«Після першого звільнення зі служби було дуже важко, коли звільнилася вдруге — ще гірше»

Юлія Щербань — волонтерка післямайданівських часів, учасниця бойових дій, ветеранка 120-ї окремої бригади Сил ТрО, нині —  активістка вінницького осередку руху VETERANKA, голова громадської організації «Ведені серцем» та керівниця регіонального осередку з викладання предмета «Захист України».

Для Юлії війна почалася ще з Революції Гідності і вже тоді вона мала чітке усвідомлення: росія хоче знищити Україну. 

Вона завжди мала активну громадянську позицію, була небайдужою і боролася за справедливість.   

До лав ЗСУ Юлія вступала двічі. У війську пройшла шлях від солдатки до офіцерки. Сьогодні ж значну частину свого життя присвячує військовим вишколам і вихованню мотивованої молоді.

Для проєкту «Трайб» від Amnesty International Ukraine Юлія розповідає, як вона повернулася до цивільного життя, чому громадська діяльність тримає її на плаву і наскільки важливо кожній ветеранці знайти своє місце після демобілізації. 

Ще у 2014 році розуміла: почалася війна

Почала стежити за новинами з Майдану. Десь на початку грудня 2013-го вперше поїхала до столиці, щоб побачити все на власні очі. Дуже вразило повітря — воно було іншим: відчувалися піднесення і згуртованість.

А 20 лютого 2014-го прокинулася з чітким розумінням: почалася війна. Страшно. Перші втрати. Мене дуже зачепило поховання Героя Небесної Сотні, вінничанина Максима Шимка. Розуміла, що треба було щось робити там, де ти є. Почали збиратися в добровольчі формування й об’єдналися з місцевими автомайданівцями. Вже знали, що такі акції протесту проходять по всій Україні. Так ми долучилися до перших ініціатив волонтерської допомоги армії.

Чотири роки допомоги війську

Відтоді волонтерила, підтримувала родини, які втратили рідних на війні. Паралельно почала здобувати свою другу освіту — психологині. Пішла працювати за цим фахом у військову частину, а потім — на фронт. Адже мені був потрібен особистий досвід, щоб повністю розуміти та допомагати нашим військовим.

Шлях у війську почала операторкою роти БпАК

У 2018-му підписала контракт і майже одразу наш підрозділ потрапив у зону бойових дій на Донбас. Дислокувалися на ділянці фронту від Маріуполя до Станиці Луганської. Красногорівка, Авдіївка, Широкине… Служила дешифрувальницею, хоча хотіла бути психологинею. Тут я вперше стикнулася з сексизмом: тодішній замполіт вважав, що я не впораюсь із обов’язками на цій посаді через те, що я жінка і нібито не маю достатньо досвіду.  

Під час служби пішла навчатися на військову кафедру, щоб стати військовою психологинею, а офіцерське звання дозволяло мені отримати посаду молодшого лейтенанта.

Командир дозволив поєднувати навчання зі службою. А вже коли я звільнилася зі служби, то пройшла всі вишколи й отримала в жовтні 2021 року звання молодшого лейтенанта.

Рішення повернутися до цивільного життя

З часом почав виснажувати не стільки фронт, а боротьба мене як матері й військовослужбовиці. Постійні ротації на службі — дуже мало часу могла приділити дітям. На час підписання контракту сину виповнилося 12 років, а доньці — лише 5, і їй потрібно було більше уваги. Після всіх роздумів я прийняла рішення повернутися.

Від служби — до викладання 

Після звільнення зі служби мене запросили викладати предмет «Захист України» у школі. Так я стала єдиною жінкою — учасницею бойових дій, яка викладала цей предмет на Вінниччині, поєднуючи власний бойовий досвід з освітою та роботою з молоддю.

Я добре знаю історію, бо закінчила історичний факультет у Педагогічному університеті. Ми вивчали й аналізували  Голодомор, репресії, Розстріляне відродження, тому я знала, що росія намагається всіляко знищити Україну.

Про перший день повномасштабки

24 лютого 2022-го відвела дітей з мамою у безпечне місце і стала в стрій вінницької 120-ї  бригади ТрО. З 10-ї години ранку в перший день повномасштабки на посаді офіцерки з безпеки військової служби. Це були надзвичайно тяжкі два тижні: без сну, без відпочинку. Велика кількість людей хотіли доєднатися до ТрО.

Під час служби брала участь у процесі формування і перебазування перших БТГр і інших підрозділів.

За рік почала навчати молодь військовій справі

Якщо після першого звільнення зі служби було дуже важко, то коли звільнилася вдруге — ще гірше. 

Постійні втрати знайомих, внутрішні суперечності мене як військової, як мами, як небайдужої громадянки. Після демобілізації мене часто запрошували на зустрічі зі школярами розказати про службу й поділитися своїм досвідом. Так я стала знову викладати «Захист України» для учнів закладу професійно-технічної освіти.

Сьогодні я працюю заступницею директора одного із освітніх закладів на Вінниччині, а також — керівницею осередку з викладання предмета «Захист України». Брала активну участь у реформуванні предмета на державному рівні, добивалася його перегляду. 

На кожному кроці повторюю, що цей предмет важливий. Я не хочу вчити професіоналів для ворога, ми маємо навчати їх для України.

Про регіональний осередок із викладання предмета

В осередку четверо інструкторів. Усі — учасники бойових дій, їх я підбирала особисто. 

Навчаємо основ військової справи: тактичній медицині, вогневій підготовці, опануванню військового спорядження. Один із найголовніших меседжів предмета — щоб кожен знав і зміг знайти своє місце в обороноздатності країни.

Пишаюся тим, що з першого випуску дітей, яким я викладала предмет «Захист України», шестеро підлітків пішли до війська, з них — двоє дівчат.

Адаптації до «цивілки» сприяла громадянська позиція

У цивільному житті мені дуже допомогли звички, що подарувала мені служба: вміння концентруватися, відповідальність, пильність, чіткість дій. Сьогодні я очолюю громадську організацію «Ведені серцем», яку створила ще в 2021 році для допомоги моїм побратимам. Ще обожнюю готувати і досліджую подільську кухню — це мене «вирулює». Маю власний авторський рецепт кулешу з вишнями.

Також ми організували психологічну групу підтримки ветеранів. Її веде психотерапевт, але я також практикую з ними як психолог. Ветерани і ветеранки спочатку діляться своїми болями та переживаннями, а потім починають одне одному допомагати. Таких спільнот варто створювати більше. Роботи багато і, можливо, це допомагає триматися. 

Треба знаходити й створювати ветеранські спільноти

Кожній ветеранці хочу порадити насамперед тримати менталочку, не соромитися йти до психологів та спеціалістів. Важлива  підтримка родини й спілкування у колі ветеранських спільнот — це  те, що дає сили йти далі. Для мене рух VETERANKA — це про підтримку одна одної, про сестринство під час служби та після демобілізації.