Сильні для сильних. Ірина Клочко

Ірина Клочко – дешифрувальниця підрозділу “Очі”, який займається повітряною розвідкою. У цивільному житті працювала режисеркою телебачення.

Від лютого до вересня 2022 року змінила спеціалізацію з режисера на журналіста. Але піти на війну не було моїм бажанням, – це просто мій моральний обов’язок, я не могла інакше.

24 лютого була в Києві. Було лячно. Для мене початок повномасштабної війни став неочікуваним, бо за день до цього ми з друзями якраз говорили про те, чи може таке відбутися. Дуже довго це обговорювали. Мені закрадалися думки, що швидше за все війна буде, і буде досить скоро, але я не очікувала, що це станеться наступного дня.
Я не панікувала. Я ж режисер, якщо я панікуватиму, то все піде не так, як треба. Стресова ситуація для режисера телебачення – це нормальний стан.

Коли я працювала журналісткою, записувала одного хлопця – 21 рік, Чернігівська область, був в полоні. Затримали просто так на вулиці, ні за що. Їх закрили в підвалі, вони просиділи близько 20 днів, над ними дуже знущалися. А в останній день їх вивели, – близько 30 осіб, – і старший серед росіян сказав тому, хто їх охороняв: “Виводь на дорогу і розстрілюй до бісової матері”. Полонені розуміли, що їх просто застрелять. А наші війська якраз підступали до цього населеного пункту. Цю групу вивели за село, і той, кому був наказ їх розстріляти, сказав: “Втікайте”. Вони бігли зі зв’язаними руками, не озиралися, і чули позаду постріли. Мене зачепило оце відчуття, коли людина розуміє, що от зараз вже смерть. Коли він це розповідав, в мене йшли мурахи шкірою.

Я дуже боюся, коли мені дзвонять вночі – це означає, що хтось загинув з близьких. Така ситуація в мене була. Загинув один з найрідніших моїх друзів. І мені якраз вночі подзвонили, сказали про це. Ось тоді я не змогла стримати сльози. На кілька хвилин вийшла покурити, заспокоїлася, зайшла і продовжила роботу. Бо, як би сказав, Ваня: “Іра, немає часу соплі на кулак намотувати”.

Армія не додає черствості, але є певна відповідальність і її значно більше, коли ти в тут. Тому просто тримаєш свої емоції в руках, всередині себе. Не даєш їм свободу.

На початку літа я зрозуміла, що вже не можу, мені дуже хотілося в армію. Попросила ще раз знайомого дізнатися для мене хоч про якусь посаду. Було два варіанти: снайпер або зв’язківець.

Я не хотіла бути снайперкою, – це точно не моє. Там треба витримка, довго знаходитися на одному місці, я знала, що не зможу так. Я дуже активна людина, мені треба десь бігати, щось постійно робити, чимось займатися, десь їздити. Зв’язківицею? Але я в цьому взагалі нічого не розуміла.

Знайомий запитав, що я хочу. Кажу: “Артилерію”. Але мені сказали, що там місця розписані і за хабарі теж не беруть. Потім знайомий сказав, що в його підрозділ потрібні люди, пояснив, що потрібно робити. Сказав навіть: “Це ж армія, сама розумієш, все може трапитися”.

Я теж йшла і не знала, що та як робити, теж кліпала очима і вчилася всього, про що мені казали хлопці.

Уявлення про армію відрізнялося від того, що виявилося насправді. Але у жодному разі не можу сказати, що я у чомусь розчарувалася. Щось пішло не так, як я планувала. Але так треба, все не просто так відбувається. Певний дискомфорт був, бо сім років я працювала на телебаченні з чоловіками, які мене слухалися. А тут потрапила в спільноту, де чоловіки мною командують. Але я виконую все, що мені кажуть. Бо коли я прийшла, нічого не знала, нічого не вміла, і мені це не подобалося. Тому я ходила, питала, вчилася. У вільний час ходила і всіх розпитувала: “Покажи мені це, покажи мені те, а як це, а як те”. Мені треба було навчитися максимально швидко, щоб я могла максимально працювати як самостійна бойова одиниця, а не щоб наді мною купа няньок стояло.

Найскладніше в армійському побуті, – це зима на бойових виходах, на тобі термобілизна, одяг, бронежилет, каска і, наприклад, РПС (ремінно-плечова система) наплічна – з усім цим сходити в туалет. Я хвилин 15 намагалася якось це зробити, щоб не знімати нічого з себе. Коли мені все-таки вдалося, я просто повернулася до хлопців і попросила потримати бронежилет на мені, просто підняти його вагу, щоб я заправилася, застібнулася.

Питання жіночої форми виникає у кожної жінки, тому що чоловічий крій – це чоловічий крій. І, наприклад, якщо в талії тобі нормально, то штанина буде такою, що там дві тебе ще підлізе. Це проблематично. І коли тобі треба тихо кудись пройти, ти не зможеш цього зробити, тому що штани шарудітимуть. В глибинну розвідку з такими штанами краще не ходити. Дівчата ушивають. Я не ушиваю.

Єдине, що дуже дискомфортно, – це бронежилети з прямими плитами. І для жінок в яких груди більші першого розміру, це дуже проблематично. Це некомфортно. Бронежилет має щільно прилягати до тіла, і коли цілий день так ходиш – це боляче. У мене третій з половиною розмір грудей, хлопці мене затягували просто, як в корсет.

Ще кілька тижнів тому я говорила, що після війни повернуся в свою професію. Зараз я не впевнена. У мене була відпустка і я на 10 днів повернулася в цивільне життя. І мене трошки накриває. Приїхала і не знаю, що хочу робити, як повернутися. Мене тягне до побратимів.

Цивільні здебільшого не розуміють відчуттів людей, які повертаються з війни. Це дуже важко пояснити. Я не знаю, як їм реагувати на військових і на ветеранів. Одне знаю точно – не відводьте очей.

Коли я їхала з частини у Києві, була у формі. Зайшла в метро – там одразу видно, де військовий в цивільному одязі, а де просто цивільний. Це видно по чоловіках. Жінки нормально реагують, не відводять погляд, не соромляться. А цивільним чоловікам, особливо, які десь переховується від повісток, настільки соромно дивитися тобі в очі, що вони дивляться куди завгодно, тільки щоб не зустрітися поглядом. Військовий у цивільному одязі просто дивиться на тебе і усміхається, і ви вітаєтеся кивком голови.

І не виправдовуйтеся. Це дуже по-дурному виглядає. Коли кажуть: “Я так хотів, так хотів в армію, а тепер в мене цукровий діабет”. Зізнатися, що страшно – це нормально.

А ще, кожному військовому, який пішов добровільно служити, коли йому люди дуже дякують, – здається, що він недостатньо зробив для таких подяк.

Долонька до серця – для мене найприйнятніший варіант. Він не змушує виправдовуватися, почуватися некомфортно, але дає зрозуміти, що людина тебе підтримує. Цей жест дає зрозуміти – ти серед своїх.

—————————
Публікація вийшла в межах проекту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції.