість, нерозуміння, що і як робити, коли все це закінчиться і так далі. А потім я дуже активно шукала, де можу себе проявити. Був такий в телеграмі чат, саме швейний, де шукали волонтерів, які можуть броніки відшити чи ще щось, але багато виробництв одразу пороз’їжджались і ще налагоджували процеси, але я знайшла одне і вже в березні працювала, ми шили броніки на виробництві.

Потім на базі нашої школи ми шили жіночу форму. Але оскільки це був все ж заробіток, це не було точкою прикладання моїх зусиль заради чогось більшого, і мені хотілося ще щось робити, бо цього мені було замало.

Я знайшла волонтерів “Ангели UA”, ми складали там посилки, місяця два там була. Але це так само мене трошки не влаштовувало, тому що я розуміла, що складати коробки може багато людей, а в мене є певні професійні навички, які потрібно використовувати.

І от мені надійшла пропозиція саме від дівчат з “Жіночого ветеранського руху” прийти, допомогти їм тут налагодити цех. Спочатку хотіли шити щось просте: труси чоловічі, футболки, саме необхідне відшивати. І ми почали з цього, а далі воно вже набуло більшого розвитку.

На якому етапі ви це застали? Ви прийшли, кинули професійним оком: що ви побачили?

Це було зовсім порожнє приміщення. Куба (Юлія Сідорова – прим.ред.), яка мріяла до війни стати дизайнеркою, а зараз – парамедикиня, привезла в цех декілька швейних машинок, які в неї були.

Взагалі вона запропонувала цю ідею Стасу (дизайнер Станіслав Бітус – прим.ред.) – це ще один викладач з OFS, яким я товаришувала і ми на початку війни всі разом жили. І він просто мене вже привів сюди, так це відбулося.

У ЖВР до того були швейні активності, вони співпрацювали з якимись виробництвами, десь мерч робили, якусь білизну шили, але так, щоб саме на штабі це було організовано як свій цех – такого не було.

Чи вийшло швидко налагодити процеси? Що вдалося, а з чим були заминки?

Заминки були саме в тому, що в мене була повна зайнятість у Фролова, бо якось одночасно мені запропонували роботу в Івана Фролова конструктором і тут, у дівчат. От реально в один момент це відбулося. І я пішла на роботу, тому що потрібно було за квартиру платити, я не киянка. Я приїжджала в цех ввечері або по вихідним, ну тобто я з серпня місяця працювала без вихідних взагалі, весь вільний час я була тут. І нестача часу була страшна. Але зараз я вже на постійно сюди прийшла, прийняла таке рішення. Насправді було чудово працювати у Вані, там дуже цікаві проекти, все цікаво. Але мені, чесно, в даний момент, як людині, як громадянці, трошки ближче інше. Скажімо так… В чому виступає Бейонсе, мені зараз не так цікаво, як в чому наші дівчата б’ються на фронті.

Як щодо професійних амбіцій – чи є відчуття, що довелося поставити кар’єру на паузу?

Я не можу сказати, що в мене втратились навички, тому що я все одно працюю в своїй професії – конструктором. І насправді я багато чого створювала, різні речі: від білизни та якихось робочих речей до фешн-історій різного гатунку, тобто в своєму житті я не шила тільки взуття.

Тому це для мене не є паузою – все одно професійно я стикаюсь із якимись викликами щодня. Наприклад, я не створювала військову форму раніше, я не знала, які особливості, що потрібно для зручності, яка потрібна тканина. Все це довелося на ходу вивчати, гуглити, десь спотикатися, розуміти, що це не те, потрібно щось інше обирати і так далі.

Але є плани: я розумію, що потрібно виготовляти тканини. Я зараз хочу підшукати собі навчання в цьому напрямку, щоб далі з цим вже професійно працювати.

Тому що, наприклад, візьмемо білизну жіночу для військових: гінекологи кажуть, що потрібно, щоб вона була хебешною, стовідсотково. Але є така проблема, що вона не сохне, і від цього інші виникають проблеми. Тобто жінки військові не мають можливості її нормально висушити. І є штучні тканини, які дуже швидко висихають. Але вони можуть бути пофарбовані чимось некорисним. Має бути якесь рішення “посередині”, мене дуже це питання цікавить. Я на цьому поки не розуміюсь, як це професійно робиться, тому хочу знайти, де цьому навчитися, і вже щось в цьому напрямку робити.

Ось це мої плани, і це можна робити паралельно з тим, що я роблю зараз (мерч, колекції, жіночу форму). Це можна суміщати з навчанням, це не проблема.

Чи ви для себе відкрили щось нове? Що зможете забрати після перемоги у цивільне життя і працювати з цим далі?

Насправді я завжди була найманим робітником, я ніколи сама не створювала цех, не підбирала машинки, не займалася наймом людей. Зараз я це тут роблю, вчуся – це ж навчання, коли сам вирішуєш ці питання. Звичайно, це мені дуже потім допоможе.

Мені в цій ролі більш комфортно. Тому що перед війною я й пішла з виробництва, бо розуміла, що в такому напрямку я вже не хочу працювати, а в якому хочу – до кінця в мене не було розуміння. І я тоді пішла в школу викладати, мені дуже це сподобалось. Мені взагалі подобається, коли люди горять бажанням щось дізнатися. Тому що в колі професіоналів ти вже звик, що всі все знають і всі вже трохи цинічні стали. А люди, для яких це якесь чудо: коли ось так можна попрацювати, а ось так скласти, а так намалювати – вони тебе кожного разу цим надихають!

