«Я навчилася збирати себе по шматочках»

Історія ветеранки Тетяни Чудновець про війну і творчість як терапію

Тетяна Чудновець — посестра вінницького осередку руху VETERANKA, ветеранка АТО, письменниця, фахівчиня із супроводу ветеранів у Махнівській громаді.

Із 2014 року Тетяна волонтерила, а в 2017-му доброволицею вступила до війська й отримала позивний «Подоляночка». Стала старшою стрільчинею у 46-му окремому штурмовому батальйоні «Донбас-Україна». Ділиться: служба повністю перекроїла її бачення життя.

Упродовж трьох років вона воювала на Донеччині та Луганщині. Після отриманої травми на фронті —  комісували за станом здоров’я. 

Сьогодні Тетяна присвячує себе допомозі ветеранам і ветеранкам у своїй громаді.

Важливою частиною її життя є творчість, в якій знайшла силу для відновлення після пережитого на фронті. У доробку ветеранки — книги «Притаманна» та «Подоляночка. Незломима». Остання її робота про шлях на війні вийшла друком у серпні 2025-го, і одразу увійшла до списку номінантів престижної літературної премії «Книга року ВВС». 

До «Книжкового арсеналу» авторка спільно з видавництвом «Орландо» готує другий наклад своєї книги. За передзамовленням на фестивалі можна отримати книгу з її підписом. 

Передзамовлення за посиланням: https://www.orlando.ua/books-page/podolyanochka-unbreakable

Далі — пряма мова.

Від волонтерства — до фронту

Мій шлях до війська у 2017 році не виглядав «красивим кіно». Я була вчителькою з досвідом роботи в журналістиці, мамою, волонтеркою. Але в якийсь момент зрозуміла, що не можу просто чекати новин з фронту — маю бути там. Це було зважене рішення дорослої людини.

Проходила службу на посаді старшої стрільчині штурмової роти у 46-го окремому батальйоні «Донбас-Україна». Бойові завдання поєднувала із обов’язками заступниці командира роти з морально-психологічного забезпечення (колишня посада замполіта). 

Служба навчила мене головному: війна — це не лише героїзм, це важка щоденна робота. Перша ротація проходила в селищах Травневе та Гладосове поблизу Горлівки, друга — у районі Новозванівки за Попасною.

Про позивний «Подоляночка»

З’явився він не сам собою — так мене назвали. Але він ще й через мою любов до Поділля. На фронті це — моє нагадування про дім, про спокійну, теплу землю. Згодом це ім’я стало назвою моєї книги, бо воно найкраще пояснює, хто я є.

Посестри, з якими ділила службу

Нас було небагато, і ми трималися одна за одну. Мої посестри — «Відьма», «Ятаган», «Боня», «Душа». Коли поруч такі дівчата, ти не думаєш про те, чи важко тобі, а робиш свою роботу. 

Загибель Яни «Відьми» Червоної — це рана, яка не затягується. Ми були різними, але війна зробила нас ріднішими за кровних родичок.

Найбільше згадуються світанки на Донбасі…
Коли ніч нарешті закінчується, і ти бачиш перші промені сонця над териконами. Це такий момент тихої вдячності: «Ми живі, ми протрималися ще одну ніч». Це світло намагалася передати в своїх текстах. 

Я захоплююся природою Поділля, історією України, і зараз це мій спосіб знайти красу та сенс після всього побаченого.

Травма та важка контузія на передовій 

Під час другої ротації в районі Новозванівки на Луганщині я отримала важку контузію та травму хребта — частково не могла рухатися та мала порушення мови. 

Пройшла ВЛК: повністю фізично відновитися вже було неможливо. Отримавши висновок про обмежену придатність, за станом здоров’я демобілізувалася. Для мене це був складний період, але саме він навчив мене збирати себе по шматочках.

Життя після служби

Повернення до цивільного життя було довгим і часом болісним. Мені пощастило мати підтримку родини та друзів, ми розуміємо одне одного без зайвих слів.

Справжнім порятунком стала робота. Я зрозуміла: щоб допомогти собі, треба допомагати іншим. Пройшла навчання і стала фахівчинею із супроводу ветеранів. Тепер я знаю, що «своїм» не потрібні довгі промови — їм потрібна реальна підтримка.

