«Хочу помститися за своє розбите життя. За всіх військових і цивільних, які загинули в цій війні»

Тетяна «Ромашка» Надєєва — командирка взводу матеріального забезпечення батальйону Asgard 412-ї окремої бригади безпілотних систем Nemesis, посестра руху VETERANKA.

 Тетяна Надєєва з позивним «Ромашка» понад рік служить у батальйоні Asgard * 412-ї окремої бригади безпілотних систем Nemesis. Вона — командирка взводу матеріального забезпечення й відповідає за постачання всього необхідного для бойових екіпажів.

Тетяна Надєєва з позивним «Ромашка» понад рік служить у батальйоні Asgard * 412-ї окремої бригади безпілотних систем Nemesis. Вона — командирка взводу матеріального забезпечення й відповідає за постачання всього необхідного для бойових екіпажів.

*Asgard  — створений у 2022 році підрозділ, що спочатку спеціалізувався на FPV, однак виріс до батальйону з широким арсеналом безпілотних систем різного типу і призначення.

 «Якщо на ранок треба підготувати машину для екіпажу — не будеш ні їсти, ні спати, але ти її випустиш. Стоїть задача — маю виконати», —  усміхається військова. 

Вона ніколи не думала, що колись змінить звичне життя у Покровську на окопи та піксель. До повномасштабного вторгнення Тетяна 20 років працювала в ДТЕК, де пройшла шлях від контролера до техніка з підтримки виробництва. Жила разом із сином, донькою та онуком, якому на той час виповнилося 2 роки. Будинок, город із теплицями та сад — найдорожче їй зараз часто сниться.

Рішення піти на війну жінка прийняла після загибелі 21-річного Микити — сина близької подруги, який ріс разом з її донькою. Хлопця призвали у перші дні, а за декілька місяців він загинув. На похованні, стоячи біля закритої труни загиблого, Тетяна остаточно зрозуміла: має бути у війську.

І вже у жовтні 2022 року проходила базовий курс військової підготовки. Одразу після навчання Тетяну забрали на посаду старшої кухарки до 109-ї донецької бригади тероборони. Згодом готувала для штабу, а далі — служба в Нью-Йорку під Горлівкою, що постійно перебував під обстрілами. 8 місяців роботи на кухні. Без жодного вихідного.

«Завжди старалася готувати по-домашньому: голубці, риба, сирники, млинці… Було дуже важко. Мотивувало те, щоб люди — ті, які на бойових — були нагодовані й задоволені. Вони частенько мені передавали привіт, малювали на термосах смайлики, дякували. Це приємно. Та одного дня у мене просто відмовили руки. Навіть чашку втримати не могла».

Після обстежень у Тетяни виявили грижі хребта і відмирання нервових закінчень в руках. Місяць вона перебувала в шпиталях, а потім її перевели в медичну роту діловодкою. Пізніше «Ромашка» звільнилася зі служби, бо відчувала сильне виснаження.

Та зрештою залишатися в цивільному житті жінка не змогла, бо дуже боліла війна. Через пів року вирішила повернутися у стрій — в 129-ту окрему механізовану бригаду, але доля привела її в бригаду Nemesis. 

Посестра руху VETERANKA Тетяна «Ромашка» Надєєва розповіла про рішення піти служити, фронтову кухню в підвалі розбитого будинку, викриття ворожої інформаторки на Донеччині, історію позивного, стійкість жінок на війні та чому бригаду Nemesis, де служить сьогодні, вважає обличчям нової української армії.

Далі — пряма мова військової.

Історія «квіткового» позивного 

Коли питають, як мене звати, чесно, я гублюся, бо дуже рідко це чую. Зазвичай мій ранок починається зі слів: «Ало, пані Ромашко!». Маю навіть шеврон із позивним — подарунок побратимів.

Позивний я собі не обирала — він «набутий» в минулій частині. Командир батальйона «Шквал» (підрозділ, де служать колишні в’язні, які підписали контракт на військову службу і стали на захист держави, — прим.) вирішив, що маю бути Ромашкою, так воно і прижилося. Можливо, тому що асоціююся з квіткою, а може, просто тому, що я добра людина.

Мені було по-людськи шкода цих хлопців. Багато хто ставить клеймо: «Та вони ж зеки…», але там були різні. Були й ті, хто йшов у бій, знаючи, що йде на смерть — і це їх не зупиняло. Молоді, але дуже мотивовані. У когось загинула родина, у когось розбили дім — різні причини змінити стіни СІЗО чи в’язниці на передову.

Переломний момент, що покликав на війну

У квітні 2022-го ми дізналися, що Микита загинув під Великою Новосілкою на Донеччині. Пряме влучання в окоп… Хлопців просто порозривало.

Ми дружили сім’ями, а наші діти росли разом, на моїх очах. Микиті виповнився лише 21 рік. Зовсім юний, світлий хлопець, який любив свою родину, сестру. Він пішов воювати, так і не встигнувши пожити — ні створити родину, ні народити дітей. 

Батькам віддали частини тіла, вони мали упізнати свою дитину за родимками, а потім ДНК-тест. З чотирьох фрагментів тіла, які вважали Микитиними, лише два підтвердилися. Його помилково поховали в Дніпрі під іншим іменем. Тоді був такий хаос, стільки загиблих. Їздили туди, знайшли тіло, ексгумували і наприкінці травня поховали в закритій труні вдома, у Покровську, на Алеї Слави.

Саме це і стало переломним моментом. У ту мить до мене прийшло розуміння: попри те, що я жінка — маю робити хоч щось, щоб ми не ховали дітей, убитих цією війною. Мушу допомагати країні боротися, бо ворог прийшов нас вбивати — не тому, що ми погані, а тому що ми українці. 

Коли я прийняла рішення піти в армію — мої діти підтримали. Так було завжди. Насамперед обговорили, чи зможуть вони без мене. Тоді вирішили, щоб молодший 16-річний син їхав учитися до батька, який жив за кордоном. Донька з онуком мали згодом переїхати на Одещину.

БЗВП, фронтова кухня та викриття навідниці у Нью-Йорку

На базовий курс військової підготовки я потрапила у жовтні 2022 року і буквально одразу звідти мене забрали в нашу 109-ту бригаду ТрО. Служила на посаді старшої кухарки. Готували ми — три кухарі та три помічники — на всю бригаду, яка тоді налічувала 450 людей. Було неабияк важко. Сніданок, обід, вечеря — по-армійськи, згідно зі стандартами харчування. Першої страви, наприклад, готували близько 140 літрів на один прийом їжі. Хтось харчувався на місці, іншим доставляли на позиції — так би мовити, «на вивіз».

На початку служби я служила в Покровську, доки по будівлі, де розташувався наш підрозділ, прилетіло два «Смерчі». Пізніше був Нью-Йорк. Служити довелося в підвалі під розбитим гуртожитком. Там жили і працювали. Для 70 людей особового складу там я вже готувала сама: допомагав водій, який відвозив їжу на штаб. Постійні обстріли. Там я навчилася рахувати: вихід — раз, два три… прихід. 

Було неабияк важко. Підйом о 4-й ранку і десь ближче до опівночі лягала спати.  За перші два місяці роботи на кухні втратила 24 кілограми. Я завжди готувала для людей по-домашньому, старалась, щоб всім усього вистачало, щоб було смачно. У мене було різноманітне меню, щодня записувала. Якщо не знаю, що мені готувати далі , дивлюся у записи. Бачу, що  давно не було супу з копченостями — і питання вирішено.

Звісно, за ті 8 місяців, що я прослужила на кухні, було по-різному: доводилося і чистити по три сітки картоплі, самій носити важке, мити каструлі по 50-60 літрів. Це вже зараз, на п’ятий рік повномасштабки, кухня в армії більш розвинена, є помічники: пароконвектори, різні гаджети. Можна готувати декілька страв паралельно. А тоді в Нью-Йорку в підвалі була лише газова пічка, що постійно чаділа. Топили буржуйку, щоб було тепліше. Кисню немає, холодна вода, бо гарячої не було апріорі. До того ж місцеві «ждуни» влаштовували диверсії — то нам воду перекриють, то ще щось.

Був один випадок: почало прилітати прямо в нашу точку. У Нью-Йорк часто приїздили на зачистку. І одного разу мене запросили обшукати жінку,  яку підозрювали у наведенні російських ударів. Я там була єдина жінка-військова. Чоловіки не мали права брати участь у цій процедурі.

