Сильні для сильних. Марися М‘яновська

Марися М‘яновська, мисткиня, концептуальна фотографка, волонтерка, продюсерка зборів та маркетолог Руху VETERANKA. Закінчила Київський Національний Торгово-Економічний Університет, відділення реклами та маркетингу, також Школу сучасної фотографії Віктора Марущенка.  Народилася та живе в Києві. Через свої фотопроєкти показує, як змінюються покоління людей і що впливає на ці зміни. Протягом останніх років Марися жила на дві країни — Польщу і Україну. Але з 2023 року повернулася в Україну і зізнається, що своє майбутнє бачить тут. 

Про те, як повномасштабна війна розкриває в людях мистецтва потужних волонтерів, відчуття, коли бомбардують рідне місто, а також — чим унікальне наше покоління і про проєкти для Руху VETERANKA, читайте у нашому матеріалі. 

Першим проєктом Марисі стала історія її брата Валерія, який загинув, та підлітків 90-х років з її рідного київського району — Троєщини. Сьогодні фотографка працює над зображеннями молоді, яка воює за Україну. 

“Саме молоді люди є найактивнішими, в них найбільше сили, бажання і енергії щось змінювати, і замало досвіду для того, щоб боятися чогось. Вони не бачили в своєму житті великих поразок. І цей кураж, ця самовпевненість, зазвичай  тягнуть юне покоління на барикади, на зміни. Коли ми молоді, ми віримо в те, що можемо змінити світ. 

Я вважаю кожне наше покоління сильнішим і прекраснішим, ніж попереднє. Зараз ми маємо орієнтири, розуміємо, хто наш ворог, хто наш друг, і для чого ми боремось.”

Марися говорить, що події в Україні з 2014 року не сприймалися як непорозуміння, чи антитерористична операція, проте, їй до останнього не вірилося, що почнеться повномасштабна  війна. 

“Коли одна країна порушує територіальну цілісність іншої і починає вбивати її людей, — це називається війною. Але була ще якась наївність. Я завжди вірю в людей, в їхні кращі сторони, і мені здавалося, що повномасштабна війна нереалістична. Хто ж у здоровому глузді її прагне?

Найбільше я почала напружуватися після Нового року, коли з України почали виїжджати іноземні посольства. Розуміла, що війна буде, але зовсім не було бачення, що робити. Якщо чесно, я просто чекала.

19 лютого ми з чоловіком повернулися з України до Кракова. А 24 лютого батьки мене розбудили повідомленням, що Київ обстрілюють ракетами.

Я ніби перебувала в паралельній реальності.  Інша реальність відбувалася в мене в телефоні. І найгіршим було відчуття, що життя не зупинилося навколо мене. Дивишся за вікно, а там все спокійно і класно, люди п’ють каву, обіймаються і цілуються, висять гірлянди після Нового року, люди просто живуть…”

Марисі хотілося бути в Україні, вона збиралася повернутися і навіть обмірковувала варіант піти у лави ЗСУ, а тим часом українці втікали до Польщі від війни. Тому, вона затрималася і допомагала людям знайти прихисток. 

“Перші, кого ми прийняли у себе вдома — незнайомі мені мати з дитиною з Харкова в перший тиждень війни. Ми допомагали жінкам та дітям знайти прихисток у Польщі”.

А потім її чоловік, Олексій, знайшов як купити у Великій Британії бронежилети й шоломи четвертого рівня захисту, яких в Україні не було. Згодом через волонтерство мисткиня доєдналася до руху VETERANKA.

“Ми витратили всі свої заощадження на амуніцію для ЗСУ. Також ми збирали гроші в Польщі та Німеччині — нам допомагали друзі та знайомі. Підтримка від поляків і друзів з інших країн була шаленою, але в лічені дні все всюди розкупили, придбати щось було майже неможливо. Доводилося дуже багато шукати. 

Я зателефонувала своїй подрузі “Кубі” (Юлія Сідорова, членкиня руху VETERANKA, парамедикиня) і запропонувала допомогу в закупівлі бронежилетів та шоломів. У березні я приїхала до Львова. Тоді нам вдалося закупити і привезти велику партію (200 шоломів і 100 бронежилетів) до Києва для Жіночого Ветеранського Руху. Хоч і з великими труднощами, бо попит був шалений і на виробництві та кордоні утворювалися черги. Ми були одними з перших, хто завіз в Україну та передав на фронт амуніцію такого рівня якості та захисту.

