Три історії про війну. Тетяна Романюк

 Про саме цінне, що носять при собі військові, цінності за які ми воюємо з окупантом та силу, яка допомагає переживати втрати – три історії про війну розповідає госпітальєрка Тетяна «Руді» Романюк.

Історія про поляроїд

Наш екіпаж Госпітальєрів евакуює з поранених військових та вивозить тіла полеглих. Часом нам вдається забрати тіла загиблих одразу, під час евакуації поранених. Але іноді тіла можуть пролежати кілька місяців, поки військовим вдасться їх забрати з-під обстрілів.

Зазвичай коли нам передають тіло, ми маємо його обшукати, щоб встановити особу. Ми завжди шукаємо документи або телефон, або жетон. Це все складаємо в окремий пакет, підписуємо і передаємо разом із тілом до моргу чи на наступну ланку. 

Того разу ми працювали на Запорізькому напрямку. Були прикомандовані до однієї з бригад, яка щойно відбила позиції від росіян. Вони вивезли звідти загиблого українського військового. Це був хлопець, тіло якого було розкладенеф, бо пролежало там довго. Встановити вік чи упізнати по обличчю його було неможливо. Але він був у бронежилеті на якому мав напашник. Туди багато хто кладе телефон, наприклад, або якісь документи. Той хлопець носив там поляроїдне фото, на якому він був зі своєю дівчиною чи дружиною на морі. На фото йому було років 30. 

Коли це безіменне тіло загиблого, ти робиш свою роботу. Передаєш, намагаєшся ідентифікувати особу. Та коли знаходиш ось такі особисті частинки чийогось життя, безіменне тіло перетворюється на конкретну людину, і все це стає дуже щемливим. Стає особистим. Дивишся на  фото і розумієш, що ось ця дівчина прямо зараз десь чекає на свого безвісти зниклого коханого, що сьогодні-завтра їй повідомлять, що він загинув і загинув давно.

Історія про кізоньку

Моя перша ротація у складі Госпітальєрів відбувалася під час Херсонського контрнаступу. Наш екіпаж працював на стабпункті, який пересувався разом із фронтом. Фронт пересувався дуже швидко, і ми, вслід за ним, пересувалися вглиб області.

До нас привезли військового з пораненням ноги. У нього був накладний турнікет, але через постійні обстріли його дуже довго евакуювали з позицій, і турнікет пробув на нозі понад 8 годин. Як тільки його довезли, лікарі обробили та перемотали поранення. Він чекав на евакуаційну машину, яка відвезе його до лікарні, а я стояла поруч та намагалася заспокоїти. Це був кремезний, суворий чоловік, років 45, штурмовик. І мав блакитні очі, такі дуже ясні, як у дитини. Він дивився ними на мене, але ніби не бачив і постійно повторював: “Чому мене так довго везли? Я ж втрачу ногу, мені ж її відріжуть”. Я намагалася заспокоїти, але він мене не слухав. І раптом, він в упор подивився на мене, всміхнувся, і почав співати пісню про кізоньку, яка бігала-бігала і втратила ніженьку, а тоді заплакав.

У мене було дуже багато поранених після цього, але чомусь саме цей чоловік, ті його брутальна міць і водночас дитяча безпорадність через втрачену ногу, пісенька, яку він заспівав, закарбувались мені в пам’яті. 

Історія про акордеон

Село Яцьківка, Донецької області 4 місяці було під окупацією російських загарбників. Коли його звільнили українські військові, багато цивільних звідти повиїжджало. Наш екіпаж з Загонів швидкого реагування евакуював маломобільних людей, які не могли самостійно пересуватися з різних причин. З села Яцьківка надійшов виклик на евакуацію дідуся. Село на той момент було без світла, без опалення та без мобільного зв’язку. І ми ніяк не могли попередити, коли саме приїдемо. Коли ж ми приїхали, виявилось, що старенький чекав нас три дні. 

Дідусь той був дуже спокійний, скромний дуже. Жив один у будинку, який сам побудував, мав дружину, яка померла, та сина, якого вбили росіяни під час окупації. Чоловік майже повністю втратив зір (бачив щось близько 3%)  пересувався з паличкою та йому допомагали сусіди, він мав охайне подвір’я та будинок, і розводив виноград. Ми зайшли до його хати, а він нам і каже: “Я так любив свою дружину! Так любив грати їй на акордеоні…Можна я сяду і зіграю тут останню пісню?”. Тоді він присів, почав грати та граючи, заплакав.

Я запитала, чи не хоче він взяти акордеон із собою, щоб грати на новому місці, куди він поїде. Дідусь відповів, що залишить акордеон вдома, бо ще хоче сюди повернутися. 

У той момент я відчула, як сильно ненавиджу росіян, які руйнують все цінне та світле. Вони прийшли зруйнувати спокійне життя діда, який все життя прожив на цій землі, у будинку, який збудував своїми руками, у якому жив із коханою дружиною та співав пісні.

Я хочу вірити, що той дідусь ще повернеться додому та заграє на своєму акордеоні.