«Я розповідаю свою історію не для жалю, а щоб люди розуміли, що відбувається у російському полоні»

Тетяна Бугай — колишня бойова медикиня 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Нацгвардії України, ветеранка та посестра руху VETERANKA, яка пішла боронити країну у перший день повномасштабного вторгнення. Вона пережила штурм Маріуполя, втрату мами і чоловіка та два з половиною роки російського полону.

Під час обміну у вересні 2024 року захисниця повернулася додому.

У цивільному житті Тетяна працювала фельдшеркою швидкої допомоги в Маріуполі. Коли російські війська почали наступ на рідне місто, вона вивезла молодшу сестру, але сама виїжджати відмовилася і встала на захист держави.

Зараз ветеранка живе у Львові, де після повернення проходила реабілітацію і залишилася разом із сестрою. Працює фахівчинею з військово-патріотичного виховання Львівського державного університету внутрішніх справ і займається з курсантами.

Про захист «Азовсталі», кримінальну справу за звинуваченням у пособництві терористам, полон і життя у Львові вона розповіла в інтерв’ю. Далі – пряма мова. 

Рішення долучитися до «Азову» і оборона Маріуполя

Ми жили на околиці Маріуполя, коли розпочався повномасштабний наступ РФ на місто. Під час одного з перших авіанальотів на сусідню вулицю мій чоловік закрив мене собою. Потім ми пішли до моїх батьків і сестри, аби вивезти їх. Мама відмовилась, тато був на роботі, а 15-річну сестру вирішили евакуювати в Бердянськ. Батько просив мене залишитися з нею, і я сказала, що лишуся з сестрою, щоб його заспокоїти.

Я мала медичний досвід і твердо вирішила йти боронити країну. Чоловік хотів, щоб я була в безпеці, але зрештою прийняв мій вибір. 

Для мене не стояло питання, де саме служити. Мій чоловік — прикордонник, в нього вже була присяга і станом на 24 лютого якраз закінчився контракт. 

Так ми разом приєдналися до 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Нацгвардії України. Стали медиками в гаубично-артилерійському дивізіоні: я — бойовою медикинею, чоловік — фельдшером.

Позивного в мене не було, бо це був перший день повномасштабної війни — не до того, щоб його вигадувати.. Але всі мене називали «Танчик» — співзвучно з іменем.

Найважчі втрати — мами та чоловіка 

Коли район сильно бомбили, я перевезла батьків на територію «Азовсталі». Батько, який усе життя працював на заводі, теж став на службу. Мама залишилась допомагати — готувала їжу для мого підрозділу.

9 березня вона загинула під час авіанальоту — уламки скла її вбили. Це був третій авіанальот на «Азовсталь». Ми саме приїхали забирати їжу, яку вона приготувала.

Я побачила людей, які знаходилися там, поранених, серед них — 17-річного хлопця у критичному стані. Мені сказали, що мама загинула. Я побігла її шукати й спершу навіть не зрозуміла, що бачу її тіло. Це був шок, крик, розпач.

Тоді стояла між вибором: залишитися з мамою чи врятувати пораненого хлопця. У той момент я усвідомила, що більше не побачу маму, але розуміла, що не можу залишити хлопця, якого ще можна врятувати. 

Знала, що цього дуже хотіла б моя мама. Я забрала хлопця — йому надали допомогу.

Потім у шпиталі я знайшла чоловіка, який дивом вижив після обстрілу. Ми змогли вивезти тіло мами в морг на території лікарні. Батько хотів, щоб її поховали на «Азовсталі». Вже після повернення з полону, я дізналася, що маму поховали в Маріуполі цивільні, вона — під номером, але всі знають, де саме.

За два тижні, 26 березня 2022 року, загинув мій чоловік. Він поїхав у центр міста забирати трьохсотих. На правому березі напроти «Азовсталі» почав працювати кацапський снайпер, який його застрелив.

Після цього, мабуть, перестала відчувати жаль, співчуття чи страх. Це мене дуже сильно підкосило, але я не зламалася.

86 днів ми боронили Маріуполь.

17 травня 2022 я потрапила в російський полон, де пробула 2,5 роки. 

