Матір у війську — це не «покинути дітей», а «взяти на себе відповідальність»

З досвіду посестер руху VETERANKA, часто мати, яка  доєдналась до Сил безпеки та оборони, стикається з осудом і чує болючі слова:  «У тебе дитина росте без матері», «Яка ти матір, ти дітей лишила». А в школах і дитячих колективах фіксуються випадки булінгу дітей, чиї матері служать у війську. 

Чому суспільству складно прийняти вибір жінки захищати країну, як формуються ці упередження та що можуть зробити дорослі, аби запобігти булінгу — розповідає психологиня Катерина Васильєва. 

Суспільство досі тримається старих гендерних норм

У нашій колективній уяві все ще діють старі соціальні установки: «війна — це чоловіча справа», «добра мати завжди поруч із дитиною». Коли жінка обирає захист країни, вона руйнує звичну картину. Для багатьох це важко прийняти, бо не вистачає внутрішньої гнучкості, щоб прийняти нову реальність.

Війна — надзвичайно травматичний досвід. Вона піднімає тривогу, породжує страх, людина стикається з безсиллям. Щоб хоч якось зменшити напруження, люди часто спрощують складні рішення: ділять світ на «правильно» і «неправильно». Це простіше, ніж усвідомити, що інша людина робить те, на що не наважився би сам .

Є й ті, хто підсвідомо відчуває сором за власну бездіяльність під час цієї війни. Такі люди шукають спосіб виправдати себе, несвідомо  знецінюючи тих, хто щось робить, і таким чином заспокоїти свою совість: «Я ж хороша, бо я вдома з дітьми».

 Чоловік — герой, жінка — «покинула дітей»

На мій погляд, стереотип живе тому, що наше суспільство ще тільки вчиться бачити жінку не лише крізь призму ролей, а як особистість. 

Ми багато десятиліть жили з установкою, що головне завдання жінки — берегти, піклуватися, бути тихою опорою. І коли вона бере на себе іншу функцію — стає силою, бере в руки зброю, відповідальність, командування — у багатьох це спричиняє внутрішній «збій системи».

Упередження формують подвійні стандарти

  Коли на фронт іде чоловік — він герой і виконує свій обов’язок. Коли ж іде жінка — з’являються запитання: «Чому вона не вдома?», «А хто з дитиною?». Це старий сценарій, який не встигає за реальністю.

Ще у цьому багато страху й потреби в контролі. Суспільству тривожно, коли жінка стає сильною, адже це змінює звичний поділ сил і руйнує усталені ролі. Когось це надихає, а когось — лякає. Бо жінка, яка здатна народжувати, захищати й ухвалювати рішення, ламає дуже багато застарілих шаблонів.

Саме тому замість «вона хоробра» досі часто звучить «вона покинула дітей». Бо визнати, що жінка може бути героїнею на рівні з чоловіком, —це вже зовсім інший рівень зрілості суспільства.

Дитячий булінг — наслідування моделей поведінки дорослих

Діти не народжуються жорстокими. Вони просто відтворюють моделі, які бачать навколо. Дитячий булінг майже завжди виростає з дорослих упереджень. 

Якщо вдома є осуд, тривога або знецінення вибору жінки-військової, дитина приносить це у школу. Так формується соціальне поле, де відсутність мами поруч сприймається як щось ненормальне. І тоді з’являється ця фраза між рядків: «Твоя мама не поруч, отже, з тобою щось не так».

 Це типова реакція на «інакшість»

Дитина військової – це носій теми, яка лякає: війна, втрата, біль, невизначеність, безвихідь. А група дітей, як і будь-яке суспільство під стресом, шукає спосіб зняти напругу, часто це відбувається через агресію або відштовхування. Це про спробу впоратись із колективною тривогою.

Під час війни діти живуть у тій самій системі стресу, що й дорослі. Але на відміну від дорослих, вони не мають інструментів, щоб говорити про складні почуття: страх, провину, сум, втрату, невизначеність. 

Тому емоція виходить у формі знецінення: «Твоя мама тебе кинула». Це спосіб сказати: «Мені страшно, що таке може статися зі мною».