Сила письма та творчість як терапія 

Для мене письмо — це більше, ніж творчість, це потужний інструмент реабілітації. Я називаю це «безпечним середовищем для болю». 

Мій авторський метод полягає в тому, щоб винести травматичний досвід на папір — він перестає руйнувати зсередини і стає текстом, над яким ти маєш владу. Це дає змогу не лише ділитися спогадами, а й переосмислювати їх, трансформуючи пам’ять війни у силу і стійкість.

Книга «Подоляночка. Незломима» — про боротьбу за життя

«Подоляночка. Незломима» – це історія про те, як українська жінка проходить крізь війну та зраду і намагається залишитися собою. Назва «Незломима» — не про пафос, а про нашу сутність: ми, українки, як лоза — гнемося, але не ламаємося.

Почала писати про свій біль, бо слова просто просилися назовні. Писала довго: іноді зі сльозами, іноді — з посмішкою. Я написала її для тих, хто зараз відчуває ту саму пустку, щоб вони знали: можна бути розбитою, але все одно знайти сили встати і йти далі. 

Хотіла чесно розказати про той стан, коли ти дивишся на своїх дітей, на рідну домівку, на друзів, але нічого не відчуваєш, крім порожнечі. 

Моя книга про те, як це — щодня вести внутрішню війну за право просто дихати, за право не здригатися від кожного звуку і, зрештою, за право знову стати живою. 

Коли я побачила свою книгу у списку «Книга року ВВС-2025», моєю першою думкою було: «Ого, отже, моя історія дійсно важлива». Це приємно, але найважливіше для мене — це відгуки людей, які впізнали в цих рядках себе.

Зараз разом з видавництвом «Орландо» ми готуємося до цьогорічного міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Друком вийде другий наклад книги «Подоляночка. Незломима». Вже відкрито передзамовлення, і я з нетерпінням чекаю на зустріч із читачами. Замовлену книгу можна буде отримати з підписом на автограф-сесії за мною, що запланована на події. 

Варто зазначити, що «Подоляночка. Незломима» написана в межах курсу «Письменницький Метод».

«Письменницький Метод» (Method Writing) —   це авторський курс Джека Грейпса.Він існує вже 50 років. З 2020 року навчання на «Методі» проходять військові та ветерани, для них курс безкоштовний. «Метод» стає своєрідною терапією та допомагає пережитий досвід перетворити на художній твір або терапевтичний щоденник. На сайті про це детальніше.

Книги як етапи життя

Загалом у моєму доробку дві книги, кожна з яких стала відображенням певного етапу життя та рефлексії:

«Притаманна» (2017) — моя перша серйозна спроба осмислити ідентичність і те, що саме робить нас нами.

«Подоляночка. Незломима» (2025) — книга, в якій пишу про війну, біль зради, повернення та силу духу.

Попереду — нові історії. Вже готовий рукопис про проживання досвіду української біженки після війни, а зараз я працюю над підлітковим етнофентезі.

Допомога ветеранам і маленька онука Лея

Сьогодні моя «передова» — це Махнівська громада. Працюю фахівчинею з супроводу ветеранів та демобілізованих осіб при Центрі надання соціальних послуг. До цього закінчила магістратуру з психології та брала участь у німецькому проєкті з психологічної допомоги ветеранам і біженцям.

Ми з ГО «Ветерани Махнівської ОТГ» нарешті отримали приміщення для хабу. Зараз реалізуємо проєкт «Ветеранський дворик “Коло вогню”» (створення простору для адаптації, психологічної реабілітації та соціалізації ветеранів і ветеранок, а також членів їхніх родин, — прим.)

Вдома на мене чекає найменша донька – 12-річна Катерина. У Вінниці – онука Лея.  Їй зараз 8 місяців і вона вчиться розмовляти та робить дуже впевнені спроби стояти на ніжках. 

А мій син — 33-річний Андрій, який захищає Україну з 2014 року, служить і нині. Наразі він перебуває на Сумському напрямку.

Про мотивацію жити далі

Не чекайте, що хтось прийде і зробить ваше життя ідеальним. Ми навчилися виживати на фронті — навчимося і будувати тут. Шукайте «своїх», не бійтеся починати з нуля. Ви вже довели собі все, що мали. Тепер — просто живіть.