Три історії про війну. Ольга Башей "Кроха"

В День добровольця ми запросили парамедикиню та доброволицю Ольгу «Кроху» Башей, розповісти її три історії про війну.
У 2014 році Кроха відправилася рятувати життя українських військових. З фронту Ольга повернулася у 2018 році, але у 2022 році, в перші дні повномасштабного вторгнення, знову мобілізувалася як парамедик-доброволиця і по сьогодні продовжує рятувати життя поранених бійців.

Про везіння, справжню дружбу та смерть на війні – читайте у прямій мові “Крохи”

Історія про везіння

Була одна історія у 2014 році. Ми працювали у напрямку Лисичанська та Сєверодонецька. Подзвонив командир, каже: “Кроха в мене поранені, приїдь і забери”. Я беру водія, позивний “Везунчик”,  і ми летимо  з усіх сил, поспішаємо, бо командир сказав, що є важкий поранений. У напрямку Лисичанська російський агресор нищив мости. З бокової сторони того моста була діра (таких нормальних розмірів) від прильоту міни. Ми їхали в темряві, на великій швидкості. І вже коли ми забрали пораненого і везли його до лікарні у Попасній, мій водій Везунчик (Денис Блохін) каже  мені: «Кроха, подивись яка діра!»  В мене перехопило подих від того, що я зрозуміла. Ще 20/30 хв тому ми проїжджали міст і не побачили ту діру. 

Я просто посміхнулась і кажу: «Як так? Там не могло бути такої діри, ми б провалилися!» А він відповідає: 

«Та ні, Кроха, ми тільки що туди так летіли, що її пролетіли та не помітили.»

Як ми не провалилися – це чудо Господнє (в той день я ще раз впевнилась в тому, що Всевишній з нами та Україною).

Я мусульманка, та навіть до прийняття ісламу, я розуміла, що все те, що я роблю на фронті – в цьому мені допомагає Всевишній. Коли я бувала налякана від побачених поранень – я говорила «Всевишній на все твоя воля і твоїми руками».

Історія про смерть

 За час повномасштабної війни дуже багато загинуло друзів, побратимів, бійців, яких я рятувала в 2014, 2015, 2016, 2017 роках.  Мене кожна така історія чіпляє до сліз. Така, де гине побратим, з яким я ділила кусок хліба, стакан води. Одна з таких історій – про Ігоря Зінича «Психа». 

Він мобілізувався в 2014 році, фельдшер 81 бр., 122 бат. Ми з ним познайомилися, 15 грудня 2014 року, коли відбувалася заміна підрозділів. Вони приїхали на заміну 90-го батальйону 82 бр і наступного ранку Ігор мав виїжджати до Нового терміналу Донецького аеропорту. Хтось його спрямував до мене. Він прийшов, подивився яка в мене машина, йому сподобалося. Каже: “Боже, Кроха, в тебе тут стільки всього!”  Я кажу: “Звичайно, це ж реанімобіль, тут має бути все”. І я спитала у нього: “А що в тебе? В тебе хоч є якийсь рюкзак? Що в рюкзаку?”. Він каже: “Так, Кроха, мені видали”, і показує. Ми той рюкзак перебрали, доукомплектували. Бо ті рюкзаки, які передавали іноземці, не були розраховані на наші умови. Вони думали, що у нас тут антитерористична операція, а у нас була справжня війна. Це не будівлі, це  – відкрите поле бою, це лісопосадки й все інше. Разом з моїм другом цивільним лікарем Адоніним Денисом (до речі зараз він у складі Командування Медичних Сил), склали йому рюкзак, я дала свій номер телефону, у нас була рація і ми весь час тримали зв’язок. Ігор передавав мені багато поранених, говорив, яке поранення, що зробив, важкий, не важкий. Розповідав як вони тримаються. Під час боїв за Донецький аеропорт – Ігор передав мені понад більше 100 поранених бійців!