13 вересня 2024 була звільнена з полону за обміном.

Спогади про полон: не відчувати, щоб вижити

У полоні мені казали, що на мене відкрили кримінальну справу – звинувачували у пособництві терористам через те, що я була бойовою медикинею «Азову». Мені загрожувало від 15 до 20 років ув’язнення, і я була до цього готова.

Нам говорили, що нас обміняють протягом трьох місяців. Ми хотіли в це вірити. Але з часом я почала розуміти, що, можливо, обміну не буде. 

У той час я майже нічого не відчувала. Обміни зазвичай відбувалися до якихось дат чи свят. Ти сидиш і думаєш: «Може, цього разу я потраплю…». Так минув приблизно рік.

Плакати я перестала вже через кілька місяців після полону. Потім почався сильний психологічний тиск. Я зрозуміла: будь-яка емоція, яку ти показуєш — страх, біль, сльози — дає їм розуміння, на що тиснути.

Наприклад, мені постійно казали, що мою сестру зняли з автобуса, що її забрали чеченці і що її вже немає в живих. У той момент я усвідомила: якщо я реагую на це, вони використовуватимуть це проти мене. Після цього я взагалі перестала показувати будь-які емоції.

Вони намагалися зламати мене — кричали, тиснули… Але я настільки звикла нічого не відчувати, що навіть після повернення в Україну не відчувала ні радості, ні полегшення — нічого.

Лише приблизно через пів року після повернення я почала знову щось відчувати. Тоді ж я вперше змогла заплакати.

Життя в камері 

Спочатку ми були в Оленівці: чоловіки у бараках, жінки — в камерах. Потім нас перевезли до слідчого ізолятора.

У камері нас було 22 людини — військовослужбовиці з різних підрозділів: наш «Азов», ЗСУ…. Усього десять полиць для сну, туалет, раковина, стіл і приблизно шість квадратних метрів для пересування. Із 6:00 до 22:00 сидіти було суворо заборонено — лише стояти або ходити. Ми ходили по колу, один за одним, «паровозиком».

За 11 місяців я вийшла з камери лише тричі: на психіатричну експертизу, у баню — перед Новим роком і Чистий четвер. Усе. Більше я з камери не виходила.

Про умови полону і їжу без смаку

Коли я потрапила до слідчого ізолятора, у мене забрали кросівки й дали зношені шльопанці 45-го розміру замість мого 37-го. Не було ні нормального одягу, ні білизни, ні подушок. 

Скло у вікнах з’явилося лише наприкінці листопада, але з дірками. Ковдри дали в середині грудня — одну на трьох.

У полоні я схудла на 33 кілограми. Їжа формально була, але дуже поганої якості: переважно пшенична каша без солі й смаку. Хліб давали — пів буханки на людину, але він був зіпсований: м’якушка липка, майже не їстівна.

Вода була з перебоями. Був випадок, коли вісім днів узагалі не було води — ні пити, ні змити туалет. Лише на восьмий день дали одну баклажку води на 22 людини. Виживали на 50 мл узвару або киселю на день.

З гігієною теж було дуже складно, особливо для жінок. Жодних засобів не було. Ми милися так: набирали воду в пляшки, гріли її на власному тілі і милися прямо в камері. Мило ділили на 4–6 людей, і його мало вистачити на невідомий час.

У камерах були клопи, таргани, блохи, короста. 

Медичної допомоги практично не було. Я хворіла на гнійну ангіну, на ногах розвинулися гнійні рани, був сильно уражений палець і в поганому стані. Лише згодом мені дали мазь Вишневського.

Ресурсом, який тримав мене, була молодша сестра Даша, яка залишилася сиротою. Мама загинула, батько потрапив у полон і я весь час перебування в полоні думала, що його вже немає в живих, адже бачила його лише в Оленівці, коли він потрапив у полон. 

Я розуміла: заради сестри маю жити.

Довго брала на себе провину за все, що сталося: за смерть мами, за сестру, за те, що батько опинився в полоні. Але саме це і допомогло вижити.

У полоні «написала» дуже багато віршів. Писати не можна було, рядки складалися у мене в голові. Вони були переважно російською. Якраз за місяць до обміну написала в голові перший вірш українською – присвятила його Україні і своїй сестрі. 

Обмін і повернення додому 

Я не була впевнена, що їду на обмін: думала, що етапують до іншої колонії. Потім нас перевели в СІЗО, а вже наступного дня обміняли.

Момент, коли ми побачили українські прапори, був неймовірним. Але навіть після повернення залишався страх, що це сон і нас можуть повернути назад. 

Після повернення одразу почала говорити українською. Для мене це принципово, бо я втратила майже все, що мала.

Після обміну нас привезли в шпиталь: ми помилися, нам дали одяг і телефон, нагодували. Це була найсмачніша їжа, яку я їла. 

Оглянули лікарі, і я пам’ятаю: ми переодягаємось у палаті, і раптом відкриваються двері. Ти одразу — руки за спину, голова опущена. Кожної миті був страх, що зараз скажуть: «Відчули нормальне життя — збирайтесь, ви їдете назад». 

Почуття провини

Коли я повернулася з полону, бувало так: заходиш у магазин і не можеш нічого купити. Перший час не купувала собі речі, майже нічого не їла. Хотілося солодкого, але не їла. Мені було соромно.

Ти думаєш: у тебе є можливість, а ті, хто там, далі їдять ту баланду. І дай Боже, щоб це була баланда.

Це відчуття провини неймовірне. Ти розумієш, що ти вдома, ти щаслива, що тебе обміняли. Вони — наші хлопці та дівчата — продовжують сидіти, а ти тут живеш. І здається, що ти не маєш на це права.

Реабілітація і сприйняття життя після полону

Після повернення я тривалий час проходила лікування, була в шпиталях. Маю проблеми зі слухом (мінус 50%), зором і суглобами. Фізична реабілітація допомогла, але повністю відновитися складно.

Довгий час я спала лише по 1,5–2 години на добу. Нічого не допомагало — ні снодійне, ні антидепресанти. У мене була тривала депресія. 

Приблизно за півроку стала усвідомлювати, що у полон мене вже не повернуть, але часто прокидаючись я знову бачила камеру. Ти кліпаєш очима, намагаючись «стерти» цю картину, але нічого не допомагає. Починається паніка: як так, я ж уже тут? Потім це поступово минає.

Було складно знайти психотерапевта — багато хто не витримував емоційно. Я навчилася жити з цим досвідом самостійно. Навчилася сама себе «рятувати». 

Про зустріч з сестрою і очікування батька з полону

Перша зустріч з моєю сестрою Дашею була в день її народження. Мене обміняли рівно за два тижні до її повноліття. І ми з нею вперше зустрілися саме цього дня.

Зараз живемо у Львові. Ми дуже любимо одна одну, але стали дуже віддаленими. Даша з 15 років жила самостійно. І ця самостійність стала частиною її характеру. Вона звикла, що вона сама. 

Ми тягнемось одна до одної, але стали самотніми. Сьогодні, підтримуючи одна одну, будуємо своє життя. Кожна — своє. 

Зараз на мені багато відповідальності, зокрема, повернення батька з полону. Я знаю, що він живий і це найголовніше. Роблю все, що від мене залежить: звертаюсь до всіх, кого можу. 

Життя у Львові 

Зараз я працюю у Львівському державному університеті внутрішніх справ, моя посада — фахівчиня із військово-патріотичного виховання. Для мене важливо, щоб молодь мала повагу до військових і ветеранів і вміла з ними комунікувати. Саме над цим я працюю. Дорослих змінити складно, але молодь — ще можна.

Моя головна задача як людини, яка була на війні й у полоні, — донести важливість поваги до військовослужбовців і ветеранської спільноти. Адже це сильні люди, яких суспільство часто не сприймає. 

Часто існує стереотип, що військові після війни «не такі» — неврівноважені чи хворі. Але це не так. Просто до кожного потрібен індивідуальний підхід, окрім загальних принципів спілкування.

Університет зараз активно залучає ветеранів — це важливо і для них, і для студентів. Ми проводимо заходи, спілкуємося, будуємо довіру.

Поки що ні про що не шкодую. Моя робота в університеті мені дуже подобається, я цим справді «палаю». А як буде далі — побачимо.