Після. Особистий досвід проживання втрати Владислави Василюк

Владислава Василюк, дружина загиблого пілота Су-27, Героя України Дениса Василюка «FLASH» – легенди українського неба.

Після втрати коханого, Владислава розпочала вести відеощоденник свого шляху проживання втрати, яким ділиться в соцмережах, щоб підтримати та надихнути тих, хто проживає горе.

Про свій шлях крізь темряву та власні ниточки Аріадни – відвертий текст Влади далі в нашому матеріалі.

Моє життя розділилося на «до» і «після» в день, коли мені подзвонили і сказали, що мій коханий, Денис, загинув. Коли його серце зупинилося, щось всередині мене також обірвалося назавжди. Я ніби померла разом із ним. Усе, що я знала і любила, раптом зникло. Я стала тінню колишньої себе.

Я борюся з цим болем, порожнечею та темрявою вже майже 5 місяців.

Вчуся знаходити в собі сили жити далі. Любов Дениса живе в мені, і я хочу, щоб вона стала моєю опорою. Я намагаюся відкрити нові горизонти і шукати радість у дрібницях, адже він завжди був для мене прикладом мужності та світла в темряві.

Перші три місяці пройшли в тумані адреналіну і шоку. Але тепер я опинилася наодинці зі своїм болем. Я усвідомлюю його, відчуваю, часом мені здається, що він мене поглинає. Але я тримаюся завдяки людям поруч – друзям, батькам, навіть незнайомим людям, які мене підтримують. Я часто думаю, що б я робила без них. 

Людині потрібна людина

І це, мабуть, найважливіше, що допомагає пережити втрату.

Немає нічого важчого, ніж відчувати себе на самоті в морі емоцій. Але коли є людина, яка готова слухати твої страхи, сумніви і сльози, навіть найглибший біль стає трохи менш нестерпним.

І хоч іноді мені здається, що світ зупинився, близькі люди нагадують мені, що життя триває. Я відчуваю, що я не одна в своєму горі, і це дає мені сили рухатися вперед, навіть у найтемніші дні. 

Їхня любов і підтримка – це те, що допомагає мені не впасти.

Кохання до Дениса досі є моєю найбільшою силою

Він навчив мене, що справжнє кохання не зникає з фізичною присутністю. Кожен раз, коли я відчуваю себе самотньою, я згадую, як він вірив у мене, як підтримував мої мрії і прагнення. Це пам’ять про його силу, мужність і щирість додає мені витривалості. Я намагаюся бути такою ж сильною, як він був у своїй боротьбі.

Кожного дня я намагаюся жити так, щоб бути гідною його пам’яті. Я знаю, що він хотів би, щоб я була щасливою. Я відчуваю, як він оберігає мене звідти, даруючи мені силу не здаватися, не зупинятися. Я вірю, що наше кохання не має терміну придатності. Воно живе в мені, і я прагну нести його в світ, розповідаючи про нього іншим, підтримуючи тих, хто переживає схожі втрати.

Я дякую йому за те, що дав мені можливість відчути таку глибину почуттів, і за те, що наше кохання навчає мене жити далі, шануючи його пам’ять і продовжуючи нести цю любов у своєму серці.

Роль пам’яті в зціленні. Відеощоденник, який допомагає зцілювати серця тих, хто також долає цей шлях

Для мене важливо не тільки берегти пам’ять про Дениса, але й ділитися його історією з іншими. Після загибелі мого коханого я вирішила почати вести відеощоденники в соцмережах, щоб зберегти його пам’ять і поділитися своїм шляхом через цей важкий етап життя. На даний момент я опублікувала вже 16 частин. У кожному відео я відкриваю свою душу, розповідаю про емоції та труднощі, з якими стикаюся, і про моменти, які нагадують мені про нього.

Як психолог, я також ділюсь своїм професійним досвідом горювання і тим, як підтримати інших, хто проходить через схожі випробування. Мої щоденники стали простором, де я можу виразити свої почуття, а також надати підтримку тим, хто цього потребує.

Я сподіваюся, що, переглядаючи мої відеощоденники, ви зможете знайти щось для себе: підтримку, натхнення чи просто відчуття, що ви не самі у своїх переживаннях. 