Вона була в халаті, така статусна, «дєрзка». Я її оглянула: у неї чохол від сучасного мобільного, а в руках — звичайна кнопкова мобілка. Мене це насторожило. Вийшла до хлопців і кажу: «Вона скоріше за все десь викинула  телефон». 

Знайшли вони той телефон під холодильником — розбитий. Відновили інформацію, і виявилося — подробиць я точно не знаю —  вона ще у 2014 році в «днр» кимось служила. Чоловік її одразу втік, як тільки її затримали. Потім я питала, мені сказали, що їй дали 12 років. Вона передавала інформацію. У неї в телефоні якраз були фотографії нашого підвалу. Вона місцева, з Нью-Йорка, тому тоді й прийняли рішення перемістити нас в інший населений пункт. 

Після цього нас перевезли у Романівку, де я прослужила два дні, бо ми потрапили під обстріл «Градами». Впала. Все свистить. Не пам’ятаю, як хтось закинув мене в машину. Я отямилася вже коли ми були на повороті з Костянтинівки на Покровськ. Коли приїхала додому, думала, буду землю рідну цілувати.

Проблеми зі здоров’ям, переведення і повернення на цивілку

Я все життя працювала в ДТЕК із паперами та програмами — нічого важчого за кулькову ручку не підіймала. На службі навантаження, фізична втома, нерви — все накладалося одне на одне. Почали пекти й німіти руки, аж доки я не змогла нічого втримати. Зробила комп’ютерну томографію, місяць обстежувалася в шпиталях. Одні говорили, що треба робити операції, інші — відмовляли, бо лишуся інвалідом. У підсумку лікарі сказали, що у мене сталося відмирання нервових закінчень в руках, підіймати важке мені вже не можна було. 

Звісно, коли повернулася після лікування зі всіма діагнозами і результатами обстежень, кухаркою я не збиралася служити. Хоча мій командир дуже наполягав, бо всім дуже подобалось, як я готую. Мене перевели на посаду діловодки відділення медичного забезпечення. 

Трохи згодом я вирішила піти з армії, звільнитися. Чесно, виснажилася. Плюс бажання бути з дітьми. Я, як і кожна мати, хотіла бути поруч з ними.  Подала рапорт, комбриг підписав, ніхто палки в колеса не вставляв.

Остання ялинка в рідному домі, прорив під Очеретиним і повернення у стрій

Наприкінці 2023-го я звільнилася, ми зустрічали Новий рік з донькою і з моїм онуком. Ще донька каже: «А навіщо ми так рано ялинку прикрашаємо?». Я їй: «Можливо, це наш останній Новий рік у рідному домі». Так воно і сталося.

Пів року я працювала на цивілці за професією. Все було б добре, якби не прорив під Очеретиним у квітні 2024-го. Почало «прилітати» по Мирнограду — по шахтах, підстанціях, школах, садочках. Не встигали ремонтувати.

І до того ж мені важко було спілкуватися з цивільними. Я їх не розумію — вони мене теж, а в армії ми всі як одна велика родина. Відчувала: війна мені болить. У мене всі рідні мали житло в Покровську. І я прийняла рішення повернутися у Сили оборони.

Мій шлях у війську продовжився на посаді штаб-сержантки відділення комунікації 129-ї окремої механізованої бригади на Сумському напрямку.

Курмани, Недригайлів, Ромни — об’їздили по селах пів Сумщини.  Люди там, до речі, дуже приємні. Вони тебе і нагодують, яєць принесуть і домашнього сиру, а грошей за це ніколи не візьмуть. Росія через них пройшла, і вони відчули все на собі. Бачили, як росіяни заходили в села, думаючи, що їх будуть зустрічати з квітами, як відходили теж — руйнували хати, стріляли по цивільним, їхали технікою по машинах. Тобто, людям є з чим порівняти, і вони бачили різницю.

Ті, хто хоч деякий час був в окупації, знають, як це, бо відчули на собі. І тому вони будуть завжди поважати українську армію. 

Про психологічну підтримку на службі, віру в себе та командира, який веде за собою 

Пізніше моя посестра Юлія Скрипюк, з якою ми познайомились під час служби в 109-й бригаді ТрО і спілкуємося досі, розповіла мені про новостворену бригаду Nemesis. 

