Інтерв'ю з Мавкою. Командирка відділення ударних БпЛА полку «Яструби»

Знайомтесь — Мавка.

Командирка відділення ударних БпЛА полку «Яструби». Вона — одна з тих, для кого ми збираємо 3 000 000 грн на ударні, розвідувальні та камікадзе-дрони.

Цією серією ми розповідаємо історії жінок, які добровільно пішли на фронт — і щодня руйнують стереотипи про «жіночі ролі».

Чи можна бути народженою для війни? Що тримає, коли справді важко? І яке майбутнє змушує не зупинятись?

Мавка ділиться своїми відповідями далі — читайте далі

Підтримуйте збір «100 розгніваних жінок» для Мавки та її підрозділу за посиланням.

До війни

У цивільному житті я була фронтенд-розробником. Вчилася грати на гітарі, співати. Навчалася на психологічному факультеті Драгоманова. Мріяла побудувати дім, завести собаку, народити дітей, посадити дерево. Трошки встигла побачити світ, але хотілося подорожувати ще — побувати в Ісландії, отримати ліцензію на керування яхтою. Такі були плани, такі були надії, але все змінилося.

Я народилася в Луганську, у родині офіцера, капітана 2-го рангу. У підлітковому віці дуже хотіла піти в армію, але тоді це було «не дуже для дівчат». Завжди любила зброю, бійки — колись навіть активно у них брала участь. Подобалися екстремальні види відпочинку: стрибки з парашутом, банджи-джампінг. Цілком могла уявити себе військовою. Тому, мабуть, це було лише питання часу.

У 2014 році довелося переїхати з рідного міста до Києва. А з 2020 року я почала тренуватися з 135-м обухівським батальйоном. У нас був розвідвзвод, і ми самі собі організовували тренування. Ходили в рейди, їздили до підрозділу Да Вінчі на Авдіївський напрямок переймати досвід. Це було дуже корисно і допомогло мені в багатьох ситуаціях на початку повномасштабного вторгнення. Коли довелося проходити справжні випробування, я зрозуміла, що жоден день тренувань не був марним.

На війні

Коли у 2014 році війна вибухнула в моєму домі, в Луганську, я трохи дистанціювалася. Вважала, що політика — це не моє. Я була молода, дурна, не особливо заглиблювалася в цю тему. Але коли почалася повномасштабна війна, я вже півтора року як готувалася. І розуміла: вони вже забрали мій дім, моє дитинство, те місце, куди я не можу повернутися. Я не можу зайти у свою квартиру, не можу поспілкуватися зі своїми друзями.

Коли я приїжджала в Луганськ, бачила цю пропаганду всюди — навіть у рекламі прокладок і дитячого харчування. Чула, як змінюються думки людей, як вони починають вірити, що їм треба воювати. Не знаючи за що, не знаючи чому.

А в 2022-му вони знову прийшли відбирати мій дім. Цього разу я була готова.У перший день повномасштабного вторгнення ми з чоловіком, після перших вибухів, уже о п’ятій ранку стояли у військкоматі.

15 березня 2022 року я склала присягу на вірність українському народові. І продовжую свій шлях досі.

Зараз я командирка ударного відділення. Вже кілька місяців на цій посаді. До цього була командиркою ударного екіпажу. Раніше — у піхотному підрозділі.

Звісно, війна змінює. Коли ти бачиш, як ворог робить свій останній подих, і це повторюється тричі на день, це не може не впливати. Війна змушує переглянути свої цінності. Але коли розумієш, за що і для чого ти це робиш, витримати можна все.

Про майбутнє

У майбутньому я бачу себе такою, як і раніше. Матір’ю. Психологом.

Розумію, що для психологів роботи буде валом. Допомога знадобиться всім — від малих до старих, від цивільних до військових. Вона вже потрібна, просто не всі це визнають. Мені б хотілося рухатися в цьому напрямку.

Я бачу себе щасливою.Бачу себе вільною людиною у вільній країні.Із надійними друзями поруч.

За це і борюся.