Зараз ми думаємо, що можна було б створити щось таке для саме ветеранок, ветеранів, які будуть повертатися, які будуть мати бажання отримати професію або спробувати це в якості арт-терапії. Насправді дівчата у VETERANKA і раніше про це думали, але це, мабуть, були такі сказані вголос мрії. Та, як на мене, це виглядає цілком реально.

VETERANKA провели тренінг для жінок «Власний швейний бізнес: як заробляти не виходячи з дому» в межах проєкту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні», де на прикладі швейного цеху VETERANKA розповіли про особливості швейного бізнесу. Якщо бажаєте долучитися до роботи в цеху або отримати відеозапис тренінгу, напишіть нам.

Хто зараз працює в цеху VETERANKA?

До нас приходять дівчата, які хочуть допомогти. Вони мріяли щось робити руками, наприклад, шити, але отримали інші професії до цього. І ми їх навчаємо від самого простого: як правильно викроїти, як правильно прострочити, пошити. Отримати базові знання, як строчити на машинці, – це просто. Після цього людина вже має певні враження і розуміння, чи хоче вона цим далі займатись. 

У мене є дівчинка-студентка, яка вперше сіла за професійну машинку. В мене є жінка-пенсіонерка – вона так само отримує від цього задоволення. Є хлопець, який взагалі-то співак. Є перукарка, лікар…

Навіть якщо вони не будуть професійно продовжувати це робити, то у них шиття залишиться як хобі. Щось робити руками –  це створення, ти щось в кінці отримуєш, і це завжди задоволення для людини.

Це також і емоційний розвиток, і антистрес. Наприклад, одна з моїх учениць – з Нікополя. Вона втратила домівку – будинок, в якому вона жила, розбомблений, і будинок її бабусі розбомблений. Але коли вона працює руками, вона радіє, вона реально радісна.

Я впевнена, що вона в ці моменти не думає про втрати, якийсь час це її не засмучує. І водночас вона будує плани на майбутнє: щось робити, дизайнувати. Вона купила машинку, щоб вдома шити піжами й постільну білизну та продавати їх в інстаграмі. Звичайно, це заспокоює і дає більшу впевненість у майбутньому.

Чи може шиття стати реальним заробітком, наприклад, для жінок, які втратили роботу або чия спеціальність зараз не затребувана?

Прямо одразу, то скоріш, ні, але за якийсь час – так. Наприклад, в професійному училищі на початку ми отримували освіту два роки, щоб почати щось робити. Але якщо це про якусь масовку, якісь більш прості речі, то це може бути заробіток. Спочатку невеличкий, але заробіток.

Тобто попит загалом є, зараз портних професійних мало. На це і до повномасштабної війни в Україні попит був великий. А зараз багато портних (а це жінки більшою частиною) виїхали за кордон. Наприклад, їх дуже швидко підхопили в Польщі та інших країнах, бо там так само є велика потреба в “синіх комірцях”. 

Насправді це гарна історія. Якщо людина творча, і вона не зупиниться просто на тому, щоб строчити дві строчки машинкою, а почне щось цікаве вигадувати, створювати якісь творчі речі, буде далі розвиватися, отримувати нові навички (а насправді ж є багато секретів і у швеї, і у портного), то вона стовідсотково буде затребуваною професійно.

Зараз професійний портний отримує десь до 20 тисяч гривень. Якщо це перетворити на власний бізнес на кшталт ремонту одягу, це може бути більше. Якщо вже створювати власне виробництво, то це може бути ще більший заробіток. Тобто все залежить від амбіцій самої людини і чого вона хоче досягнути в цій професії.

Чи маєте вже такі приклади успішних історій?

Так, моя учениця, яка приходить в швейний цех VETERANKA. Коли вона вперше прийшла, то в плані шиття взагалі нічого не знала. Навіть не знала, як включається машинка, як її заправляти і так далі. Вона вже це все знає. Вона строчить, строчки вже прямі, рівненькі, я навіть почала вже більш складні речі їй давати – по кругу оздоблювальні строчки, кишені почали робити. Вона вже це все засвоїла.

В неї дуже гарний в цьому плані прогрес. Дівчині 19 років, і вона навчається дизайну в КНУТД, а в цеху отримує додаткові практичні знання, яких університет з певних причин не може надати, особливо під час дистанційного навчання.

Що би ви порадили тим, хто хоче спробувати себе в цій професії, але не відчуває в собі сили та впевненості для того щоб почати?

Багатьом не вистачає якоїсь впевненості для старту. Всі думають, що потрібно на це багато грошей. Так, гроші потрібні, це правда. Але якщо правильно, стратегічно собі все розкласти, почати тільки з однієї машинки – це можливо.

Я знаю реальні приклади – це було ще до війни, і ці приклади у мене досі перед очима. Люди починали з однією побутовою машинкою, а потім активно розвивали свій напрямок, а не вигадували багато планів. До речі, насправді ті, хто не давно в професії, ось як я, вони більш вільні, тому що не розуміють усіх підводних каменів, а отже, і не бояться їх. Так, вони набивають собі гулі на шляху до успіху, але через свою впевненість та захоплення новою професією їм вдається все подолати. А ось професійних швачок найчастіше спиняє страх, що там вилізе проблема, і там вилізе, а там можна щось втратити – і через це вони й не починають власної справи.

Хоча насправді мені війна принесла розуміння, що втратити можна тільки одне – життя. Все інше можна відродити, відбудувати, заробити і зробити в цьому житті. Тому не варто боятися!

---

^{Публікація вийшла в межах проекту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції.}

Фото: Ліза Квітка та з особистого архіву героїні