Три історії про війну. Анжеліка Волович

Операторка БпЛА, доброволиця ЗСУ Анжеліка Волович ділиться власними спогадами із зони бойових дій та розповідає три історії про роботу фпв, свої найважчі спогади з війни та бездомних псів Бахмуту – у прямій мові далі.

Історія про звіт від р💩💩ні

Зараз я працюю в екіпажі фпвішників, де виконую роль штурмана, хоча сама я дуже люблю літати. Обожнюю fpv-камікадзе і те, що за допомогою цих дронів ми можемо власноруч зменшувати кількість ворога. Час від часу командир дає мені можливість побути пілотом дрона і ця історія саме про один із таких моментів. 

Отже, уявіть ситуацію, я вперше лечу на ціль в режимі «вільне полювання». Трохи стресую, бо треба ідентифікувати рухому ціль та наздогнати її.  Назустріч потрапляє «буханочка», я заходжу на ціль і за метрів 5 від неї пропадає звʼязок із пташкою. Припускаємо з командою, що на шляху могла трапитися гілка, оскільки ціль рухалась вузькою дорогою з густими деревами з обох боків. Я засмучена. Мені важко пробачити собі втрату дрона, адже на нього донатили люди. Але на наступний день зустрічаю відео, яке відзняли росіяни та, як гадаєте, що ми на ньому бачимо? Ту саму «буханочку», на тій самій дорозі, на тому самому місці, де я її востаннє бачила в камеру fpv-дрона, тільки є нюанс – вона згоріла вщент!

Ось так, часом, результати своєї роботи отримуєш згодом завдяки ворогу))

Історія про один із найважчих спогадів війни

Так вийшло, що свій перший бойовий досвід я отримувала у Бахмуті взимку 2023-го у складі добробату. Було завдання – дати картинку з мавіка для супроводу штурму наших сил. Камера дрона була моїми очима і мені вперше довелось тоді бачити, як один за одним падали наші Герої. Чути, як вони в агонії кричать в рацію і прохають їм допомогти. Вони забивались у вирвах від обстрілів, щоб хоч якось сховатись від ворожого вогню. Все, що мені дозволено було робити – це тримати мавік рівно і знімати, щоб командування могло прийняти рішення для наступних дій. Це відчуття – нестерпне, коли ти не маєш можливості допомогти інакше. 

Через деякий час приїхала наша беха, подавила ворожий вогонь і евакуювала наших. Тоді з групи в 12 людей, які йшли на штурм, залишилися в живих лише троє. 

Мені ці події стоять перед очима досі, ніби страшний сон. 

А тепер уявіть, що таке відбувається кожен день. Навіть зараз, в цю саму хвилину, хтось із наших найкращих людей гине, захищаючи нас.

Історія про песиків Бахмуту

В прифронтових містах дуже багато бездомних собак. І це величезна проблема. Більшість з них помирають страшною смертю.

Мені не йдуть з памʼяті двоє рудих песиків, які були прийшли на нашу позицію, коли ми працювали в Бахмуті. Вони були дуже ніжні та добрі, постійно лізли обійматися. Разом бігли з нами в підвал, коли починався сильний обстріл. Я їх дуже хотіла забрати, щоб знайти їм нормальну домівку, але командир не дозволив цього зробити. Тому собаки лишились там і, скоріше за все, там і загинули, бо від Бахмуту майже нічого не залишилось. Фотографія з собакою – на ній я та одна з тих рудих собак.

Зараз я несу службу в іншому підрозділі та намагаюсь врятувати якомога більше цих невинних життів. Тому моїй групі інколи доводиться їхати ще й з пухнастим пасажиром. Я неймовірна вдячна побратимам за цю підтримку.

Редакторка Марися М‘яновська