Мама на війні – це не про покинутість, а про відвагу

У таких випадках важливо працювати з усім колективом: учителями, батьками, вихователями. 

Пояснювати, що мама на війні — це не про покинутість, а про відвагу і відповідальність. І що дитина військової має право на повагу, підтримку й відчуття безпеки так само, як і будь-яка інша.

Суспільні упередження дуже виснажують 

Жінка на службі часто живе у стані подвійного навантаження: зовнішня війна і внутрішня. Щодня вона стикається не лише з ризиком, а й із тиском осуду, сумнівами та переживаннями. Це може викликати відчуття провини, сором і навіть самотність.

Навіть коли вона знає, що робить це заради майбутнього своїх дітей, усередині може звучати: «Я оберігаю, але не можу бути поруч». І саме в цьому місці зустрічаються любов і біль, які неможливо розділити.

Як впоратися

• Дозволяти  бути у контакті зі своїми почуттями у безпечному просторі: поруч із близькими, психологом або іншими жінками-військовими. Проговорити, написати, заплакати — важливо дати емоціям місце.
• Підтримка оточення, яке розуміє і з якими не має потреби «тримати образ сильної». 
• Не тікати від емоцій, а дати їм форму через листи з дітьми, короткі відео, спільні ритуали. Це допомагає відчути присутність навіть на відстані.
• Вибудовувати кордони. До прикладу, проговорити: «Я не обговорюю свої сімейні рішення, прошу поваги». У такий спосіб ти відновлюєш контроль над власним простором  і життям.

6 порад для відповідальних дорослих, аби уникнути булінгу дітей захисниць 

Говорити без оцінок та ярликів

 Відповідальні дорослі мають не просто «не підтримувати булінг», а вміти говорити про війну, про різні родини без оцінок, без ярликів. Дитина має чути: мама, яка служить, це форма любові і турботи, просто інша. 

Працювати з емоціями дітей

Діти теж живуть у реальності війни, вони тривожаться, бояться, часто відчувають провину або розгубленість. І якщо ці емоції не проговорюються, вони виходять назовні через агресію, висміювання, ізоляцію інших.

Створити простір, де можна говорити про почуття

У школах має бути простір, де можна говорити про почуття: страх, сум, гнів, невизначеність. Тут важливо залучати психологів і фахівців, які працюють з дітьми через арттерапевтичні методи: малюнок, казку, гру, метафору. Дітям потрібно мати безпечний спосіб «випускати» свої емоції, бо те, що не виходить словами, завжди виходить поведінкою.

Системність і профілактика в закладах освіти та виховання

Має бути зрозуміла політика закладу: що таке булінг, як його фіксувати, куди звертатися, як діяти, коли хтось стає свідком.

Середовище підтримки

Дітей військових не потрібно виділяти, жаліти чи героїзувати. Навпаки, треба створювати простір, де вони відчувають себе «як усі», але з повагою до їхнього досвіду. Добре працюють спільні зустрічі, волонтерські ініціативи, проєкти, де діти можуть діяти разом, тоді зникає розподіл на «своїх» і «чужих».

Коли у школі є мова поваги, коли діти мають куди подіти свої емоції, коли дорослі не бояться складних тем, тоді булінг просто не має ґрунту, на якому може прорости. 

Як реагувати на булінг дитини військової: поради для вчителів і батьків 

Негайна реакція педагогів

Будь-яку образу чи приниження потрібно зупинити одразу.  Проста фраза, яка ставить межу: «Стоп. Ми не говоримо принизливо про інші родини».

Це показує дітям, що такі дії неприпустимі.

Фіксація інциденту та повідомлення про це дорослих

Важливо також зафіксувати випадок булінгу і повідомити інформацію адміністрацію або шкільного психолога. Це дозволяє не тільки відреагувати на конкретний інцидент, а й пропрацювати ситуацію та продовжити роботу для уникнення таких випадків.

Це сигнал для школи провести просвітницьку роботу 

Школа має організувати урок або зустріч, щоб обговорити тему військової служби та поваги до родин, які стояться на захисті країни. 

Булінг – це не «окремий випадок», а частина нашого сьогодення. Від того, як ми говоримо про це зараз, залежить наше майбутнє. Тому важливо навчити дітей цьому. 

Розмова з батьками дітей-булерів

Це не про покарання, а про пояснення. Варто проговорити: що таке військова служба, різні форми турботи і любові, гендерні ролі силу і мужність кожної людини, незалежно від статі.

Важливо сказати дитині:  «Мама-військова — це теж про любов. Просто вона проявляє її через захист».

Підтримка дитини та проговорення її емоцій

Важливо дати дитині, яка зіштовхнулася з булінгом, можливість висловити свої емоції: страх, збентеження, злість чи цікавість. Якщо важко говорити, можна малювати, грати, вигадувати історії. Головне –  щоб емоції не залишалися всередині.

Матір має дати дитині опору та дати розуміння. 

Важливо сказати прямо: «Те, що сталося — не про тебе. Це про тих, кому важко витримати, коли інша людина робить сміливий вибір. На жаль, не всі можуть реагувати адекватно».

Служба — теж про любов і турботу

Надзвичайно важливо проговорити роль служби і любов матері:  «Моя служба — це теж форма любові. Я у війську, щоб захищати, щоб ти був/була у безпеці».

Такі слова допомагають дитині не закритися в собі, а відчути спокій, зв’язок із мамою і гордість, що вона стоїть на захисті країни. 

Дозвіл на відкритий діалог

Дитина має знати: про емоції можна говорити стільки, скільки потрібно. Коли їй  боляче,  коли її образили,  дитина має знати, що може прийти й проговорити це з мамою.

Як навчити суспільство емпатії до матерів у війську 

Суспільство можна навчити емпатії, але робити це потрібно не через примус чи осуд. Емпатія народжується через освіту, просвітницьку роботу, приклади та живий контакт із людьми.

1. Коректні формулювання 

Починати варто з мови, адже саме словами ми або підтримуємо, або ранимо. 

У публічному просторі мають звучати коректні вислови: «Вона обрала захищати», «Вона зробила свідомий вибір». Саме так формується повага. Велика відповідальність тут лежить на медіа, педагогах, лідерах думок — усіх хто впливає на суспільне сприйняття і те, як говорять про жінок у війську.

2. Просвіта і відкриті розмови

Вчитися емпатії допомагають відкриті розмови у школах, громадах та медіа. Важливо вчитися говорити, що любов може проявлятись по-різному: хтось обіймає вдома, а хтось — захищає на передовій. Обидва ці прояви — про любов та турботу. 

3. Сила реальних історій

Реальні приклади змінюють ставлення. Коли люди бачать обличчя та чують голоси жінок, які служать, розуміють, як вони говорять про дітей і свій вибір,  стереотипи руйнуються. За словами стоїть жива людина, і це розширює бачення. 

4. Вчимо емпатії дорослих і дітей

 Через розмови, книжки, кіно та власний приклад. Діти мають чути, що «інший» не означає «чужий». Дорослі — вчитися витримувати страх, невизначеність, втрату, і показувати дітям, як із цим жити.

5. Любов має багато форм

Суспільство стає зрілішим тоді, коли вміє бачити за формою зміст. І розуміє, що любов виглядає по-різному, але в будь-якому прояві, вона завжди залишається любов’ю.

Любов до дітей і любов до країни — з одного кореня

Мені дуже хочеться подякувати кожній жінці, яка сьогодні боронить нашу країну. Ви несете в собі неймовірне поєднання дії, сили, ніжності й любові. Ви не просто тримаєте небо, завдяки вам у нашому житті з’являється набагато більше сенсу.

Навіть якщо поруч не завжди є люди, які підтримують,  ваш вибір точно бачать, відчувають і він має неймовірне значення.

Бережіть себе, бо саме через вас проходить величезна любов до життя. Любов до дітей і любов до країни не суперечать одна одній — вони з одного кореня.