Вона як психологиня «підсвітила»: зміни в житті залежать від нас самих, варто лише наважитися на крок уперед. Саме розмови з Юлею повернули відчуття цінності мого досвіду, віру в себе та перспективу розвитку. Коли ти вагаєшся щодо переходу в інший підрозділ, важливо побачити свої можливості зі сторони. 

Я відчувала, що хочу щось змінити. Заповнила анкету. Буквально за пару днів мені перетелефонував мій майбутній командир — Герман Ісаєв. Ми поспілкувалися, розказала йому, де працювала в армії та на цивілці. Через два дні мені дали відношення, через п’ять погодили рапорт. 

Я починала як сержантка з медичного забезпечення, згодом потрапила до зведеного підрозділу на Запорізькому напрямку, що з часом масштабувався до батальйону Asgard. Була на посаді бойової медикині — помічниці оперативного чергового. Цікаво дуже! Це вся робота підрозділу за добу: моніторинг руху людей в підрозділі, автомобілів, бойових екіпажів, таймінги, накази. 

Мені самій це подобалося — дивитися, як вони літають і знищують ворога. Були дуже цікаві польоти. Один особливо запам’ятався: наш FPV-дрон наздогнав кацапський мотоцикл з двома росіянами. Дрон обігнав їх, повернув камеру і летів паралельно, тримаючи зоровий контакт. Росіяни побачили FPV просто перед собою — і за мить їх не стало. Ювелірна робота.

Згодом я стала в батальйоні командиркою взводу матеріального забезпечення. За плечима маю чималий досвід в ДТЕК і армійський — проведення інвентаризацій, обліку… Все це вмію робити. До того ж, ми розширилися і я навчала молодь, яка до нас прийшла. Через моє наставництво пройшло близько 15–20 людей, серед яких є і мої найкращі учні, якими пишаюся.

Це інша армія — нова. У нас багато людей з досвідом, кожен зі своєю історією, є багато відомих музикантів та виконавців. Тут ніхто не міряється, хто кращий, а хто гірший. Бо зібралися всі заради однієї справи. 

Наш командир — авторитет, і підвести його ми просто не маємо права. Є різні командири, але не за кожним підуть.

Ми всі працюємо для бойових екіпажів — вони завжди в пріоритеті. Усі тут на своєму місці: хтось літає, хтось ремонтує, хтось займається документами. Моє завдання — забезпечення екіпажів усім необхідним: від спорядження до пального та сухпаїв.  Якщо кожен і кожна на своєму місці робить свою справу — ми вже на крок ближче до перемоги.

Найкомфортніше мені саме тут, бо щодня відчуваю: я справді потрібна. Це відчуття приходить у дрібницях — у ставленні, у словах, у нагородах. Днями я отримала бригадну відзнаку. Мене цінують, мене поважають. Зі мною радяться, а значить, довіряють. Якщо десь проблема, усі знають, хто витягне: «Ромашка». 

Про силу жінок в армії 

У нашому підрозділі багато операторок, командирок екіпажів, жінок на керівних посадах за іншими важливих напрямів. Молоді, рішучі, прогресивні. 

Взагалі хочу сказати, що жінки надзвичайно потужні. У жінок інакше мислення — вони врівноважені, можуть завжди знайти вихід із будь-якої ситуації і вирішити питання. Жінки думають наперед. Вони чудово водять машини, літають, стріляють.

У війську жінки можуть впоратися з будь-чим. 

Весна для мене — тригер, який повертає додому 

Зараз найскладніше для мене — весна. Усе розквітає. Згадується дім, який нині розбитий. Майже кожної ночі я повертаюся туди у своїх снах: іду поміж абрикосами в саду до декоративного озерця з ліліями. Сниться мені сміх дітей, які мешкали разом зі мною. Жити цими спогадами, знаючи, що реальність інша — це найважче випробування.

Росія позбавила мене всього, розбила моє життя. Воно розділилося на «до» та «після». 

Дому немає, дітей поряд немає, я не можу тримати за руку свого онука, тому цей період мене тригерить. 

Але є ціль — протриматися на день довше, ніж росіяни. Розуміння того, скільки загинуло військових та цивільних, — це страшно. І ми просто не маємо права здатися.