Протягом 2022 року я їздила в Україну кожен місяць-півтора. А десь в січні 2023 року вже вирішила повернутися надовше, і шукала можливість, чим займатися поза фотографією. Хотілося бути корисною своїй країні тут і зараз.
Влітку 2022 Рух VETERANKA допоміг мені у зйомках мого фотопроєкту і ми вже були особисто знайомі з Катею Приймак (в.о. голови Руху Veteranka). В січні я дізналася, що громадська організація шукає людину в команду — і я одразу написала Аллі (очільниця інфоштабу). Мені дуже хотілося стати частиною Руху, тому коли я пройшла співбесіду і мене затвердили — я була щаслива. Цей момент допоміг багато чого змінити у моєму житті. 

Сьогодні я займаюся продюсуванням та стратегуванням зборів Руху VETERANKA. Для мене дуже важливо тут і зараз бачити результат своєї праці, тому я особисто переживаю за кожен збір, щоб закрити його якомога швидше і так само швидко передати необхідне військовим на фронт. Я ніколи не забуваю, що кожен такий закритий збір — це врятоване життя. Я особисто теж доначу на армію кожного дня. Разом з командою розробляю концепцію, веду та наповнюю наші соцмережі. Разом ми працюємо над тим, щоб змінювати майбутнє нашої країни тут і зараз. Ми боремося за визнання та повагу до жінок у війську, за можливості для наших захисниць повернутися додому і не починати все з нуля, а мати можливості навчатись, створювати бізнес, проходити реабілітацію і відчувати вдячність суспільства не тільки на словах. В рамках співпраці з ООН Жінки ми розповідаємо мотивуючі історії різних жінок (військових і цивільних), які не погоджуються з несправедливістю, знаходять в собі сили боротися за власні цінності та надихати інших своєю щоденною працею. Моя задача — адаптувати текст та візуал інтерв’ю з циклу “Сильні для сильних” для наших соцмереж.”

Війна вплинула на дівчину. І, хоча, на її думку, жодна психіка довгий час не витримає жити у напрузі, має бути розуміння якості життя, за що борешся. Але матеріальні цінності перестали мати таке важливе значення в житті. 

“Я люблю купувати собі час від часу гарні речі або їсти в класних ресторанах, але це більше не займає верхніх позицій у списку важливих речей для життя. Мені тепер не потрібно багато. Стало потрібно якісно, щось, що дійсно цінне для мене, не для когось.

Якось замовила собі на подарунок дуже дороге взуття, а воно дійшло, коли війна почалася. Вирішила його продати. Так я частину одягу розпродала, бо усвідомила, що мені він більше не потрібен. І передала гроші на армію”. 

За час повномасштабної війни Марися втратила друга дитинства, Євгена «Аркая» Бешлягу, який був парамедиком та загинув, рятуючи життя захисників під Бахмутом, від влучання снаряду в медевак. Хоча багато хто з її оточення зараз на фронті, та коли є можливість зустрітися і поспілкуватися — це стає рятівним у моменти вигорання і втоми.  

“Спілкування з друзями, з коханим, з котиком — дозволяють триматися на плаву. Кіт здається найкращим антистресом. Я дуже люблю своє місто і саме перебування тут робить мене вже щасливою. 

Мабуть, мені стало легше, коли я перестала намагатися контролювати своє життя на довготривалу перспективу. Я спокійно стала ставитися до того, що всі мої плани формальні. Тобто вони у мене є, але у будь-який момент можуть різко змінитися і мене це більше не фруструє”. 

 В першу чергу Марися вважає себе мисткинею, яка має можливість говорити далеко за кордоном про Україну. Вона намагається використовувати це максимально. За останні півтора року отримала свою першу міжнародну нагороду. У Польщі цього року стала обличчям на фотофестивалі в Лодзі. Її роботи потрапили на обкладинку міжнародних видань.

“На конкурсі EU Neighborhood East, який проводився серед європейських країн, які не є членами Євросоюзу, мені було дуже приємно представляти свою країну та стати переможницею від України. Дуже приємно було чути, як люди в Грузії кричали «Слава Україні!»

І ще дуже пишаюся тим, що долучилася до Руху VETERANKA. Це моя маленька сім’я, це мій дім. З ними ми робимо усе, щоб війна швидше закінчилася перемогою України, бо кожен її день — це дуже дорога ціна”.

Дар’я Бура

---

Публікація вийшла в межах проекту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції.