СМЕРТЬ НА ВІЙНІ

Смерть на війні викликає злість, сум, порожнечу, провину, образу, страх, сором, роздратування, розчарування чи поєднання таких відчуттів. Важливо розуміти: якою б не була емоція,  – вона адекватна в цій складній ситуації.

Стати до строю із захисницями та захисниками України в час повномасштабного вторгнення не завжди означає померти, але часто асоціюється з війною та смертю в більшості цивільного населення. 

Смерть на війні відрізняється від природного завершення життя у похилому віці, чи після довготривалого лікування недуги. 

Загибель бійців нічим не можна пояснити, неможливо виправдати, чи, тим паче, повернути.

Дівчата та хлопці на фронті щодня виконують небезпечну роботу і щомиті відчувають, що можуть загинути. Проте адреналін переборює страх, добірно підібраний колектив виявляє підтримку, забезпечує відчуття безпеки, що дозволяє якісно та швидко виконувати поставлені завдання.

Лиш тоді, коли поряд гине побратим чи посестра зʼявляється справжнє усвідомлення що “це могла (міг) бути я”.

Така втрата дуже сильно відрізняється від інших видів втрат, адже з цими людьми формувався колектив, бойовий дух підрозділу, “відточувалися” професійні навички. З ними переживали спільно всі негаразди та щасливі миті військового життя та побуту. Такі стосунки неможливо відтворити в будь-яких інших умовах, окрім воєнних.

Смерть співслужбовця нерідко викликає відчуття «провини вцілілого», безпосередньо за його (її) смерть (чому саме він (вона), а не я?). В такому випадку військовий(а) проживає період горювання з відчуттям агресії щодо самого(ї) себе. Злість може розвинути бажання помсти. Найкращий вихід з цього стану – продовжувати бездоганно виконувати свої бойові завдання для наближення нашої перемоги, адже загиблий товариш точно не хотів би, щоб ти робив необдумані поспішні вчинки, а чітко та лаконічно відповідно до поставлених цілей нищив ворога. 

Кожна наступна стадія прийняття горя через втрату людини, до якої були прив’язані, – це складний процес, але одночасно і правильний. 

Важливим елементом прийняття гибелі товариша є прощання. Доцільно командуванню надавати можливість найближчому оточенню загиблого бійця убути на ритуал поховання. Це допоможе побратимам усвідомити втрату, надати останню шану, попрощатися та знайти взаємну підтримку з родичами полеглого в бою героя. Часто цей момент бійці упускають, адже бояться осудливих поглядів та недоречних, на їх думку запитань родини і друзів (це призводить до контейнерування болю в середині себе, що може в певний період просто “вибухнути” негативними факторами). Проте, в більшості випадків на похованні побратима чи посестри вони знаходять ще одну сім’ю, з якою будуть підтримувати міцний зв’язок ще дуже багато років.

З рідними загиблого побратима важливо обговорити подробиці того, як це сталось, і почуття самої людини. Таким чином з’являється чітке уявлення події, що відбувалась та зменшується відчуття страху родини, що дає змогу прийняти та оплакати близьку людину.

Важливо також подякувати батькам за правильне патріотичне виховання сина (чи дочки), за спільно проведений час, за ті моменти радості чи смутку, що ви прожили разом.

Розповісти про свою біль втрати іншому-нормально, це спосіб її пережити. Слухачем може бути не лише психолог підрозділу чи група контролю бойового стресу, а й інший побратим. І не обов’язково щоб він був знайомим із загиблим, – важливо, щоб ви йому могли довірити свої думки та переживання.

Як правильно підтримувати родину та товаришів загиблого:

1. Не уникайте розмов про смерть – це виказує ваш страх, а не турботу.

2. Запропонуйте всебічну допомогу.

3. Важливий тактильний контакт: через дотики – потиск руки чи обійми. 

4. Не пропонуйте “взяти себе в руки”, “заспокоїтись”, “не плакати” та ін. – люди повинні проявляти свої емоції, а не відчувати себе винними за свої переживання

5. Будьте чесними! “Мені дуже шкода” замініть на “Я не знаю, що тобі сказати. Але я тут, з тобою.” Висловлюйте свої щирі емоції. В замін сухого “співчуваю” скажіть, що “я розділяю біль твоєї втрати”.

6. А також будьте поряд. Ваша присутність поряд може бути більш цілющою, ніж тисячі слів.

Лише після прийняття втрати ми розуміємо героїчність вчинку. Українські військові не носять плащів супергероя, проте їм притаманні такі якості як: сміливість, рішучість, відвага, благородство, вміння жертвувати собою в ім’я іншої людини або значущої ідеї!