Три історії про війну. Медісон Тафф

Колонка «Три історії про війну» була створена, щоб ділитися досвідом переживання війни безпосередньо у зоні бойових дій та хоч якось зменшити дистанцію між тими, хто бачить війну на власні очі щодня та тими, хто знаходиться у відносно безпечному тилу.
Оповідачками перших матеріалів були військовослужбовиці, які ділилися особистим досвідом війни з передової.
Вважаємо, настав час розширити фокус. Війна йде далеко за межі поля бою та безпосередньо торкається життя та долі тих, хто перебуває у прифронтових зонах.

Ми попросили фотографку-документалістку, волонтерку Медісон Тафф поділитися власним досвідом роботи безпосередньо у зоні бойових дій. Медісон – канадійка, яка у 2023 році приїхала до України, щоб допомагати евакуйовувати цивільне населення із лінії фронту. Співпрацює із благодійними організаціями EastSOS та BaseUA.

Про невинність, силу духу та підтримку на війні — читайте нижче.

Історія про невинність

Під час моєї першої місії у Бахмут у січні 2023 року завданням нашої команди було навчити надавати екстрену медичну допомогу та забезпечити питною водою родину, яка, всупереч постійним обстрілам, відмовилася виїхати з міста. Водночас частина нашої команди допомагала іншій місії виконувати завдання за межами бункера, в якому проживала родина. 

Ми чекали повернення другої частини групи вночі, але наші радіостанції втратили зв’язок, і команда  не поверталася. Успішна місія швидко перетворилася на страх, що наших друзів могли вбити, і ми, можливо, застрягли в Бахмуті на всю ніч. 

 Я сиділа у тому підвалі, у своїх бронежилеті та шоломі, слухала, як арта накриває місто та як голосно кричать ворони біля вхідних дверей нагорі. Я відчувала дуже сильний страх та тривогу. А тоді маленька дівчинка, не старше 11 років, без батьків, замкнена у цьому бункері разом із нами, запитала мене: «Ваш жилет з кераміки чи сталі?». Це було шокуюче –  почути ті слова від дитини, яка не мала б знати різницю. Так я продовжувала сидіти та чекати повернення друзів, сповнена усвідомлення безповоротної втрати невинності – власної і тієї дитини – та того, як ця війна змінює нас назавжди.

Наша команда повернулася тієї ночі. Але я залишала те місце з розумінням, що це могло і не статися.

Історія про силу духу

У листопаді 2023 року я працювала в одному офісі десь у Сумській області. Ми з командою добровольців відповідали за евакуацію українців, які пережили російську окупацію. Одного разу до офісу приїхав чоловік та сів поруч зі мною. Ми обмінялися іменами та кількома фразами ламаною українською. Він був дуже змучений та худий, але видно було, що він добрий і дуже хоче спілкуватися. Раптом, без жодних передісторій,  він подивився на мене і промовив: «У них були очі, схожі на очі тварин». 

Згодом я дізналася, що під час окупації міста його неодноразово катували росіяни. Після звільнення йому довелося нескінченно довго їхати через російську територію, пішки переходити двокілометрову сіру зону, аж поки він опинився в безпеці у своїй країні. 

Коли ми залишили офіс, щоб відвезти того чоловіка до нового місця проживання він почав співати пісню «Ми – українці», аби довести нам, довести самому собі, цілому всесвіту та злу війни, що його дух та волю неможливо відібрати.

Історія про співпереживання

Анатолій, старий чоловік, який нещодавно переніс серцевий напад, лежить у задній частині нашої вантажівки. Ми з командою перевозимо кількох людей до евакуаційного поїзда, що чекає у Покровську. Анатолій слабкий, але розум його ясний. З нами у вантажівці також їде три жінки, які покидають Костянтинівку. Одна з них особливо боїться. Вона страждає на деменцію і час від часу забуває, хто ми та куди її веземо. Анатолій майже не може рухатись, але він розмовляє з нею, намагаючись заспокоїти та пояснити, що відбувається. Я почуваюся невимовно зворушеною, спостерігаючи за проявом його співчуття, попри власні біль та слабкість. Очі жінки наповнюються сльозами, вона міцно стискає свою паличку та дозволяє нарешті нам їй допомогти. 

Коли ми доправили Анатолія до евакуаційного потягу, його стан різко погіршився, і нам довелося викликати швидку. Я не знаю, чи пережив він ту подорож… Але він показав мені, що навіть у  найтемніші моменти люди можуть виявити неймовірну доброту до інших.

Редакторка @marysiamyanovska
Фото @madisontuff