Гайд з повернення до цивільного життя 

Оксана Дмитренко-Лисенко підписала перший контракт у 2018 році, служила у 56-ій окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді. Була спочатку діловодом, згодом – працювала на кухні в частині та на полігонах. Каже, пішла в армію за старшим сином, який підписав контракт у 21 рік. 

Оксана звільнилась, коли наприкінці 2021-го завершився контракт. Залишилась із молодшими дітьми жити на Донбасі, звідки змушена була виїхати з початком повномасштабного вторгнення. Двоє старших синів на той час уже служили – середущий із братів пішов до війська у 18 років.  

З меншим сином і донькою почали активно волонтерити. Дочка-музикантка концертами збирала кошти на потреби війська і поранених військових. Зараз дівчина навчається у Київській муніципальній академії музики ім. Р.М. Глієра, перемагає в міжнародних конкурсах і пише пісні, і не полишає волонтерство

Оксана повернулась до війська у вересні 2024-го, цього разу в 13-й Чернігівський батальйон ППО, з якого звільнилась у вересні 2024-го за сімейними обставинами. Під час бойового виходу на Донеччині зник безвісти середущий син Юрко. Левову частку сил і часу ветеранка витрачає на його пошуки.

 Зараз Оксана доєдналась до створення Полтавського осередку руху VETERANKA, бере участь в акціях щодо повернення з полону наших воїнів і планує створення виробництва з вирощування птиці й виготовлення сухпайків для армії.

Найважче було – не повернутись одразу до армії

Не повернутись одразу назад до армії, до своїх – оце було найважче, коли мій перший контракт закінчився. 

Сім’я – не завжди опора

Після звільнення в запас я залишалась на Донбасі: я там жила з 2018 року, діти там навчалися. Із початком повномасштабного вторгнення  я з дитиною приїхала до Полтави  як ВПО з Покровського району. Покинули будинок і все, що там мали. Я повернулась додому, але мама, моя сім’я була не готова до цього взагалі.

Підтримувати тих, кому найскладніше

Після повернення додому у квітні 2022-го я сиділа вдома в своїй кімнаті, вся в телефоні. Бо мої були дуже далеко і я нічого не могла зробити. Мене оце найбільше дратувало, тим паче, там залишились мої сини. Серце було розірванепросто на британський прапор.

Організувались із іншими жінками і допомагали пораненим, тим, кого виводили поза штат – найслабшим верствам військових. Відправляли машини на Покровський військовий госпіталь, і в Полтаві чимало допомагали. Я не могла інакше – треба було десь себе діти, бо дома ніхто не розумів.

Щоб не впасти самому – шукати, кому допомагати

Я зрозуміла: щоб не впасти самому – треба шукати, кому допомагати. Дуже багато розмовляла з хлопцями, дівчатами, могли мені подзвонити і о третій ночі. Їм важче було, ніж мені: я вже доросла, прийшла в армію за своїми синами. Я тоді усвідомлювала: якщо я розклеюся, то хлопці-дівчата розклеяться одразу..

Триматись попри зруйновані мрії

Дуже важко було адаптуватися тут, у Полтаві, бо тримало те, що залишилось на Сході. Там було дуже багато планів. 

Мріяла перетворити дачу, де ми жили, на курортний будиночок, куди після війни наші хлопці могли поїхати відпочивати. Уже майже були готові документи для купівлі. Зараз тієї дачі вже нема.

Власна справа як реабілітація

Між службами подалась на грант, отримала 250 тис. грн і закупила птицю, обладнання, зняла дві ферми. Така ще була моя реабілітація, мене це від важкого стану відволікало.

Це я ще у 2016-му році я написала бізнес-план з вирощування свійської птиці й переробки м’яса. Починала свою діяльність із півтисячі курей. Тоді не склалось, але я цю ідею не полишала. І знову повернулась до неї. Із самого початку бізнес-план був написаний для військових. І тепер я його трохи модифікую, щоб робити сухпайки. Самі кращі, які тільки можуть бути для наших хлопців . Я добре знаю цю кухню.

Кожен повинен щось пройти і стати сильніше

Мене підтримує віра, я – віруюча людина. Знаю, що в Бога все готове для всіх і для кожного. Кожен з нас щось повинен пройти. А значить, стати сильнішим для когось і для чогось. Бог не просто так залишає людину жити, значить в Нього є на неї план. Інакше всі отам би і залишилися.

Публікацію створено за фінансової підтримки Німецького фонду Маршалла Сполучених Штатів Америки. Її зміст є виключною відповідальністю руху Veteranka і не обов’язково відображає позицію Німецького фонду Маршалла.