«Я тут не дівчинка, а військовослужбовиця»

Катерина «Зелена» Драпʼята, ветеранка, старша солдатка, санітарна інструкторка 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», посестра Львівського осередку руху VETERANKA

«Ми маємо продовжувати те, що почали»

Переломним моментом для мене став січень 2014-го року, коли проходила Революція Гідності на Майдані Незалежності у Києві. Я сама з Мелітополя Запорізької області. У мене було досить «радянське», російськомовне оточення. Попри це я була учасницею різних патріотичних організацій, зокрема, Правого сектору, тому коли почався Майдан, я не могла стояти осторонь.

У той момент, коли я приїхала до Києва, для мене все було вирішено. Я знала, що зараз саме час долучитись до протистояння – показати, хто я є і що означає бути патріоткою своєї країни.

На той момент я навчалась на третьому курсі в університеті у Мелітополі. Мене ледве не вигнали з вишу через те, що я була на Майдані, але мамі вдалося домовитись, що я приїду і здам усі предмети. Врешті я завершила магістратуру.

А після подій у Києві почалася війна, тож особисто для мене не існувало іншого варіанту, окрім як долучитись до лав оборони. Адже ми маємо продовжувати те, що почали.

Позивний Зелена

Мій позивний з’явився ще на Майдані — на п’ятому поверсі Будинку профспілок одна з командирок, яка записувала моє ім’я, сказала, що буду Зелена, бо в мене зелене волосся. Мені сподобалось — так і залишилось.

Жалкую, що не одразу потрапила на «нуль

Тоді я була у Правому секторі. Він почав формувати Добровольчий український корпус (ДУК), і всі мої побратими приєднались у червні 2014-го. Я теж доєдналась.

На базі на Десні у Чернігівській області я вишколювала і підготовлювала хлопців. Пробула там досить довго — командування побачило у мені командирку взводу і не хотіло відпускати на бойові завдання. Інколи я жалкую про те, що не відразу потрапила на «нуль», але тодішнє командування вирішило, що я буду корисніша на базі.

Мої хлопці були і в Пісках, і в Донецькому аеропорту. Деякі з них загинули.

«Ми намагалися оформитися до “Азову”»

Згодом я разом з 10 людьми пішла з ДУКу — хотілося брати участь у бойових на «нулі», приносити більше користі безпосередньо у зоні ведення бойових дій, а не в тилу. Тоді мені було 20 років.

Ми намагалися оформитися до «Азову», до 7-го батальйону, але врешті нас взяла до себе 93-тя окрема механізована бригада. У листопаді 2015 року ми нарешті підписали контракт у Покровську. Для мене ця бригада як тоді, так і зараз є найкращою.

Служила на посаді санінструкторки – по суті це бойова медикиня. Спочатку нас було четверо дівчат на «нулі», на шахті «Бутівка-Донецька» біля Авдіївки, проте згодом я залишилась єдиною дівчиною у роті на цій позиції.

Виконувала не лише задачі медикині. Я завжди казала побратимам: «Я тут не дівчинка, а військовослужбовиця». Брала участь у боях біля Авдіївки, шахти «Бутівка-Донецька», Донецького аеропорту, Золотого на Луганщині, селищ Новотошківське та Світличне.

«Мамо, я на Донбасі»

Мої батьки не знали, що я підписую контракт — думали, що я десь на Майдані у Києві. Вони були проти навіть того, щоб я їхала на Революцію Гідності — тоді я подзвонила їм вже з потяга.

Коли підписала контракт, подзвонила мамі і сказала: «Мамо, я на Донбасі, на своїй рідній землі», — адже сама я народилась на Луганщині у місті Хрустальний (у 1920—2016 роках місто називалось Красний Луч, – прим.). Батьки були в шоці, але відмовляти вже не мало сенсу.

«Між жінками не має бути конкуренції»

Я за освітою еколог — це мені ніде не пригодилось. Тому займалась самоосвітою: вчилася, коли до нас приїжджали медики, проходила вишколи, курси, багато читала. У нас служив класний хірург — асистувала йому на кількох простих операціях і багато від нього дізналася.

Поруч були посестри, які навчали мене, наприклад Валерія Бурлакова. Хоч сестринство було ще не на такому рівні, як зараз, мені було комфортно — між жінками не має бути конкуренції, ми робимо одну справу. Від побратимів я ніколи не відчувала дискримінації — лише підтримку. З деякими з них дружу вже 10 років, наші сім’ї спілкуються, наші діти дружать між собою.

«Армія мене загартувала»

До війни я жила звичайне життя — перебувала у патріотичних організаціях, ходила на марші, була досить наївна. Армія мене дуже загартувала, виростила як особистість — адже я пішла служити у 20 років. Брала відповідальність за себе і за своїх людей. Найголовніше, що дала мені армія, — це посестри і побратими.

Проте найбільше мене змінила саме повномасштабна війна.

«Найбільше мені запам’ятався мій перший двохсотий і трьохсотий»

Це друг Кіт, який загинув під час повномасштабної війни. А також побратим Морячок — його смерть дуже запам’яталася, бо тоді я усвідомила, що усе твоє життя може обірватися в одну секунду.

«У мене жінок на “нулі” не буде»

Моя служба тривала повних два роки. Якраз вийшов наказ, що після двох років служби можна звільнитися — і у листопаді 2017 року ми з чоловіком, з яким познайомились під час служби в одному підрозділі, звільнилися. Потім про це дуже жалкували.

Однією з причин було командування: командир батальйону забрав мене з «нуля» зі словами «У мене жінок на “нулі” не буде». До того претензій не було жодних. Казали, що буду у штабі сидіти і на ЛБЗ (лінія бойового зіткнення — прим.) більше не потраплю. Коли командування почало «палки в колеса ставити» — це стало головною причиною йти.

«Я повинна бути там, де мої побратими»

Повернення у цивільне життя після служби далося відносно легко — я поверталась з чоловіком, за два роки народилась дитина. Мабуть, завдяки усвідомленості я тоді комфортно вписалась у мирний ритм.

Але те, що не з’явилось тоді, з’явилося через майже 10 років — з початком повномасштабної війни. Я розуміла, що не можу піти воювати: трирічна дитина, мої батьки в окупації. У мене почалися психічні проблеми, істерики — я не могла змиритись, що мушу бути тут, а не там, зі своїми побратимами і чоловіком.

Питання «Нащо ти взагалі туди пішла?» виникали як тоді, так і зараз. Тому я ніколи не любила показувати посвідчення УБД. Але моя відповідь незмінна: ніхто нам нічого не винен — рішення ми приймали самі. Я йшла воювати за територію і рятувати тих, хто нищить ворога.

«Якщо ти себе не врятуєш — ніхто не врятує»

З початку повномасштабного вторгнення займалася волонтерством — разом з подругою переганяли автівки для військових. Коли вона пішла служити, ця діяльність призупинилась. Зараз п’ятий рік працюю у СММ — веду сторінки для бізнесів, також просувала сторінку підрозділу, де служать побратими і чоловік.

Я не знаю, чи маю право щось радити тим, хто повертається з цієї війни, — бо я у ній не служила. Для кожного війна своя.

Але я б хотіла сказати: все проходить — спогади й емоції притупляються, і ти поступово входиш у русло цивільного життя. Якщо відчуваєте, що вам погано — звертайтеся до спеціалістів. Це не слабкість.

Жінки дуже сильні і здатні пережити все, що б не сталося. Я можу казати лише про свій досвід: коли відчула, що зі мною щось не те — звернулася до психотерапевта. Якщо ти себе не врятуєш — ніхто не врятує.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Німецького фонду Маршалла Сполучених Штатів Америки. Її зміст є виключною відповідальністю руху VETERANKA і не обов’язково відображає позицію Німецького фонду Маршалла.