Коли Римар Ігор отримав важке, міно-вибухове поранення обличчя ( у нього була вирвана нижня щелепа, понівечена шия та все, чим можна дихати),  в тих умовах – під обстрілом Ігор його інтубував і «протримав» ще майже добу, поки Римаря передали за домовленістю сторін. Вороги не хотіли щоб Римаря забрали військові, вони хотіли щоб це були цивільні або волонтери. Так це і сталося.  Я забирала його на блокпосту російських окупантів.

Коли ми довезли Римаря до лікарні Бахмута, лікар запитав мене, хто його інтубував. Я відповіла: «Фельдшер у терміналі – Ігор Зінич». Тоді він перепитав: «Ти впевнена, що то фельдшер? Робота зроблена колосальна. Золоті руки в людини». Він світлу душу та руки від Бога. Такий молодий, а його досвід вивчають. Я дуже хотіла, аби він став лікарем пішов, направити його вчитися до медінституту.

Коли приїхала «крайня» ротація, там був інший медик,  але Зінич відмовився виїжджати, сказав, що залишиться з хлопцями. А тоді підірвали перекриття.Той другий медик, виїхав звідти разом з іншими. Вони везли з собою багатьох поранених, але одного не довезли. Я запитала його: “Де Зінич?”. Він сказав: «Ігор поранений – ноги, хребет, голова(це все були відмовки). Ми б його не довезли. Я побігла до командира, щоб дав людей – їхати в термінал. Але командир сказав, що там вже все підірвали і їхати більше немає куди. Хлопці виходили й пішки. Були такі, що добу йшли та поранених у спальниках на собі винесли. Вийшло так, що Зінич усіх рятував, а його не змогли врятувати.

Історія про друга

Яка б війна не була тяжка, смертельна, на війні відкриваються, зустрічаються друзі. Відкриваються серця і душі. Ти зустрічаєш таких близьких людей, що й рідна людина не може не бути тобі такою близькою. 

Є в мене побратим, друг, який в будь-який момент може прийти на допомогу. Це Ведмедик Пал Іванич. Він був комбригом 82-ї бригади, бо зараз він вже не комбриг, він на іншій службі. Такий друг, який  в будь-який момент, коли б йому подзвонила і сказала, що в мене якесь питання або якась проблема, він все кине, приїде і допоможе. 

Він для мене реально такий брат-брат. Вони мене, до речі, всі Ведмеді з 95-ї бригади, рахують за маленьку сестру) Бо я зросту 1,55 метра і позивний мене Кроха. 

А познайомились ми з Ведмедиком в 14-му році по дорозі на Шахтарськ, куди прямували наші підрозділи.  Їх підрозділ мав отримати оснащення на вокзалі у Слов’янську, яке передавали потягами. Сиділи вони на тому вокзалі, такі замурзані. Ми туди теж приїхали, я вийшла, дала  хлопцям цукерки, печиво. І вони такі: «Мала, як тебе звати?» А я кажу: «Кроха». Бо Хоттабич, мій побратим, вже почав так мене називати. А вони, коли позлазили зі свого БТРа виявилися для мене такими високими, здоровими. Особливо Ведмедик і Гризлі. Вони так і подумали тоді, що мене звати Кроха. 

Вже пізніше, ми з Хоттабичем очікували на поранених в Дебальцеве, коли заїжджають до нас БТРи та командир Ведмедик зістрибує з бетера і таким серйозним голосом до мене каже: “Мала, ти що тут робиш? Ти чому не в бронежилеті?” А я кажу: “Дозвольте, але ж який сепар собі  дозволить стріляти в таку красу?” І вони як зареготали) Ми посміялися і потім вони далі поїхали вже на свої завдання. До речі, виїжджали ми на Шахтарськ разом, тому що задача була поїхати забрати поранених. І з того часу Ведмедик для мене як янгол-охоронець. Він завжди, де б ми не були, Шахтарськ, Піски, Дебальцеве, він завжди кричав: “Прикривайте малу, бережіть малу!”

Так мене і називає, малою)