Пам’ять про Дениса живе в цих відео, і я пишаюся тим, що можу зберігати його живим через мої слова, через те, що я роблю.

Активність

Це допомагає мені не падати духом. Я продовжую навчатися, працювати, фотографувати. Це допомагає не заглиблюватися у біль і залишатися в русі. Намагаюся кожен свій день заповнити сенсом.

Також намагаюся займатися творчістю — фотографувати, писати, вести відеощоденники. Це дозволяє мені підтримувати емоційне здоров’я, знаходити радість у простих речах і пам’ятати, що життя триває, навіть коли здається, що все втрачено.

Знаки його присутності

Я переконана, що Денис продовжує бути поряд, навіть коли його немає фізично. 

Я відчуваю, що він інколи подає знаки через людей чи події. Наприклад, на день народження мені 2 незнайомі людини подарували безкоштовні квитки до дельфінарію, і це було, ніби Денис хотів зробити для мене щось особливе. 

Коли в цей же день  я випадково виграла плавання з дельфінами,  я також відчула, що це його подарунок, його спосіб підтримати мене, навіть звідти. А коли мені буває погано та накриває, часто отримую дзвінки від друзів чи трапляється щось добре, і я знаю, що це його спосіб нагадати, що він все ще поруч і береже мене.

Природність горювання

Горе – це природня, хоч і дуже болісна частина життя, яка є важливим етапом емоційного зростання. Я приймаю свої емоції без страху або сорому, не намагаюсь їх приховати. Цей процес прийняття дає мені силу рухатися вперед і адаптуватися до нової реальності.

Коли я розумію та приймаю своє горе, мені легше приземлитися в справжньому моменті і називати речі своїми іменами. Я не бігаю в різні ілюзії, а намагаюся дивитися в обличчя своїм почуттям, визнаючи їх справжність. Це дозволяє мені зосередитися на тому, що я відчуваю, і знаходити в цьому певну свободу.

Завдяки цьому підходу я глибше усвідомлюю свої переживання, розумію їхню природу і врешті-решт знаходжу шлях до зцілення. Приймати, а не уникати власні емоції допомагає мені зберігати ясність у своїх думках і відчувати себе сильнішою.

Хочу додати, як психолог, що важливо пам’ятати, що горе – це унікальний процес для кожного. Ми всі переживаємо втрати по-своєму, і це нормально. Важливо не тиснути на себе і не порівнювати свій шлях з іншими. Горе не має чітких етапів або часових меж, і в цьому його особливість. Прийняття цього факту допомагає мені не боятися своїх емоцій..

Говорити про свої потреби

Навіть найближчі люди не можуть вгадати наші потреби, особливо в періоди горювання. Коли ми переживаємо втрату, важливо не залишатися наодинці зі своїми почуттями і відкрито ділитися тим, що нам потрібно. Я вчуся говорити про свої потреби і сподіваюся, що мій досвід надихне інших робити те  саме.

Не соромтеся висловлювати свої побажання, адже це ключ до отримання необхідної підтримки. Багато людей хочуть допомогти, але не завжди знають, як це зробити. Коли ми ділимося своїми потребами, ми даємо оточуючим можливість зрозуміти, як саме вони можуть бути корисними. 

Кожен з нас має право на підтримку, і відкритість у цьому питанні допомагає зменшити почуття власної ізоляції. Не бійтеся висловлювати свої потреби – це не прояв слабкості, а знак сили та зрілості. Ваше чесне спілкування може покращити стосунки і принести полегшення не лише вам, але й тим, хто прагне допомогти.

Життя – це не тільки біль

Навіть після такої важкої втрати, я намагаюся знайти моменти радості і вдячності. Денис був людиною, яка дарувала мені світло, і я хочу продовжувати нести це світло в життя інших людей. Життя – це не тільки біль і страждання, воно також про маленькі радощі, про тепло інших людей, про можливість бачити красу навіть у найтемніші часи.

Це життя подарувало мені таку унікальну та щиру людину, і якщо б мене спитали: чи хотіла б я ці 9 років повторити, знаючи, як все закінчиться, я б не вагаючись погодилась. 

Проєкт реалізовується за підтримки Європейського союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Європейське Відродження України»